Розділ 1. Мир?

Битва. Нулл літає у повітрі, іноді намагаючись потрапити в Алана своєю магією. Алан уже майже втратив віру в те, що колись зможе його перемогти. Аж тут у хлопця з’явилася ідея: «Нулле! Нащо нам битися? Може, краще помиритися?! Ти знайдеш собі якийсь будиночок і будеш там мешкати», – рішуче вигукнув Алан. «Шановний, ти сам відмовився від мого контракту», – твердо сказав проклятий дух Нулл. 

Алан, який мав не надто щасливим вигляд, зміряв Нулла поглядом. Дух також не надто світився від щастя, але у нього над головою був чотирикінцевий німб і малинові очі з зіницями хрестиками чорного кольору. Алан зітхнув. Знаючи, що в нього одне-єдине сердечко, пішов до краю сцени, щоб зістрибнути й…загинути. «Ні! Стій!» – крикнув йому проклятий дух й застосував телекінез. Алан відчув, що не може рухатися, і в  його тіла з’явився малиновий контур. « Я…згоден», – сказав Нулл. Він відпустив Алана, і хлопець прокинувся.

«Мені…справді вдалося? Я зміг це! Ура!!!» – зрадів юнак у ліжку. Він знову плюхнувся на подушки, але заснути вже не зміг, бо заграла мелодія будильника. Алан вимкнув його й  полегшено зітхнув. До кімнати зайшла його старша сестра Лемо: «Алане, вставай-но, ми запізнимося до школи», – радісно звернулася вона до брата. «Лемо!! Сестричко!! Я так скучив за тобою!» – усміхнувся Алан, встав із ліжка й обняв її. «Брате…Усе в порядку?..» – з тривогою в глосі запитала дівчина. Алан промовчав і почав перевдягатися. «Добре, тільки швидше, сніданок холоне», – з лагідною усмішкою сказала Лемо і вийшла з кімнати.

Юнак перевдягнувся і пішов до кухні. « Чому ви затримуєтеся?!» – крикнула молодша сестра Юні. «Юні!!! Я так радий тебе бачити!» – вигукнув Алан. «Братику, тобі що, наснився кошмарний сон?» – тривожно запитала Лемо. «Так…Просто поганий сон», – сумно зітхнув хлопець. «А що у нас сьогодні на сніданок?» – намагаючись змінити  тему розмови, поцікавилася старша сестра. «Тітонька насмажила моркви», – відповіла Юні.

…У Лемо та Алана батьки стали Фантазмами. Тітка Джулі спочатку забрала до себе Лемо, а згодом прихистила й Алана, коли побачила юнака самотнім на вулиці. Юні ж врятували від дивних людей, які хотіли її викрасти. Справжні батьки відмовилися від Юні.

До кухні увійшла тітонька Джулі. «Діти, сніданок холоне, страва буде несмачною», – зауважила пані. Алан, Лемо та Юні почали снідати. Поснідавши, вони взяли портфелі й вирушили на навчання. Шкільний автобус уже чекав біля будинку. Під час поїздки Алан дивився у вікно. Був чудовий весняний ранок. Хлопцеві цей  краєвид нагадував вигляд із даху школи в його дивному сні. Раптом автобус зупинився. «Наша зупинка», – спокійно сказала Лемо.Трійця вийшла з автобуса. Коли вони підійшли до школи, Алан скривився. Але подумки себе заспокоїв, бо знав, що саме на нього чекає…

Розділ 2. Мока

Клас Лемо був на третьому поверсі, в Алана – на другому, а в Юні – на першому. Вони розійшлися по школі. Алан зайшов до порожнього  класу, сів за парту, дістав із портфеля телефон і почав гортати список контактів. У його контактах були: «Лемо», «Юні», «Джулі», «Вчителі» (про всяк випадок) і… Мока. Крайній раз (п’ять днів тому) пролунав дзвоник від його колишньої подруги Моки. Тепер вони не розмовляють. Алан, як і Мока, любив шити. Але  батько дівчини хотів, щоб донька вивчалася на лікарку.

І ось, Алан переміг у конкурсі дизайнерів, дівчина розізлилася, розірвала сукню, над якою  хлопець працював не один день. Алан не стримав емоції і накричав на неї. Дівчина розплакалася і сказала, що він її ображає. Тепер увесь клас ненавидів юнака, особливо Ед, Кейт та Юко. Мока теж доєдналася до бойкоту.

Хоча вся ця трійця, окрім Моки, завжди його чимось зачіпала: то він сік розлив – вони глузують, то ручка потекла – іржуть як коні, невдало вийшов на світлині – вітаємо! Тепер уся школа знає! Нелегко жилося Алану. Він сховав ґаджет  у кишеню, дістав із портфеля шитво й почав потихеньку працювати над рукавичками.

Собі він зробив фіолетові, Лемо – зелені, а Юні – червоні. До класу хтось зайшов. Алан обернувся – це була Мока. Дівчина сумно глянула на нього й опустила погляд. Потім сіла  за парту й закрила обличчя руками. Було схоже, що зараз вона розплачеться. Хлопцю так хотілося поспілкуватися, заспокоїти її, але щось його стримувало. Наче ланцюг, прив’язаний до ніг. Згодом до кабінету почали заходити інші учні.

Почався урок математики. Нудні задачі, цифри – все це тануло в голові Алана, перетворюючи  думки на кашу. Він постійно кидав погляд на Моку: та поклала руки на парту і схилила на них голову. Дівчина виглядала засмученою. Її викликали до дошки. «Міс Тоширо, розв’яжіть задачу № 500», – сказала вчителька. Тоширо – це прізвище Моки. Учениця  підійшла до дошки й розв’язала всі завдання буквально за 5 хвилин. При цьому вона не зронила ані слова. Поклавши крейду на місце, Мока  повернулася до своєї парти.

На перерві Алан вийшов із класу. Він озирнувся і побачив у коридорі подругу в оточенні компанії «Злої трійці». «Що, твій старий не чує твоїх бажання?» – у захваті вигукнув Ед. «А мамця де? Здохла від крінжу, який ти випромінюєш?» – голосно звернувся до неї Юко. У бідолашної дівчини щоки зашаріли від сорому.

«Що на вас найшло?! Ми ж працювали разом!» – крикнула Мока. «Ой, зараз розплачеться! Дай-но сфотографую!» – радісно вигукнула Кейт. Мока у розпачі вхопила Еда за сорочку і штовхонула його, Юко вдарила в живіт, а Кейт тим часом встигла відрізати шматок її волосся ножицями. Після цього трійця  залопотала п’ятами.  «Моко…» – тихо зашепотів Алан і махнув рукою, запрошуючи її підійти. Дівчина послухалася, і  вони разом  спустилися до підвалу.

«Чи можу я тебе про щось спитати?» – чемно звернувся хлопець. Мока кивнула. «Так…Пробач мені». «За що?» – здивувалася Мока. «Ти станеш лікаркою, а не тим, ким мрієш…» «Ні, це неправда… Мій батько… ми помирились… Він більше не комплексує». «Справді?» – перепитав хлопець. «Так». «У мене є пропозиція», – рішуче вигукнув юнак. «Кажи». «Давай-но ми провчимо Еда, Кейт і Юко». «Як?» – поцікавилася дівчина. «Я або ти  розгніваємо їх, вони у відповідь щось зроблять, а ми знімемо їхній гнів на камеру і покажемо директору школи чи поліції», – вона погодилася.

Наступного дня Мока  та Алан прийшли до школи разом. Хлопець першим зайшов до класу.   Тільки-но він відчинив двері, як на нього вилили відро води. Дівчина швидко увімкнула камеру телефона і почала знімати. «Здоров, Алане», – зухвало промовив Ед. «Що ти від мене хочеш?» – розгублено спитав юнак. «Хапайте його!» – заверещав Ед. Кейт схопила бідолашного кролика за обидві руки, а Юко тримав тарілку з багнюкою.  «Давай, їж, не соромся! Смачного!» – заричав білий  вовк. Алан ледве не заплакав. Мока все фіксувала на камеру. Кейт сфотографувала хлопця, обличчя якого торкнулося брудної тарілки. На мить здавалося, ніби Алан помер. Але раптом він підвівся. Подав Моці знак, щоб вона припинила знімати.

Дівчина так і зробила. Хлопець зібрав усю  силу в кулак і вдарив Еда в обличчя. Блондин упав і застогнав. Юко підбіг до Алана зі спини, але кролик швидко розвернувся і вдарив його в живіт. Кейт він схопив за руку і відштовхнув у інший кінець класу.

Після уроків, як і було заздалегідь заплановано,  Алан і Мока вирушили до поліції. До відділку було близько 10 хвилин пішки. Деякий час вони йшли мовчки, та раптом юнак почав розмову: «Моко, а чому вони обзивали тебе?» – «Який жах! То ти чув? Я їм усе розпатякала. От я дурепа… Думала, ці телепні стануть мені друзями, але ні. А що з тобою відбувалося, поки ми не спілкувалися?»  – «Та-а-а… Мені наснився дурний сон. Там були якість монстри: лялька, купа дротів, темношкірий чоловік у костюмі, Нулл. А ще – Місяць, рука у шафі. Й ти там також була, але якась дивна». Мока сумно зітхнула. «Наші страждання скоро припиняться», – сказала вона й поплескала Алана по плечу. Хлопець усміхнувся.

Поліцейний відділок. Діти нервово зайшли до кабінету. Їх зустрів поліціянт Танака. «Привіт, вам чимось допомогти?» – поцікавився він. Алан хотів був щось додати, але Мока перша розпочала розмову. «Тримайте», – дівчина передала офіцеру свій телефон. Поліціянт  тільки «охав» та «ахав» під час перегляду відео. «Каура! – вигукнув він. «Що?» – запитала поліціянтка, смакуючи каву. «Тут важкий випадок фізичного насилля». «Невже! Де?» – не приховуючи здивування, перепитала пані. «Дивись», – сказав Танака й перезапустив відео. Раптом в Алана задзвонив телефон. Це була Лемо. «Не зараз», – прошепотів хлопець. «Мамма мія!» – вигукнув поліціянтка під час перегляду. «Ви нам допоможете?» – запитала Мока. «Не бійтесь, обов’язково допоможемо», – відповів офіцер. Хлопець та дівчина переможно поглянули одне на одного. Вони вийшли з відділку. «Вийшло!» – вигукнув Мока. «Ура-а-а!» – радісно сказав Алан. Щасливі юнак та дівчина розійшлися по домівках.

Розділ 3. Рабі…?

Алан повернувся додому. «Де ти був?» – поцікавилася схвильована Лемо. «Братику, не можна так затримуватися», – намагаючись приховати сльози, закричала Юні. Але замість відповіді юнак запитав: «Де тітонька?» – «Вона зовсім знервована, лежить у ліжку. Ми поклали їй на чоло мокру хустку, щоб вгамувати біль. Знову хотіла напитися», – пояснила Лемо.

Алан, щоб пересвідчитися в цього, пішов до вітальні. Побачив Джулі: жінка лежала, вкрита помаранчевим пледом у клітинку, а на її чолі була хустина. Він похнюплено вийшов із кімнати. «Що ми будемо їсти?» – запитала Юні, хоча насправді вона не зголодніла. «Я замовлю піцу!» – з радістю вигукнула старша сестра. В Алана та Юні заблищали бісики в очах. Вони давно не  їли піцу, а у випадку Юні – це було на свій сьомий  день народження. 

– Алане, Юні, піцу привезли! – вигукнула Лемо.

Рабі насторожено сховався в кишені Алана. Хлопець радісно підстрибував. У Юні вже текла слина, Алан також зрадів, а Лемо  тримала коробку так, наче сама приготувала піцу. Старша сестра зайшла до кухні, відкрила коробку. Молодша відразу вмостилася за стіл і вже хотіла взяти шматочок, аж раптом почула: «Даваймо спочатку з’їмо салат, щоб не ображати тітоньку». Лемо взяла коробку й поклала її до холодильника. Замість піци вона поставила на стіл миску з салатом. Потім дівчина дістала три тарілки: собі – зелену, Алану – фіолетову, а Юні – червону. Лемо взяла ложку і почала розкладати порції. Спершу Юні не хотіла куштувати, але потім поклала до рота першу ложку – і все! Її вже було не зупинити! Вона впоралася найшвидше. Алан якраз доїдав  свою частину, коли і в Лемо в тарілці  нічого не залишилося.

І тільки тоді сестричка нарешті дістала піцу. У коробці було вісім шматочків. «Чекайте, нам треба залишити тітоньці!» – зупинила їх Лемо. «А може, їй не подобається пепероні?» – запитала Юні, сподіваючись, що Джулі таке не любить. «Ні, навпаки, вона її обожнює», – відповіла Лемо. Юні сумно  зітхнула. «Давайте нарешті їсти», – сказав зголоднілий Алан. Кожен мав з’їсти по два шматочки. Алан їв спокійно, аж раптом  Рабі почухав його по голові. «Що?» – прошепотів хлопець. Крихітка показала лапкою на шматочок піци. Алан відламав йому те, що той просив. Коли всі доїли, останні два шматочки поклали на тарілку й сховали в  холодильник. Алан із Рабі  піднялися на гору. Хлопець сів за стіл…

…Але на мить відійдемо від цього героя….

Нулл літав у повітрі так високо, що його ніхто не бачив. Він спустився трохи нижче й помітив  занедбану хатинку. «Ідеально», – сказав проклятий дух і увійшов усередину.

…Тепер знову повернемося до розповіді про Алана. Він запитав у Рабі: «Гей,  Рабі, ти не проти, якщо я зроблю тобі одежину?» Крихітка кивнула. Отак вони й сиділи: Рабі спостерігав, Алан шив. Аж раптом у прочинене вікно  влетіла записка. Крихітка підняла її і показала хлопцеві. Алан підняв очі. У записці було написано: «Зустрінемося в лісі біля вулиці Засновників  Гачі». «Не підписана…», – здивувався швець. «Це, напевно, пастка?!» – намагався зупинити його Рабі. «Та ні, не може такого бути», – відповів Алан. «Що, як це… Нулл?» – задумався Рабі. Хлопець злякався. «Давай усе ж таки підемо», – прошепотів іграшковий кролик. «Так…» – погодився Алан. Хлопець з іграшкою спустилися донизу. Алан уже збирався вийти на вулицю, як почув: «Куди це ти зібрався?», – поцікавилася тітка Джулі. «От дідько…», – подумав Алан. «Я просто хочу вийти подихати свіжим повітрям», – виправдовувався хлопець. «Добре, тільки не затримуйся».

Хлопець та крихітка вийшли у шумний світ. «Вулиця Засновників Гачі. Я знаю, де це, але вона досить далеко», – задумався Алан. «Нічого, якось дійдемо», – впевнено сказав Рабі. «Твоя правда», – погодився хлопець. – Не варто думати про погане, бо так і станеться». «Оце той Алан, якого я знаю!» – зрадів іграшковий кролик.

Юнак усміхнувся. Так  вони й ішли…

А поки  наші герої поспішають до місця призначення, я розповім, хто ж такі Засновники Гачі. Їх було всього двоє: дівчина Еллін та хлопець Артур. Популярні блогери, але вони були затятими ворогами, бо створювали схожий контент. Та одного разу їм спала на думку геніальна ідея – створити гру. Не знаючи, до кого ще звернутися по допомогу, вони об’єдналися й врешті-решт стали друзями. На їхню честь у місті навіть встановили статую.

…Тепер знову повернемося до Алана та Робі, які сміливо заходили до лісу.

Юні востаннє їла піцу на свій сьомий день народження, а зараз їй було вже шістнадцять. Алан вирішив зазирнути в  холодильник: там лежали   йогурти та салат, який тітка приготувала ще три дні тому. «У нас є салат!» – вигукнув Алан. Про йогурти він вирішив промовчати: ця надто правильна їжа навряд чи втамувала б голод. Юні засмутилися: «Операція «Піца» провалена», – промовила вона. «Не хвилюйся, сестро, піца буде», – ніби прочитавши її думки, спокійно мовила Лемо. Молодша сестричка зраділа. «А поки піцу доставляють – робіть уроки», – попросила старша сестра.

Алан та Юні послухалися й розійшлися по своїх кімнатах. У молодшої не було «домашки», тож вона просто ввімкнула мультфільми. А от Алану через те, що  затримався, треба було виконувати.

Хлопець дістав підручники й зошити. Він виконував роботу повільно, не поспішаючи. Закінчивши, вирішив трохи  прибрати в кімнаті. Заліз під стіл, знайшов маленьку моркву й викинув її. Раптом помітив, що в кутку щось лежить. Алан простягнув руку й дістав іграшкового кролика. Уважно роздивився: у нещасної іграшки була відірвана голова.

«Цікаво… Здається, я  вже десь  його бачив… Чому в нього відірвана голова?» – замислився кролик. І раптом він згадав свій сон. «Алане! Це ж я, Рабі!» – крикнула тоді іграшка.

«Ні. Ти – Нулл, – відповів він уві сні, відірвав Рабі голову й  кинув її в діру, біля якої стояла табличка «До Раю». «От дідько», – подумав Алан. – Мені так шкода…О! Є ідея! Я пришию йому голову».

План Алана почав здійснюватися. Шиє хлопець, шиє, аж раптом чує:

–Алане, Юні, у мене новина! – пролунав голос Лемо.

Брат із сестрою прийшли на клич. Старша сестра звернулася до них:

–У мене є одна новина, і вона погана.

–Яка? – поцікавився Алан.

–Піца затримується. У піцерії щось трапилося.

Алан зітхнув, Юні розізлилася.

–Але це значить, що її  зовсім не буде, друзі! – заспокоїла їх Лемо. Проте це не надто додало надії Алану та Юні.

–Якщо не буде піци, то… доведеться їсти салат, – із сумом у голосі промовила дівчина.

–Лемо, ми ж не їстимемо салат? – вдаючи, що ось-ось розплачеться, запитала Юні.

Треба сказати, що Юні терпіти не могла салати, хоч і була кроликом. Але не забуваймо, що вона наполовину людина. Її улюбленою їжею було все солодке. Прямо усе, де містився бодай кристалик цукру. Що ж, така в неї вдача. Я не суддя, тож не збираюся її судити.

–Звісно ні, Юні. Якщо не хочеш – можеш не їсти, – з тривогою у голосі відповіла сестра, поправляючи своє несправжнє кроляче вухо.

Лемо була людиною, як і Джулі. Тітонька носила вуха, бо вона дала назву закладу, у якому працює – «Клуб Кролик». А з Лемо… Тут дуже заплутана історія. До того як тітка запросила її до себе, дівчина працювала в дитячому будинку, де перебувала Юні. Тоді дівчинка не була такою радісною та відкритою, і Лемо, намагаючись зблизитися з нею,  почала носити  ці вуха. Взагалі-то, це були вуха робітниці, яка покинула пост.

Ви, напевно, запитаєте: а чи знають Юні й Алан, що їхня старша сестра та тіткою – люди? Алан – так, а от Юні – ні. Ви скажете: «У Лемо не було вух»! Як Юні може думати, що вона – кролик? Юні думає, що у Лемо зненацька виросли вуха. Молодша вважає, що її батьки були різними: припустимо, батько – кролик, а мама – людина.

Повертаймося до  наших кроликів. Алан та Юні  похнюпилися й розійшлися по  своїх кімнатах.

–Що ж, треба дошити Рабі, – сказав сам собі Алан, заходячи до себе. Минуло п’ять хвилин. Рабі було  зшито. Крихітка потихеньку розплющила очі й кліпнула повіками.

–Алане? Але ж ти мене викинув! Чому я тут?! – вигукнув іграшковий кролик.

–Отже, у тому сні була частка правди, – задумався Алан.

–Гм, я гадав, ти давно це зрозумів, – здивувався Рабі.

–Тож усе, що ти розповідав про наше дитинство й дружбу… це правда?

–А ти як гадаєш? – зухвало спитав іграшковий кролик.

–Ну… думаю, так, правда, – відповів Алан.

–Молодець! – зрадів Рабі й обіймав свого власника.

Алан усміхнувся. Спілкуючись, вони вели розмови про Моку, «Злу трійцю», Лемо та Юні… Аж раптом Алана покликали…

А що трапилося далі з героями, ви, шановні читачі, дізнаєтеся незабаром, але пам’ятайте: у світі, де мрії оживають, за кожне «нове життя» доводиться платити шматочком власної душі. Чи залишиться від Алана хоч щось людське до кінця цієї подорожі, в яку я вас занурю?

© Дейнеко Вікторія, 2026

_________