Мак-казка

Марія народилась у Херсоні, місті, яке розташоване на півдні України. Місце степів та морів, чиї хвилі дарують кольорові мушлі. Однак почалась війна і все змінилось. У Маріїному чистому серці ще не було злості — вона не знала, як це — ненавидіти. Вона не розуміла, чому не можна жити у мирі й не воювати. Однак мама пояснила, що, на жаль, у житті, як і в казках, є лихі люди — жадібні й жорстокі. Хоч Марії було лише сім, вона все зрозуміла. Мужньо вона прийняла обидві новини, які на наступний день почула від батьків. Перша: вони їдуть до тітки, у безпечний Львів. Друга: тато не їде, він лишається захищати рідний край. Однак Марія не плакала , вона знала — тато повернеться. Хіба може бути інакше? Хтозна, може, її чисте  серце не вірило у лихо, а може, та дитяча мудрість, яка часто недоступна дорослим, передбачила щасливе майбутнє. Навіть мама заспокоїлась, коли  донька обійняла її  і, глянувши в її очі своїми спокійними, темними, сказала:

— Матусю, не бійся. Я знаю: тато повернеться!

Так само вона міцно обіймала й татка, коли той проводжав їх на вокзалі, а на прощання подарувала йому мушлю — велику й гарну.

— Візьми — вона захистить тебе, — мовила спокійно.

Батько посміхнувся і поцілував доньку в обидві щічки. Поцілував маму і ще довго махав їм з платформи, поки потяг набирав швидкості, відвозячи їх у новий дім…

Львів — це магічне місто. Здається, коли гуляєш його вулицями, ніби подорожуєш у часі. А камʼяні леви – вартові. Хто знає, може, вони оживають уночі та пильнують за порядком. Аби ніхто не потривожив спокій вулиць і будинків, які, повільно занурюючись у сон, згадували минулі щасливіші часи. Тітка Марина привітно їх прийняла. Її квартира була не велика, але затишна…Однак у серці у дівчинки оселився смуток , бо  жодне місце не зрівняється з домом.  Коли дівчинка вдягла піжаму і почистила зубки, мама почала чесати її каштанове волосячко. Марічка мала помите, чисте волосся, і якщо заплести їх у кіски, то на ранок воно буде трохи кудряве. А поки мама заплітала донці коси, то співала колискову[i]:

Пізня вже годинка,

Чом не спиш, дитинко?

Он твоя матуся

Кличе Сонька-дрімка…

Доспівавши колискову, мама накрила доньку ковдрою і поцілувала на добраніч. Щойно Марічка заплющила очі, її почало злегка гойдати, так наче вона спала у човнику, шум хвиль, так тепло, затишно і пісня чарівна, казкова. Чекайте пісня? Дівчинка широко розплющила очі і побачила, що біля їхнього ліжка сидить дідусь. Це був невеличкий чоловічок у білій сорочці з кошиком, він лагідно всміхнувся до дівчинки, його очі сяяли теплом.

— Отже, це ти, Марічко? Ти чуєш і бачиш мене, дитино?

Дівчинка ствердно кивнула, ще не до кінця впевнена, що не спить і все діється насправді. Дідусь повільно підвівся і сказав:

— То ходімо.

— А ви хто? — тихо спитала Марія.

— Я що, не представився?  Сподіваюсь, ти вибачиш мені, коли маєш більше кількох тисяч років, таке трапляється. А ти молодець, мудра дівчинка, з незнайомцями краще не розмовляти, ти ж не Червона Шапочка. Але ми знайомі, твоя мама мене покликала, памʼятаєш?

— Ви Сонько-Дрімко?

— Кажу ж, ти – тямковита. Це добре, бо сучасні діти не усі такі. А дорослі взагалі, часом горе як не тямущі, хоча не усі. Деякі з них ще не забули мудрості казок. Саме так. Я зберігач казок і посланець пані Дрімоти і пана Сна. Єдиний у своєму роді, принаймні на найближчі кілька століть. І я хочу від їхнього імені тебе запросити до них у гості. Я часто приводжу дітей з чистим серцем у їхню оселю, там вони зцілюють  душі і дізнаються нові історії. Ти ж любиш казки?

Дівчинка знову кивнула.

— Чудово, можеш звати мене просто Сонько, або Дрімко, або Сонько-Дрімко, та навіть дідусем, я не ображусь. Можеш питати про що завгодно і не переживай, до ранку ти знову будеш у своєму ліжечку. То, що ти хочеш спитати?

Сонько-Дрімко наче знав усе. І Марічка знала, що справді може спитати  його про все. Однак у неї було одне питання:

— Як я можу потрапити до них на гостину, пане…

— Давай домовимось одразу, дитинко. Як кажуть моряки: на березі, не кажи мені пане, я хоч і вже не молодий, але не старіший за світ.

Марічка посміхнулась:

— То як мені туди потрапити, Дрімку?

— О, так краще, заплющ очі, дитинко, і уяви свій улюблений сон. А коли розплющиш їх, вже будеш там, — він тихо застрибнув на ліжко і взяв своєю зморщеною рукою її ручку, а Марічка вже бачила перед собою море і пісок, вона бігала по берегу і сміялась, у піску росли квіти, волошки, маки, тюльпани і соняхи, а ще там були маленькі краби. У небі сяяв яскраво місяць. Дівчинка усміхнулась, раптом почула тихий голос Дрімка:

— Розплющ очі, дитя моє.

Марічка відкрила очі і ахнула. Вона стояла босоніж на мʼякенькій травичці і дивилась на  хатинку, таку, як бачила на картинках у казках. Білу, округлу з соломʼяним дахом, а з деревʼяних вікон линуло мʼяке світло. Двері хатинки рипнули і з них вийшла висока пані, з мʼякими очима і з сивим волоссям, яке випиналося з охайно завʼязаної хустки. Її обличчя вкривали зморшки, подібні на ті, які мав Дрімко, тільки їх було більше.

— Схоже, ти привів з собою гостю, Сонько-Дрімко. Я рада. Як тебе звати, дитино?

— Марія, – тихо мовила дівчинка.

— Маріє, чи можна називати тебе Марічкою? – спитала Дрімота.

— Так, звісно.

— Марічко, я рада вітати тебе в нашій скромній оселі, ходімо. Разом повечеряємо, а ще я познайомлю тебе з кимось. Сонько-Дрімко ти йдеш з нами?

— Ні, маю ще кілька снів подарувати і казок розказати, але мій кошик майже порожній

— Саме час наповнити його.

Сказавши це дрімота посміхнулась Марійці і підморгнула. Дівчинка теж щасливо всміхнулась, її сподобалась  Дрімота, вона була схожа на її бабусю, яка, на жаль, залишилась у селі на Півдні. Коли дівчинка озирнулась Дрімка вже не було. Дрімота взяла дівчинку за руку і провела її до хати. У середині було дуже тепло і затишно, пахло різними травами. Марічка упізнала терпкий запах безсмертника, ніжний мʼяти і лаванди. Але їх було так багато, і всі вони поєднувались у казкову суміш ароматів. За столом, накритим білою скатертиною, сиділо троє незнайомців. Перший – це був сивий пан, теж зі зморшками, його очі однак були блакитні , як небо і сяяли , як зорі. Певно, то  Сон. Біля нього сидів юнак – високий з прямим волоссям і обличчям, яке не виражало нічого, окрім абсолютного спокою, а навпроти них сидів хлопець на роки два старший за Марічку, він був вдягнутий у просту піжаму, що складалась з темних шортів та футболки, він допитливо дивився на Марічку. Пані Дрімота мовила:

— Знайомся , Марічко, це мій чоловік Сон, він створює гарні сни, а там сидить наш син Угомон. Про нього рідко згадують, однак він приносить людям спокій і умиротворіння, без якого не обійтись , тому він насправді дуже важливий. А навпроти сидить Сашко, він тут теж за нашим запрошенням. Хочеш сісти біля нього?

Марічка кивнула і побігла до лави, Сашко посунувся і посміхнувся дівчинці, а вона відповіла йому не менш щирим усміхом. Кожен з них думав, як продовжиться ця неймовірна подорож. Дрімота, як і належить будь-якій ґосподині, дістала тарілку з маковими булочками і поставила на середину столу, налила всім склянку теплого молока і мовила:

— Частуйтесь, любі гості!

Діти охоче поласували смачними булочками і випили тепле молоко, на підвіконні горіла свічка, а віск повільно стікав, наче водоспад донизу. Коли усі поїли, Сон спитав:

— То що, діти, чи смакує вам вечеря?- його голос був спокійний і глибокий.

— Так, дуже смачно, дякую!- мовила Марічка.

— Неймовірно смачно, я давно не їв таких смачних булочок, дякую!- запевнив Сашко

— Я рада,  що вам сподобалось. Знаєте у нас не часто бувають гості, однак раз на кілька років Сонько- Дрімко приводить сюди дітей з чистим серцем і вільною душею, а ми їм показуємо, як створюються казки і сни. Ви ж хочете побачити сад мого чоловіка, саме там він вирощує сон-маки та маки-казки?

— Ви справді їх вирощуєте?- в один голос запитали діти, тоді перезирнулись і засміялись. Це вийшло так природньо, як могло вийти тільки тут у країні снів і казок.

— Авжеж, і це далеко не так просто як ростити звичайний мак, ці квіти ох які вибагливі… Та й люди вже не так часто згадують казки. Однак саме тому Сонько-Дрімко має стільки роботи. А ви хочете взяти участь у цьому? Тобто, ви хочете виростити свою казку, або сон?- запитав, усміхаючись, Сон.

— А можна?- спитала Марічка.

— Звісно, люба дитино. Це не так і складно, а хочете  потім мені допомогти зібрати деякі сни і казки? Це дуже цікаво.

— До речі, ви колись збирали мак? – спитала Дрімота.

— Я ні. Але хотів би спробувати,- сказав Сашко. Не зрозуміло , що він мав на увазі збирати мак чи сни, а може і те й інше.

— Я бачила, як це робить бабуся. Вона вирощує маки і показувала, як з тих скриньок квіткових витрушувати мак,- пригадала собі Марічка.

— Чудово, гадаю сьогодні ви матимете нагоду спробувати зробити це разом, тоді йдіть на подвірʼя, а я тим часом підготую все необхідне. І не переживайте ви не замерзнете на дворі , оскільки там не холодно, наші маки  не люблять холоду,- ніжно усміхнулась Дрімота.

— Ну то йдіть на галявину, а я незабаром доєднаюсь до вас, йдіть просто прямо до струмка. Та біля нього зачекайте на мене, бо самі ви не пройдете,- додав Сон.

Діти встали зі столу і вибігли у відчинені двері. Вони швидко дістались до блакитного, чистого струмка однак не бачили, що за ним через густий туман. І чемно сіли та стали чекати. А поки  чекали розмовляли. Виявилось Сашко  зі Львова. Він почав розповідати історії про місто і ті місця, до яких ходив з татом і мамою. А Марічка розказала йому про пустелю і море, маки  та ліс, у який вони ходили збирати гриби з батьками, сказала, що дуже сумує за домом. І за татом. У Сашка тато теж пішов воювати, але він також впевнений, що все буде добре. До того ж він має бути сильним заради мами. Далі діти просто дивились на зірки, які з гори стежили за ними, молодими душами, які тільки починають свій шлях по тернистому полю життя, яке однак встелене квітами і мʼякою травою. Тієї миті прийшов Сон. Він взяв обох дітей за руки і вони разом перестрибнули струмок. Перед ними відкрилося чарівне поле, засіяне маками, які  магічно сяяли у  темряві.

— Це вони: сон-маки і маки-казки! Тут народжуються чудові історії. Коли щира людська ідея зʼявляється у світі, то з неба падає зірка, перетворюючись на золоте насіння. Їх я закопую у землю, потім їм треба заспівати пісню, але співати треба щиро і завзято, поки мак не виросте,  потім я збираю їх, а Дрімота  звільняє казки і сни з  цих маківок і кладе їх у кошик . А Сонько-Дрімко розносить їх дітям і дорослим.

— Неймовірно!- ахнула Марічка.

— Нічого собі!- вигукнув Сашко.

— А тепер заплющте очі і або пригадайте свою улюблену казку, або вигадайте її чи сон якийсь і уявіть це. Але треба це побачити. Гадаєте чому я маю такі очі виразні, аби бачити усі сни і мрії, однак без Дрімоти я як без рук, вона завжди може допомогти людям знайти хвилинку на відпочинок. І без Угомону не обійшлось, як люди можуть заснути без спокою, спокій потрібний нам усім, тож бачите – це сімейна справа. А тепер, нумо, заплющуйте очі. Марічка знов заплющила очі вона згадала казку про принцесу, яка любила їздити на коні, якось вона загубилась у лісі, а там зустріла чарівного мартина, він вивів її до моря, бо вона дала йому шматочок хліба, виявилось, що то зачарований принц; і вони разом жили довго і щасливо на скелі біля моря. Цю казку вони разом з мамо придумали, коли відпочивали на морі… Сашко теж заплющив очі, він уявляв,  як має крила і може літати, або зависати угорі, як місяць і дивитись на людей унизу.  Все це бачив Сон. Він усміхався, ці діти дуже добрі і талановиті. Їх чекає велике майбутнє. Раптом дві зірки спалахнули в небі і одночасно впали прямо у долоні Сну і перетворились на насінини. Одне насіння Сон відав Марічці , а друге Сашкові.

— Тепер посадіть їх у землю. І співаймо разом…

Діти так і зробили, і на полі снів та казок залунала гаївка:

Чижику,Чижику, пташку маленький

Скажи нам, Скажи нам, як сіють мак…

І діти лагідно співали, повторюючи за Сном рухи. А зелені стебельця звивались та росли. Діти продовжували співати, а коли мак зацвів сяючою , червоно-золотою квіткою, очі дітей теж сяяли. Сон суворо мовив:

— А тепер найтяжче: ми маємо зірвати їх, а для цього треба співати впевнено. Але ви впораєтесь!

І діти заспівали:

Чижику, Чижику, пташку маленький

Скажи нам, скажи нам, як збирають мак

Ось так, так ,так

Ось так, так ,так

Так збирають мак

І ось Марічка тримає свій мак, а Сашко свій. Мак однак не сяє. Діти розгублено глянули на Сона, але той лиш усміхнувся і поплескав дітей по плечах.

— Не переживайте, ви все зробили правильно. Просто тепер уся магія в середині маківки.

Далі діти допомогли зібрати Сну ще кілька квітів , він попросив занести ці букети до Дрімоти, а сам не забаром прийде і принесе ще більше. У хатинці Дрімота вже чекала на дітей з ножицями і діжкою, об яку битимуть і витрушувати казки з маківки. І почалась робота. Спочатку Дрімота швиденько їх засушила, хто-зна як їй це вдавалось, але щойно квіти потрапляли до її тендітних рук і одразу з них опадали пелюстки, а голівки ставали сухими і придатними до подальшої роботи. А поки праця тривала, Дрімота співала різних веселих пісень. Діти подавали Дрімоті все нові і нові квіти, потім Дрімота обрізала маківки, а діти витрушували їх, треба усе робити пильно, аби жодну деталь сну чи казки не загубити. Мак так і сяяв. Причому різними барвами, адже кожна історія була неповторна. Коли робота закінчилась, діти були задоволені, але втомлені, очі в них так і злипались. Дрімота мовила:

— Зараз прийде наш посланець і проведе вас додому, але перед тим, я хочу дещо дати вам назгадку. І вона дістала гарну деревʼяну скриню. У ній лежали ланцюжки з підвісками. Одна була золота із зіркою, а інша срібна з місяцем. Золотий дістався Марійці , а срібний Сашкові.

— Памʼятайте , коли вам буде тяжко, ці обереги оберігатимуть ваші добрі серця і нагадуватимуть про правильний вибір.

Діти дивились на свої кулони і кожен думав про своє.  У кімнату зайшов Угамон і одразу всім стало спокійно і затишно, він злегка посміхнувся і кивнув дітям та матері. Тут просто з повітря зʼявився Дрімко, він радісно сплеснув у долоні, коли побачив повну діжку снів і казок.

— Бачу ви добре попрацювали, а хочете побачити плоди своєї праці?

— Тільки не довго, їм вже час спати,- мовила Дрімота.

— Не переживайте, ми однією ногою тут, а другою там.

Він одну руку простягнув Марічці, а другу –  Сашкові.

— То що,  хочете побачити, як я дарую сни і казки?

— Так! – крикнули одночасно діти, а тоді Сашко сказав:

— Дякую, Сонько,-  а Марічка додала:

— Дрімко.

Діти перезирнулися і усміхнулись. Усміхнувся і Сонько-Дрімко та заплющив очі. Він узяв  їх за руки і діти теж заплющили очі…Марічка знов  відчула, як її злегка похитує, наче у човні на хвилях. Коли лунала пісня, вона дивилась на маленьких дітей, що спали в укритті, у обіймах батьків. Їм усім сняться казки і вони продовжують вірити, що у казок завжди є щасливий кінець. І на зморених сном жінок, матерів, яким від хвилювання та втоми заплющувались вже очі. І на чоловіків… Ох  не вже це її тато? Певно зараз він може відпочити. У сні її тато посміхався і у руці він стискав мушлю, яку подарувала йому донька. Коли з корзини Дрімка вилетіла казка, Марічка вже знала, яка вона буде, золотава, як пісок,  блакитна , як море і кольоровими квітами, це була їхня казка, казка, яку так любить тато. У цій подорожі вони відвідали і батька Сашка, йому дістався сон, який створив його син. Отже у ночі йому снитиметься рідне місто. Раптом Марічка розплющила очі і побачила, що лежить на дивані у тітки. З кухні доноситься аромат млинців, був ранок. Вона заснула? І як опинилась тут? А де ж Дрімко і Сашко? Невже це її наснилось? Однак  дівчинка схопилась за шию і здивовано відчула під пальцями золотий ланцюжок.


[i] У творі використано уривок колискової Наталії Кулик “Сонько-Дрімко”.

______