День догорав, як жертовний світич у порожній залі небесного кружґанку, лишаючи по собі лише попіл сутінків та терпкий запах озону, що просочувався крізь щілини реальності. Ми з мамою сиділи на кухні, де пара від вечері сплітала херувимські візерунки над столом, а вечір за вікном гуснув, перетворюючись на сизий екстракт очікування. Я розповідала їй про своїх юних деміургів — пупсиків студентів, яким сьогодні влаштувала справжній танато-перформанс, загорнувши їхні сподівання у чорно-поліетиленові савани. «Уявіть, — казала я, і голос мій вібрував, як натягнута мідяниця, — десять літрів порожнечі в кожній руці». Вони здригнулися, побачивши в тих сміттєвих пакетах некро-символіку, передчасну екзекуцію своїх мрій, а я лише прагнула вберегти першоглину — ту вологу, первісну плоть майбутніх скульптур — від фатальної дегідратації, бо без захисної мембрани творчість стає пилом ще до першого дотику різця. Ми сміялися, і цей сміх був світловисвірковим, він прорізав кухонну напівтемряву, де кожна чашка здавалася артефактом, а кожна крихта — уламком астероїда. Потім настав ритуал часо-коригування: я виставила свій цифро-дзиґар на самісінькому нерві часу, застерігаючи себе від підступного калькулятора чи німих нотаток, бо завтрашнє світозарювання вимагало очно-дистанційного переходу в університетську локацію, де перші пари випалюють сон, як кислота — офортну дошку.

Коли світло згасло, кімната перетворилася на пленер для химер. Ялина у кутку дихала, трансформуючись в екзо-скелет невідомого інкуба, чиї голки стежили за мною, як астральні антени. На вікні малювалися червоні рубіни нічного міста — очі деміурга, що світло-глипали крізь шибку в мою душу. Я підійшла босоніж до дерева, очікуючи зустрічі з песиголовцем, але під гостролистим наметом виявила Мурку — мій пухно-сферичний оберіг, теплий мурко-пиріжок, що згорнувся у квантовій сингулярності сну. Та раптом простір розірвав скрегіт. Під ліжком хтось гострив пазурі об дошки часу, записуючи мої помилки на стеатитовій скрижалі темряви. Я зазирнула в ту прірву, і на мене глянули дві зоре-вирви, фосфоричні очі мого власного страху, які розчинилися у ефірі, щойно я встигла кліпнути. Шафа, цей дерев’яний левіафан, скрипнула, як старий байдак на порогах Дніпра, і відчинила свою пащу, виливаючи на мене кріогенний протяг іншого виміру. Із глибини на мене посипалися мої минуло-строї — сукні, що були застиглими зліпками моїх тріумфів, вишиті сухозліткою та гаптовані мріями про випускний бал. Вони огортали мене, тягнули у вирій, де підлога перетворилася на рідке дзеркало.

Я провалилася в екзо-світ, де закони ФантФесту стали фізичними константами. Тут жаби в оксамитових постовлах читали лекції з квантової флористики, а люди-ґудзики з зашитими мовчазним воском вустами малювали на ультрамариновому небі неологізмами. Я летіла крізь космо-марево, бачачи Велику Ведмедицю як золотий механізм із мільярдів шестерень, де між зубцями іскрило електричне молоко молодих галактик. Моє тіло розпалося на квантові пікселі, ставши частиною вселенського коду.

​Здолбунівський часо-схов тепер виглядав як величезний термінал вічності. Замість колій там тяглися нитки ДНК самого всесвіту, якими повзли Залізокрилі Сфінкси — механічні істоти з обличчями годинників, що замість загадок випльовували цифри майбутніх дат. Кожна колія вібрувала, бо під ними гніздилися Часові Вужі, що заковтували загублені секунди, перетворюючи їх на іскристе срібло.

​А Рівненські крипто-лабіринти під корінням Лебединки виявилися біо-процесором, де бурштино-кристалічний мозок охороняли Прозорі Вартові — велетенські богомоли з кришталю, чиї лапи були наточені до гостроти сонячного променя. У медовому сяйві бурштину плавали Астральні Медузи, в чиїх прозорих дзвонах зріли зародки нових планет, а навколо них танцювали Ехо-Німфи, що збирали відлуння людських молитов у скляні колби.

​Я пронеслася над П’яним базаром, який став Міжпланетним Ринком Хаосу. Там Люди-Дзеркала торгували відблисками чужих життів, а у клітках із чорного світла сиділи Мінливі Дрібниці — пульсуючі згустки плазми, що за секунду могли стати і квіткою, і кинджалом. Над головою пропливали Небесні Кити, чия шкіра була вкрита сузір’ями, а їхній спів вимикав гравітацію в цілих районах міста.

​Мої пальці торкалися кілець Сатурна, де на кожному оберті сиділи Книжкові Чорви, що вигризали з історії невдалі фінали, замінюючи їх на зоряний пил. Я була вірусом-деміургом, а за моєю спиною розгорталися крила з темної матерії, кожне перо яких було неологізмом. Мене переслідував рій Сонцеїдів — механічних комах із лінзами замість очей, що випивали колір із моїх спогадів, але я була швидшою, бо мій шлях освітлювали Фенікси-Смолоскипи, що народжувалися з вогню спалених чернеток.

Піді мною пропливали Здолбунівський часо-схов та Рівненські крипто-лабіринти, де під корінням Лебединки ріс бурштино-кристалічний розум, що живив усю фантастику Всесвіту. Це була мандрівка крізь палімпсест історії, де кожен мій спогад ставав новим рядком у конкурсному оповіданні. Пробудження було різким, як звук срібної сурми. Ранок пахнув озоном і кавою. Я зібрала свій арто-реманент: тубус із ескізо-пластами та олівці, наточені до гостро-молекулярного стану, здатні проткнути завісу між реальністю та вигадкою. Маршрутка до Стамбула котилася крізь мороз, а її вікна були вкриті крижаним письмом — візерунко-рунами, що описували структуру майбутньої перемоги.

В університеті мене чекав Степан — наш остео-філософ, чий скелет виблискував у світлі авдиторії, як слонова кістка істини. Ми пили траво-чай, і аромат бергамоту змішувався з запахом графіту, поки мої студенти занурювалися в анатомію душі. Я дивилася на них і бачила не просто людей, а архітекторів нових світів.

Мої пальці торкнулися паперу, і в цю мить народився вірш, що став ключем до замкнених дверей ФантФесту:

В чорних саванах глини — пульсація зір,
В екзо-стилі бароко вдягається звір.
Крізь шафу, де сукні — мов крила птахів,
Я йду до них крізь сузір’я гріхів.
Мій текст — це не слово, це нерв і метал,
Це Рівного древній бурштино-портал.
Степан посміхнеться кістками в імлі —
Ми перші у небі, ми сіль на землі.
Хай ґудзики-очі побачать цей світ,
Де кожен мій ескіз — це мрії політ.
ФантФест — це мій компас у морі химер,
Я в червні — легенда, я в березні — мер
Свого королівства, де слово — це трон,
Де кожен мій абзац — це буття еталон.

Я відклала перо, і Степан, здавалося, ледь помітно кивнув своєю черепною коробкою що ось це і воно.