Втомлений воїн впаде відпочити на землі, не знаючи, що він востаннє заплющує очі. Мої корені обіймуть його розкришені ребра, накриваючи його теплим, міцним покривалом, і я всякну всі його спогади і всю його любов, яку він відчував від свого народження до смерті… Я буду любити землю під собою так само, як любив її він. Його охололе, щезаюче тіло заразить мене своїм коханням, своєю втомою.

Дні будуть минати швидко, і моє маленьке, слабке стебло почне змінюватися на стовбур із рельєфами та візерунками – під люблячими доторками людей, які тепер живуть поруч – я буду покрита м’яким мохом, і його зелень залишиться на їхніх долонях.

Я буду знати, що дні минають, коли о сьомій ранку радіо-програвач вмикатимуть за віконцем і коли о десятій вечора всі підуть додому, залишаючи мене наодинці із зорями. Бліде, заплакане обличчя місяця супроводжуватиме мене у темну ніч, і ми будемо вести розмови – ледь чутні, – вітер допомагатиме мені ніжним прохолодним подихом. Місяць розумітиме мої слова і мовчазно вислуховуватиме мої думки. Я шепотітиму про те, що моя самотність робить кору сухою та грубою, що моя втома тягне мене донизу – назад у землю. Високі тополі, що завжди росли разом на іншій стороні просторого саду, невинно гойдатимуть біле мармурове гілля на вітру і на пару з місяцем казатимуть мені, що я не сама. Вони позасинають, і вітер вгамується, я буду стояти у тиші, аж допоки вранішні птахи не почнуть ділитися плітками між собою.

На ранок радіо збудить мене зі сторожкого сну, і я відчую, що моє гілля похилилося до низу, мої білі пахучі квіти змінилися на соковиті плоди – їхня вага хилитиме мене до землі і моє молоде тіло наповниться втомою. Я відчую близькість до свого коріння, до кісток, що перетворилися на пил. Я промовлятиму до моїх людей: тяжкі жовтогарячі плоди полетять на землю і прокладену плитками доріжку. Того ж вечора я побачу, як довга людина у старих тканинних капцях підсковзнеться на моїх подарунках і повалиться на землю: густі чорні брови нахмуряться, але їх перерве дзвінкий регіт двох маленьких людей. Вони триматимуться за свої животи – їхні обличчя такі однакові, а шкіра молода та чиста.

Вночі я знову відчую, як земля кличе мене до себе, і я заплачу. Крізь мою огрубілу кору із глибокими полосами просочаться крапельки живиці. На ранок маленькі люди полізуть на мене – їхні дрібні і босі ноги будуть ніжними до моєї кори. Вони позривають мої тяжкі спілі фрукти і я знову потягнуся до сонця. Втомлені гілки відчують позабуте тепло від сліпучого проміння.

Маленька людина зірветься з мене, і я не встигну її підхопити. Мої нікчемні гілки… Я не відчую, що він відірвав одну з них у спробах втриматися на висоті і потягнув униз із собою. Але дитина не заплаче смоляними сльозами, а почне сміятися, хоча з її коліна та ліктя потече гаряча, червона кров. Я заплачу замість нього в бажанні, щоб по моєму зачерствілому тілу теж текла ця червона фарба… Друга маленька дитина охне та пробіжить до мене, його маленькі вимазані землею пальчики зберуть мої прозорі сльози. Він похизується іншій маленький людині, і обидва заберуться геть – лікувати свої рани. Мої ж затягнуться неживою прозорою масою.

Я відчую холод у повітрі – і моє листя почне жовкнути: перетворюватися на яскраву масу біля мого коріння. Настане пора відпочинку.

А потім несподіваний холод всередині мене засвідчить, що посеред мого потужного тіла з’явилася діра. Чорна та пуста… Вона з’явилася після гучного звуку і яскравого спалаху. Ба-бах. Колись я вже чула, коли була зародком, цей моторошний неприродний згук. І от – через десятиліття – він наздожене мене знов.

Холод зупиниться тільки тоді, коли птаха пролізе всередину та назве темну діру, що виїдає все більше і більше з мого тіла, своїм домом. Кожну зиму я залишатимусь наодинці: тополі будуть спати, сонце не зможе відігріти замерзле коріння, місяць продовжить мовчазно дивитися на мене пустими очима.

Птахи стануть моїми єдиними приятелями, вони заполонять весь холод і темінь всередині мене… Але час мине, і тепло потроху повернеться, і маленька сім’я збереться летіти далі – наші життя продовжаться нарізно. Я тихо і ніжно триматиму птаху на своїй гілці і так само тихо показуватиму їй, як вдячна за кохання і тепло. Вона цвірінькне «бувай».

Настане літо, і між моїм корінням проросте трава, короїди проїдатимуть в мені ще більше дірок, і я зрозумію, що залишилася сама. Мої квіти зміняться на маленькі, сушені жовтогарячі «сонечка», вони попадають до землі, і їх ніхто не зірве з моїх втомлених гілок. Я плакатиму, сподіваючись, що вітер донесе сльози до моїх людей. Я стоятиму в очікуванні. Настане день, і вони повернуться – життя повернеться.

Однієї ночі я відчую тепло, що буде розповзатися по мені, заливатиме мої грубі візерунки і прогризені дірки і навіть велику чорну пляму, що роззявила пащу, де, будь я людиною, мало бути моє серце… Я відчую, що тепло стає гарячішим, відчую, що моє втомлене сіре тіло тріщить від болю. Я застогну від палаючого відчуття, що наповнить всю мене, і повалюся до землі.

Я заплачу, але ніхто не збере мої сльози… Я помру на цій землі, і моя любов до неї розлетиться пилом. Я долучуся до своїх кісток…

________