Змалечку люблю порибалити. От і сьогодні прийшов спозаранку до нашого ставка. Осінь ще не торкнула жовтою фарбою верби над водою, але щедро насипала мені під ноги холоднючої роси. Та байдуже: в зеленому плащі й гумових чоботях не мокро й не холодно.

Сиджу. Чекаю на свій найкращий улов. А його все немає й немає. Тільки комарі допікають. Вони цієї осені особливі: більші, ніж звичайно, а кишать прямо хмарами кругом, але на мене не дуже то й увагу звертають. Крізь непроглядний комариний туман спостерігаю за жабами, які вже попрокидалися та випливли погрітися під променями вранішнього сонця.

Отак і сиджу. Риба не ловиться. Комарі гудуть. Жаби кричать час від часу, як на пожежу, стрибають одна з води, інша у воду.

Навіть не знаю, чи правда, чи привиділось: з-за старої товстелезної верби поруч зі мною виповзла поважно незвичайна бура жаба. Роззирнулася навколо й подала якийсь дивний звук. За нею показалося ще декілька таких же істот. Мене на фоні зеленого гілля дерев у зеленому плащі вони, звичайно, не помітили. Але я встиг роздивитися їх за пару хвилин зблизька й обімлів: у них на голові було по три ока, а на тулубі не чотири, а шість лап. За хвилину ці жабоподібні істоти здивували мене ще більше. Вони почали випорскувати з себе в усі боки якусь рідину, з якої з’являлися нові комарині рої кругом.

Я ледь не впав, вражений побаченим. Мабуть, таки поворухнувся, бо найбільша триока жаба раптом помітила мене, але не втекла. Навпаки, в голові я нібито почув її голос:

– Не хвилюйся, я тобі нічого поганого не зроблю.

– Ти жаба? – так само в умі запитав я.

– Ні, звичайно. Я квантон із туманності Квазарії. Наш світ мудрий і справедливий. Наша місія в космосі – захищати цивілізації від ворожих нападів.

– А навіщо ви сюди прилетіли?

– Ми розводимо тут комарів, які допоможуть українцям здолати ворога.

– Як же ви дізналися, що нам потрібна дорога?

– Усе просто. Коли українські діти ридали та молилися від горя й страху, ховаючись в укриттях, рятуючись від ракет та дронів, оплакуючи загиблих рідних, їхні емоції створили енергетичні хвилі, які поширилися крізь простір і час. Наша раса космічних амфібій має здатність чути «космічні сльози». Вони нам дуже болять. Тому наш загін відправили допомогти українцям захиститися від злих нападників. На відміну від ваших земноводних, ми вміємо не тільки їсти комарів, а й вирощувати їх різні види.

– А як ваші комарі нам зарадять? Хіба що покусають ворогів-росіянців, але всіх не перекусаєш…

– Вони в польоті можуть сідати на ракету, літак чи дрон і пробивати своєю кислотою з хоботка паливний бак.

– А якщо пробити в повітрі паливний бак у БПЛА, він упаде чи зірветься?

– Упаде, але не зірветься. Бойові комарі можуть розрахувати все так, щоб безпілотник чи ракета, знешкоджені ними, впали там, де немає людей та будівель, тож пошкодження будуть мінімальними. З часом речовина, яку комарі виділяють, зможе повністю дематеріалізувати предмет, на який вона потраплятиме в повітрі. Але на цим ми ще попрацюємо.

– А випари палива із баків не шкідливі для нашої атмосфери? – поцікавився я. – Війна і так завдала багато бід навколишньому середовищу.

– Ми про це подбали. Комарі не просто пробивають паливні баки, а впорскують туди речовину, яка перетворює паливо на звичайну воду. До речі, й вибухівку вони знешкоджують таким же способом.

– Нічого собі! А цими комарами можливо керувати?

– Ми даємо їм завдання, а як його виконати найкраще, комарі розраховують самі.

І тут пролунав сигнал повітряної тривоги.

– Летять ворожі безпілотники! Комарі, готуйся до бою! Пять, чотири, три, два, один!.. Злітаймо та збиваймо шахеди!

Хмара комарів злетіла в повітря. Квантон показав головою на плесо ставка, і там, ніби на екрані монітора, я побачив, як десятки комарів одночасно сідають на обшивку дронів або випорскують на них якусь речовину, від якої в безпілотнику робляться дірки та виливається звичайнісінька прозора вода. Ворожі дрони один за одним безшумно опускалися на землю. Деякі ніби танули на очах прямо в повітрі. Рештки якогось із них булькнули у воду майже біля моїх поплавків. Я був увесь мокрий, але приємно вражений побаченим.

І раптом у дзеркалі заспокоєного плеса побачив страшне й несподіване: кілька безпілотників прорвалися крізь комарину хмару і влучили в людські оселі. Вибухи… Крики… Плач дітей… Я не зміг витримати цього видовища, тож, покинувши вудки в ставку, дременув чимдуж додому, сховався під ковдрою і довго голосно плакав. Утомившись плакати, все думав і думав про побачене.

Тільки під вечір рішуче зняв ковдру, витер сльози й гайнув до ставка. Комарі, як і раніше, роїлися навколо нього. Пригледівшись, за старою вербою знову побачив кількох триоких квантонів, які ніби чаклували серед комариних роїв. Де ж головний? Ось і найбільший квантон.  

– Чим  я можу допомогти?  – ніби продовжуючи вранішню розмову, запитав у іншопланетного помічника.

– Можеш зі мною керувати комарами. Варто трохи підучитися. Та й друзів твоїх до роботи долучимо. Тільки спільними зусиллями вдасться подолати вашого ворога.

– Дякую за довіру. Сподіваюся, що я не підведу.

________