Фрагмент повісті

Пролог

Подумки повертаюсь у той літній день багато років тому і досі питаю себе: «Те, що я тоді побачила і відчула – насправді сталося зі мною чи то було лише дитяча фантазія, спричинена різкою зміною температури – розжареного повітря і холодом лісового озера?». І досі не впевнена. Та ось що я пам’ятаю…

Я сиділа на березі озера на помості для рибалок та невідривно дивилася в глибину водойми. Темрява притягувала мене. В якийсь момент я побачила щось, що блищало у тіні. Я нахилилася зовсім низько – і від мого подиху по поверхні озера розбіглося дрижання. Несподівано щось по ту сторону води стрімко піднялося до мого обличчя та зупинулося на відстані простягнутої долоні. Дівчина з блідою, майже сірою шкірою, дивилася на мене, її очі були полишені блиску, а у волоссі застрягли водорості та купави. Вона посміхнулася та підморгнула, вказавши очима убік, та різко зникла.

Розгублена, немов в трансі, я випрямилася, намацала пальцями прогнилі дошки піді мною. І раптом згадала мамину заборону: «Доню, в жодному разі не йди до озера на самоті». Перевела погляд у місце, куди показала мені озерна дівчина. Там стояв симпатичний чоловік. Що він робив тут сам-один? Він помахав та посміхнувся мені.  Ми були сховані від всього світу у глушині лісу. Чоловік рішуче пішов до мене уздовж трав’янистого берега.

Я, здається, кліпнула на якусь мить – і вже довгі бліді руки з пазурями, як у тварини, затаскували його в воду. Я не кричала, а просто сиділа та дивилася на пусте місце, де всього лише мить тому стояла людина. Приголомшена, я не усвідомлювала, що мене огортала тиша, аж допоки не почула рохкання жаби. Тоді я й прийшла до тями.

Історія про озерну дівчину з роками потьмяніла в моїй голові. Тож я вважала, що те, що сталося того літа, було звичайною фантазією, вигадкою наляканої дитини.

Але чому ж тоді спогади яскравими картинками поверталися до мене знов і знов?! Вони починалися з того моменту, коли мене тягнуло на дно глибокого озера, потім я бачила перед собою загадкову озерну дівчину з її чорним смоляним волоссям та довгими пазурами. Я намагалася видертися з її холодних обіймів, виборсатися з озерного мулу, але дівчина тримала мене все міцніше, аж допоки у моїх легенях не лишилося повітря. Я почувалася так, ніби моя голова зараз лусне, та наступної миті, коли я пробувала вдихнути – вода продиралася в моє тіло. Біль вщухав і моя хватка на руках озерної дівчини слабшала…

Частина 1

Почалося, Алісочка. Почалося.

Я розплющила очі й підняла руки, щоб розгледіти подряпини, що мала залишити озерна дівчина – зі спогадів чи зі сну. Шкіра була блідою, але цілою. Потім роздивилась свою кімнату, яка цього ранку була тьмяною і невиразною, почула крапання дощу за вікном.

– Ти прокинулася! – вторгся у свідомість голос.

Я підскочила від несподіванки і повернула голову до людини, яка сиділа поруч з моїм ліжком.

– Ліно… – мій голос був низьким і бляклим. – Що сталося?

– Ти ледь не потонула! Ми святкували Івана Купала і ти пішла скупатися. Пам’ятаєш?

Я прочистила горло та похитала головою. Спогади обривалися на половині: я веселилася із друзями, ми стрибали через багаття, музика із ледь вловним тріщанням лунала зі старенького радіо… Потім… я у воді, потім… озерна дівчина, потім…

– У мене було відчуття, що хтось тягне мене під воду, – ледь чутно промовила я, але Аліна почула мої слова, вона завжди все добре чула.

– Думаєш, хтось вирішив погано пожартувати? – м’які риси її обличчя стали гострішими.

– Я не… – я вперлася руками на ліжко та спробувала присісти. Аліна одразу підклала мені другу подушку під спину. – Мене точно хтось тягнув на дно. Але це не була людина…

Погляд Аліни був промовистим: «З головою все добре? Може, покликати твою маму?», але вголос вона промовила:

– Хочеш сказати, тебе тягнули мавки, чи що?

– Так. Може, ні… Це була дівчина із чорним волоссям та пазурями…

– Та сама? З твоєї дитячої «казки»?

Я промовчала, розуміючи, що мої слова звучали як вигадка. Аліна дивилася на мене із жалем, її кучеряве волосся було підсвічене тьмяним світлом з вікна. Я міцно стискала долонями білі простирадла, вони були свіжими, а тому трохи грубими. Чи дійсно це була просто моя фантазія? Знову? Чому саме цей образ переслідує мене? Грайлива усмішка та очі без сліду життя були викарбовані в моїй пам’яті – єдине, що я пам’ятала з дня Івана Купала. Може, правду казали старожили нашого села – озеро та ліс, біля якого ми зростали, був наповнений таємницями?!.

Аліна зітхнула та поклала ніжну долонь на мій кулак:

– Я теж один раз майже не потонула. Ще в дитинстві, до того, як ми були подругами. Тож моя психіка намагалася захистити мене. Мені тоді здалося, що я бачила янгола.

Мурахи розповзлися по моїй шкірі і я здригнулася. Аліна встала та підтягнула коричневий, пухнастий плед до моїх грудей:

– Відпочинь, Аліска. Неважливо, чи дійсно щось сталося в тому озері, головне, що ти у безпеці. Я піду скажу твоїй мамі, що ти прокинулася і в порядку… – вона повагалася. – Наша підсвідомість здатна на безліч дивних речей. Вона захищає нас, як може…

З цими словами моя подруга вийшла з кімнати. Я провела Ліну мовчанням. Коли вона закрила за собою двері, обережно і тихо, я знову звернулася до своїх рук. Ніяких подряпин… Вони були холодні. Такі самі, як і в чорноволосої мавки…

***

З того дня минуло два місяці. До нашого маленького непомітного селища прийшла осінь. Нехай вона і була холодною, я чекала на неї.

Я завжди була людиною веселою та щасливою, мені казали, що я доброзичлива і добра, але ці два місяці мене переслідувала втома і тривога. Мама сказала, що вона скучила за моєю посмішкою і після цього кожен день я натягувала на себе образ хороброї дівчинки. Всередині ж мене оселився хаос, кожен день я почувалася так, ніби наближається щось моторошно страшне – приміром, посеред тихої ночі прийде велетень та потрощить всі дерева у лісі, висушить єдине озеро.

Почастішали епізоди, коли я могла закрити очі в одному місці, а прийти до тями у зовсім іншому. Наприклад, однієї суботи я розмовляю з мамою вдома, а і в наступну мить вже робила крок у озеро.

– Твої «вимкнення» так і не перестали тебе мучити? – спитала Ліна під час обіду на четвертий день школи.

Вона називала ці епізоди «вимкненнями» – Ліна єдина знала про все, що відбувалось зі мною. Я похитала головою:

– Мені якось не по собі… – промимрила я, жуючи недосолену картоплю.

Вона кивнула:

– Мені теж. У мене всередині ніби миша поселилася. Вона не перестає шкребти мої груди. Зсередини.

***

За день до я знову розмовляла з Ліною, ми сиділи в моїй кімнаті і вже зимний вітер продував крізь маленькі отвори між вікнами. Я увімкнула свою стареньку гірлянду, яку так і не зняла після Нового Року – кімната осяялася ніжним жовтим світлом. Якщо мовчати і дихати як можна тихіше – було чутно завивання завірюхи і те, як гойдаються величні дерева лісу. Я почала втрачати концентрацію, і розповідь моєї подруги перетворилося на білий шум. Я прикрила очі…

Я не відчувала своїх босих ніг, але гострий миттєвий біль, який пройняв усе моє тіло, привів мене до тями. Я відчула, як дрижаки розповзаються моїм тілом, а холод пронизав кожну мою кістку.

В паніці я різко озирнулася, що змусило мене скорчитися від болю. Як довго я стояла тут, посеред снігу, боса, у самій піжамі? І де «тут»? Де? Де я?!

На очах виступили сльози, під носом защипало, і я відчула новий прилив втоми. Мої пальці, німі та холодні, обхопили мене за ребра в останніх спробах зігрітися.

– Ти, мале опудало! – пролунало позаду мене.

Охоплена страхом, я помічала довкола себе тільки дерева, що закривали собою небо, але… будинок? Звідки він тут? На порозі стояв чоловік. Я вже відкрила рота, щоб виправдатися та пояснити свою ситуацію, попросити по допомогу, але побачила, що говорили не до мене. По рожевих щоках і хитких рухах господаря будинку я зрозуміла, що він був п’яним. Відчуття небезпеки почало підніматися до мого горла гидким комом.

Він з чималою силою пхнув щось, ні… когось з блакитного потрісканого ґанку. У гору м’якого снігу впав хлопець. Чоловік нахилився над ним та плюнув на нього з огидою. Почекав хвилину, доки той підніметься, і в наступну мить чорна шкіряна куртка полетіла в його бік. Вона своєю вагою ледь не повалила хлопця назад у кучугуру, але той, хоч і похитнувся, ледве встояв.

Тільки зараз я повністю оговталася та почала впізнавати людей переді мною. Чоловіком був сільський п’янчуга Віктор, відомий тим, що кілька років тому через його пияцтво  ледь не загинув його син Кирило.

– Іди прогуляйся селом, – язик чоловіка заплітався, – Може, нарешті станеш справжнім мужиком… І не смій заходити у магазин, я ж дізнаюся!

З цими словами він захлопнув вхідні двері. Кирило пнув стіну перед собою та виматюкався:

– Що ти знаєш про справжніх мужиків? – проричав під ніс, щоб батько не почув. Розвернувся в мій бік і підстрибнув з переляку: – Боже! Що…?

Я ніяковіло заклякла перед Кирилом – тим самим дурником і клоуном нашого класу. Я його недолюблювала, він не долюблював мене, але тепер прямо перед його будинком стояла я, і моє руде волосся спадало на зіщулені плечі. Як на гріх, рожева піжама з «Гелоу Кіті» була на мене закороткою, майже дитячою. Вона зовсім не гріла – без перестану я дрижала від холоду. Світлі брови Кирила довго трималися високо на лобі, біля вилиці було помітно шрам, який залишив його п’яний тато.

– Аліско, це ти…? Що ти тут…? Ти що, боса?!

Моє тіло нарешті вирвалося зі ступору, і всі мої суглоби кричали від болю. Я розвернулася в бік свого дому, зробила крок, другий, мої ноги ледь волочилися по снігу.

– Ти в порядку…? – хлопець спробував протягнути до мене руку, але я відскочила, переборюючи своє тіло, яке ніби-то навмисно всіма своїми клітинками хотіло бути близько до хлопця.

Я пробурмотіла щось на кшталт: «Зі мною все добре. Забудь. Бувай» і, перевалюючись, руками все ще обіймаючи себе, якнайшвидше пішла додому.

Кирило гукнув щось у слід. Здається, він запропонував мені свою куртку. Але я лиш махнула рукою.

На щастя, я прокралася у наш дім непомітно додому, перевдягнулась і випила чаю із міцною настоянкою, яка зігріла мене і схилила у цілющий сон. Оце так «пригода» на мою нещасну голову!

***

Не тільки я цієї зими захворіла на дивні «вимкнення». Ми всі у селі відчували, що щось наближається. Ліна на уроках дивилася на мене стривоженими очима. Вона досі не знала про мою «халепу», що минулого тижня я «прокинулася» посеред сніжної вулиці – сама, у піжамі, не пам’ятаючи, як там опинилася. Всім довкола і так вистачало проблем: мама бігала по нашій старенький кухні, через стрес від передчуття вона готувала тонну випічки, яку ми вдвох з нею точно не з’їмо, тому Ліна приходила до нас на чай, намагаючись хоч цим заспокоїти втомлену жінку.

Односельці ходили або набурмосені, або навпаки, емоційні, полохливі. За маленькими круглими столиками біля магазину збиралися старожили села. Вони сварилися на уряд та на державні установи, старі пліткарки своїми балачками підігрівали у людях паніку. Новини ставали серйознішими і тиснули на всіх по-різному.

А особливо на мене.

***

Цієї ночі всередені моїх ребер горіло всю ніч, я підозрювала, що після гуляння босоніж по снігу я захворіла.

Мені снилася пітьма. Потім переді мною з’явилася людина, а потім друга і третя. На їхніх обличчях були карнавальні маски – вони танцювали у потойбічному шалі, повністю поглинені своєю виставою. Жінка із маскою кози на обличчі всім своїм тілом зображала смуток, а потім розпустила довгі коси і несподівано різко подивилася в неіснуюче небо та…замертво впала… Люди то збиралися довкола неї, то, нажахані, відбігали подалі. Я зрозуміла, що вони намагалися забути про мертву Козу… Маска з вовкуватим виразом обличчя з’явилася над розпростертою жінкою. Я бачила цю маску і раніше, але не могла пригадати, де саме… Людина прикладала руки до свого обличчя, серця – вона зображувала горе крізь танець, чорний каптур прикривав затьмарене сумом обличчя…

Несподівано яскраве блакитне сяйво промайнуло крізь темряву, похмура маска зникла – і на її місце прийшла крилата фігура із золотим німбом над головою. Янгол? Він тримав сяючу цятку у своїх руках, а потім із ніжністю, все ще в танці, поклав маленьку блискітку на землю, й всі маски зібрались у коло…

Вони почали зображати сміх – лячне видовище. Суцільна поглинаюча тиша і люди, що пародують емоцію, яку ніхто з них в дійсності не показував, окрім однієї людини. Бо цієї маски посмішка не сходила ніколи…

Фігури розступилися, і я побачила нову постать, яка, на відміну від всіх інших, не мала маски – вона, оголена, огорнута яскравим світлом, стояла у своїй величі і дивилась на мене. Вона пройшла повз німі фігури, а ті, ніби прив’язані невидимими нитками, слухняно пішли за нею.

Вона встала переді мною на відстані руки, а я так само не могла розібрати риси її обличчя, контури тіла… Єдине, що я змогла розгледіти, – її очі.

Зірки сяяли в її очах…

***

Прокинулася я від суєтіння за дверима. Моє горло боліло, та й ніс не був спроможний дихати. Я приклала холодну долонь до лоба і відчула свої замерзлі ноги під теплою ковдрою…  Мама голосно розмовляла із кимось. Я встала зі свого ліжка і опустила ноги на остиглу підлогу, згадала відчуття снігу під босими ступнями. За вікнами було все ще темно.

Я відчинила двері, бо якась частина мене вже знала, що сталося. Мені хотілося зняти жар, позбавитися ломки у всьому тілі, але мама не помітила мого поганого стану. Замість того, вона заговорила до мене на іншу тему. Паніка і в її голосі, і в її очах:

– Почалося, Алісочко. Почалося.

© Юдіна Марія, 2026

______