Уривок

Павучиха швидко перебирала лапками, сплітаючи кокон. Бранець смикався, але щоразу його опір ставав слабшим і менш помітним. Коли нарешті кокон був сплетений і за цупкою пеленою павучої нитки ледь вгадувався силует, павучиха завмерла і приготувалася до другого етапу своєї трапези. Її жувала розсунула довга гостра піка, що мала проткнути спійману здобич. Та вмить щось осліпило  синюватим сяйвом, і хижачка зі скорченими лапками впала на землю. Із кокона з’явилася мініатюрна рука із гострим мечем, а далі висунулася гарненька голівка з пишною блакитною шевелюркою. Істота, що вилізала із пастки, тільки трохи була схожа на людину. Крильця за спинкою, маленькі вусики на чолі і великі очі глибокого синього кольору чарували і дивували водночас. Рухалася вона швидко і впевнено. Стрибнувши на землю, де вже перестала корчитися павучиха, істота одним чітким порухом свого меча відрубала восьмооку голову і, не розглядаючи її, закинула у простору кишеню за своєю спиною.

‒ Ух! Упіймала, ‒  важко зітхнула маленька вбивця.

Вона легко піднялася на крилах і швидко пірнула у довколишню зелень.

Крилата летіла довго. Трави, кущі, стовбури високих дерев стрімко, як у калейдоскопі, змінювали одні одних. Попереду відкривалася прекрасна галявина із височенним прадубом. Десь посередині його товстеленного стовбура в дереві було широке дупло, де різнобарвними цятками рухалися такі ж істоти. Хаос і гул, як у вулику, не давали  зрозуміти, куди прямують крилаті синьоокі істоти, та з появою нашої незнайомки, всі вони зосереджено замовкали, повертаючись до невеликого подіума у центрі дупла.

Крилата спустилася на долівку ‒ і повна тиша оповила всіх істот.

‒ Ти принесла голову арахни?! ‒  дзвінко і велично пролунало над головами.

‒ Так, моя пані! ‒  на помості відобразилася голограма відтятої павучої голови.

‒ Мудро! Не слід дивитися в очі цій потворі, ‒ пророкотів владний голос.

Зовні володарка залишалася спокійною, хоча душа палала від жаги: “Скоро, вже скоро, саме їй підкоряться всі народи чарівного лісу, ‒  заходилося її серце, а думки розривали мозок: ‒ Прибрати юну сподкоємицю престолу, поки вона і не здогадується про своє походження, поки на зійшлися зорі у тисячолітньому параді…”

‒ Що ж, Вітро! Ти виконала свою місію. Можеш бути вільною.

Вітра покірно передала просторову кишеню прислужниці володарки.

‒ Покинь наш ліс, ‒ продовжувала правителька. ‒ Тобі тут не раді. Пам’ятай, мій захист дійсний до сутінків. А з темрявою сама будеш нести відповідальність за своє життя.

Усі присутні крилаті схвально затріпотіли крильцями. Жоден не смів підвести голову, поки правителька вела розмову зі своєю вихованкою. Вітра щосили пурхнула до виходу із залу-дерева.

***

Вітра давно мріяла про цю мить ‒ повна свобода, не треба виконувати смертельно небезпечні доручення. Та сердечко щеміло ‒  вона втратила батьківщину. Крилатка народилася не такою, як всі. Яскраво-блакитне волосся, що переливалося всіма відтінками бірюзи, особливо виділяло маленьку Вітру. Вміння прудко рухатися і тримати зброю у малесеньких ручках, безстрашність і відчайдушність – робили її зовсім не схожою до миролюбних фей-крилаток, у яких вся діяльність зводилася до вирощування рослин. Її рано виділили серед однолітків. Володарка наблизила до себе маленьку Вітру. Танці, грамота, музика ‒ були першими заняттями. Це сприймалося як гра і навіть подобалося крилатці.

Та у міру того, як вона дорослішала, заняття змінювалися. Бойові мистецтва, фехтування, екстремальні польоти ‒ володарка робила із Вітри спеціального бійця. Юна вихованка була кращою у всіх дисциплінах, і скоро їй доручили першу місію. Викрасти фіолетову перлину із отруйної мушлі шерва. Ці мушлі жили біля діючого вулкану, а перлини, що виростали у щелепах цих хижих молюсків, були найпрекраснішими і найдорогоціннішими у цілому світі. Володарка хотіла доповнити колекцію веселкових перлин, і останньою у списку стояла якраз фіолетова. Вітра знала – дістати перлину неможливо: слина шерви настільки токсична, що роз’їдає навіть магічний метал. Рішення знайшлося випадково…