Море… Місце, де Айя мріяла побувати ще змалачку. Та в Югані не було омріяного куточка. З картинок, які дівчинка бачила в книгах, знала одне: воно мало бути квітучим. Колись вона читала книгу, написану чоловіком, який там побував. Він сказав, що це було найпрекрасніше з усього, що він бачив у житті. Автор описував тисячі неймовірно красивих  квітів, які виблискували різними кольорами на поверхні моря під час заходу сонця. А вдень вони рухалися в такт із хвилями, немов танцювали різнобарвний танок. Деякі з квітів грали мелодію, яка була співзвучною зі співом пташок, що літали над ними.  Це звучить, як щось неймовірне, але багато речей, які для нас є незвичними, для жителів Югани є цілком можливими.

Батько дівчинки був пілотом-винахідником, конструював літаки, створював їхні креслення, та найбільше до вподоби йому було працювати з дирижаблями. У місті, де все висить у повітрі, така професія була не лише високооплачуваною, а й дуже важливою та поважною. Він залюбки розробляв літальні апарати та випробовував їх. Інколи брав Айю з собою в невеличкі подорожі, ділився з нею цікавими історіями, оповідками та фактами про Югану. Та найцікавішою частиною таких мандрівок були татові розповіді про дирижаблі. Айя завжди слухала їх з величезним захопленням та цікавилася особливостями роботи цих винаходів. Батько помічав, що донька може продовжити його роботу й неодноразово говорив про це дружині. Мама Айї була художницею, яка розмальовувала будинки мешканців Югани. Вони обов’язково мали бути кольоровими. Могли навіть бути різної форми. А ким же ж була Айя? Дівчинка була затятою МРІЙНИЦЕЮ. Але не такою, яка просто мріє, а тою, котра робить усе можливе для того, щоб мрія здійснилася!

Родина мешкала на тридцять шостому зі  ста чотирнадцяти летючих островів.  Щоразу, коли хтось із юганців досягав двадцяти років, у небеса здіймався шматок землі, на якому можна було побудувати будинок, висадити сад і жити своє найкраще життя. Таким чином, природа буквально забезпечувала майбутнє кожному, хто її поважав. Окрім людей, у Югані були ще санчури. Це істоти, які жили поруч  з людьми і завжди приходили їм на допомогу, проте їх ніхто й ніколи не бачив, просто всі знали, що вони є. 

Пейзажі  Югани були просто неймовірними! Місто, що ширяє небом, може показати тобі Нижній світ у всій його красі. На жаль, чи, на щастя, лише через вікно. Наприклад, лише уяви: ти прокидаєшся і бачиш пухнасті білі хмари довкола будинку, а вийшовши на двір і подивившись донизу, мальовничу річку, що протікає між гір, чи неймовірні, величні гори, вершин яких ти інколи можеш торкнутися. Айї ще дуже подобалося спостерігати за цвітінням рожевих дерев, коли Югана пролітала над східною частиною планети. От тільки назви цих рослин у книгах про Нижній світ Айя так і не знайшла. Та найбільше юну мрійницю цікавило Квітуче море, яке вона неодмінно мала побачити!

Дівчина розуміла, що бажання самі собою не здійснюються, тому почала вивчати інформацію про пересування свого міста над землею, аби дізнатися, коли пролітатиме над омріяним місцем. Батькам довелося купити дочці цілу купу книг про те, куди і як летить Югана, як на її пересування впливають погодні умови, зміни клімату, ну і, звичайно, Нижній світ. У тих книжках були розписані всі види птахів і тварин, що в різні пори року мігрували, пролітаючи повз. Звідти мрійниця й дізналася про анджинарів – величних створінь, щось на кшталт наших морських скатів, що пливли в повітрі, ловлячи пориви вітру. Розміри цих тварин вражали, а їх зовнішній вигляд викликав захоплення.  Анджинари мігрували великими зграями саме до квітучого моря, де й зимували. Коли Айя вирішила відправитися в подорож, то знала, що летітиме за ними, щоб точно не збитися зі шляху. Обравши дату на календарі, дівчинка обвела число маркером і продовжила готуватися до подорожі.

І от нарешті настав «день Х». Ще вдосвіта Айя зіскочила з ліжка у передчутті довгоочікуваної подорожі. Вона швидко схопила свою яскраво-червону торбинку й кинула в неї харчі, розраховані на один-два тижні (дівчинка не хотіла надовго покидати домівку). Вона знала, що батьки будуть хвилюватися, але, якби вона розповіла про свій намір, то її подорож, очевидно, не здійснилася б.

За її поспішними зборами, тихо сидячи на шафі, спостерігав… санчур. Він, як і інші йому подібні, мешкав удома в родини і точно знав, що задумала Айя. Незважаючи на те, що санчури намагалися не втручатися в життя людей, вони  були тими, хто оберігає будинок і людей у ньому, тому залишити свою підопічну самотньою в подорожі просто не міг. Маленький житель побачив, як дівчинка спритно вибігла з дому. Холодний ранковий вітер бив їй в обличчя. Вона кинула погляд на дирижабль, що був пришвартований до її дому-острова, потім обернулася й поглянула на будинок. Кілька хвилин Айя провела у роздумах і потім рушила в бік літального апарата. Черкнувши сірником, запалила пропановий пальник. Куля почала повільно надуватися і здійнялася вгору. Дівчинка знову подивилася на дім, а потім смикнула за мотузку, відшвартувавши дирижабль.

Подорож почалася. Здіймаючись угору, транспорт на кілька секунд завис у повітрі, а потім рушив на південь, туди, де на дівчинку вже чекала мрія. Звісно, було страшно і хвилююче, але це не мало ніякого значення в порівнянні з усвідомленням того, що вона нарешті наважилася зробите те, що так довго планувала. Перед дівчинкою відкрилися зовсім нові краєвиди. Вона летіла поміж хмар, мов птаха. Айя простягнула руку з кабінки і провела рукою по одній із них. Яскраві промені сонця світили прямісінько на дирижабль. А поривчастий вітер колихав його, наче хвилі човен.

Раптом мандрівниця побачила, як її речі дивним чином почали рухатися. Щось відбувалося в червоній торбинці. Це було дивне видовище, і воно продовжилось доти, доки не з’явилися дві пухнасті оранжеві ручки. А за тим з торбинки визирнула сама істота. Це був маленький волохатий милий чоловічок, схожий на людину, але мав дуже яскраве забарвлення і довгі, трішки звислі вушка. До своїх сімнадцяти років Айя не бачила нічого подібного.

– Ти хто? – перелякано запитала дівчинка.

– Я хто? Та я тобі усе життя допомагаю, а ти..! – обурилося.

–Що? Як? Та я вперше бачу тебе!

– Ну от, значить неуважна! Гаразд, я – Дріккі, твій санчур!

– Справді? – здивувалася Айя. – Я думала, що про вас лише казки складають!

– Атож! – відповів той. – Казки складають. Та що б ви без нас робили?

Розмову перервав гучний звук. Щось схоже на рев і дитячий плач одночасно. Він швидко наближався до дирижабля, що змусило мандрівницю і  її нового друга не на жарт перелякатися.

– Невже це вони? – прошепотіла дівчинка.

– Краса! – вигукнув Дріккі.

У той момент відбувалося щось неймовірне! Повз них пролітала зграя дивовижних створінь, побачити яких величезна рідкість. Проте Айя все гарненько прорахувала. Для неї ця зустріч не була несподіванкою. Разом із Дріккі вони одночасно та із захопленням вимовили лише одне слово – «анджинари». Більші та менші, вони рухалися, то швидше, то повільніше – величні створіння прямували на південь, туди, де зимуватимуть біля Квітучого моря.

Спостерігаючи за анджинарами, Айя не помітила, як небо довкола потемніло. І тут вона стала свідком дивного явища: матері почали злітати і ставати над своїми дітьми, наче захищаючи своїх малят від чогось. У Дріккі це теж викликало занепокоєння. Санчур  заховався за ногу дівчинки в передчутті чогось недоброго.

Крапля води впала на щоку Айї. А потім ще одна. І от уже увесь дирижабль мокрий. Вода потоком стікала з даху і лилася у безкінечний туман неба. Дирижабль почало колихати, як човен на штормових хвилях. Він перевертався з одного боку на інший. Дріккі кидало туди-сюди, та Айя не могла йому нічим допомогти. Це була найбільша злива, яку їм доводилося бачити, і, мабуть, найбільша небезпека, у якій вони побували. Серце калатало так, наче зараз вилетить із грудей. У голові була лише одна думка, аби дощ не погасив вогонь, завдяки якому дирижабль летить, бо тоді вони загинуть. Це був справжнісінький шторм, і дівчинка встигла сто п’ятдесят разів пожалкувати, що наважилася на цю подорож. Коли дирижабль нахилило настільки, що пасажири ледь не випала з нього, один з тросів луснув. Айя ще ніколи так не лякалася! Вони на одну четверту були ближче до загибелі. Здавалося, це ніколи не скінчиться. Від страху дівчинка щосили схопилася за інший трос і заплющила очі. А коли розплющила, то побачила світло, білі хмари, сонячні промені… Усе минулося, вони вижили! Щоправда, дирижаблем було майже неможливо керувати після того, як один із тросів обірвався. Айя хвилювалася, що не зможе посадити літальний апарат. Хоч це чудово вдавалося їй удома, тут вона не була впевненою, чи все вийде. Потрібно було прораховувати усе до дрібниць, враховуючи шкоду, якої завдав шторм.

Коли анджинари знижувалися і хмари повільно почали перетворюватися на туман, Айя намагалася смикати за потрібний важіль, силкуючись посадити дирижабль, та він не слухався:

– Щось не так?! – гукнув Дріккі з торбинки, у яку знову заховався під час шторму і відтоді не показувався.

– Так! – крізь зуби процідила дівчинка, безуспішно смикаючи важіль.

– Хіба? Мені здається, ти нервуєш…

Айя розлючено подивилася на санчура. Потім видихнула і швидко промовила:

– Якщо ми не сядемо зараз, то невідомо куди можемо залетіти. Анджинари – наш єдиний дороговказ – очевидно, вже внизу.

– І що робитимемо? – почулося у відповідь.

– Не знаю… 

Дівчина ще кілька разів смикнула за важіль, але нічого не змінилося. Хвиля тривоги накрила Айю. Вона згадала про скелі, що знаходилися довкола Квітучого моря, усвідомлюючи, що дирижабль міг у будь-який момент врізатися в них. Мандрівниця нервово почала смикати важіль з усієї сили. Але машина не піддавалася жодним її старанням.

Тоді з туману один за одним  почали виднітися бескиди. Айя та Дріккі не могли нічого зробити. Вони лише, притулившись одне до одного, сподівалися, що не зіткнуться з жодною з цих брил. Хвилювання стало жахом, коли прямісінько по курсу з’явилася величезна скеля. Майже в останню секунду, коли Дріккі уже заплющив очі в очікуванні неминучого, Айя кинулася до важеля й дивом оминула кам’яну перепону. Вона знову стала за штурвал дирижабля. Дівчинка почала спускати його нижче й нижче. Коли туман почав повільно розсіюватися, перед друзями відкрився неймовірний краєвид.

Море… це було безкрайнє море, всіяне сотнями, ні, тисячами квітів. Невже? В Айї перехопило подих. На мить вона відчула себе тією десятирічною дівчинкою, яка вважала свою мрію нездійсненною, а тепер бачить на власні очі те, що до цього бачила лише на картинках. Вона не знала, що відчуває Дріккі, але, без сумніву, він був у захваті. Решту дня мандрівники сиділи на березі поміж скель та слухали чарівливі мелодії квітів. 

Айя знала, що її чекають удома. Але вона не думала, як буде повертатися, просто насолоджувалася своїм омріяним морем..!   

__________