Розділ 1. Повідомлення

Це був передостанній день літніх канікул. Я чекав повідомлення від друга, що мав учора повернутися з подорожі. Відколи він поїхав, жодного разу не написав, хоча обіцяв, що кожного дня розповідатиме про свої пригоди. Раптом телефон завібрував і на екрані з’явилося повідомлення:

« Якщо ти це читаєш, не перемикай, не видаляй, і не пропускай це повідомлення. Ти можеш подумати: «Та це якийсь прикол, пролистну ». Тебе можуть відволікати друзі, родичі, найближче оточення, але не відволікайся на них. Вони лише симуляція, актори що виконують роль. Я розповім тобі правду. Дочитай до кінця, інакше ніколи не вийдеш із постанови. 

Не так давно, приблизно пів року тому, невідома група людей, що називали себе “творцями” приспала всіх “живих” людей. “Живі” люди, як ми визначили, це група із особин, що розуміють, що щось не так, але не можуть довести це. 

Можливо, ти говорив своєму оточенню це, а вони відповіли:  «Друже, це просто прискіпливі думки, не звертай уваги». 

Вони — актори, чия ціль не дати вам зрозуміти що ви в симуляції. Отже, до суті. “Творці” зібрали з металу копію планети, і помістили туди “живих” за для експерименту. Небо бреше. Воно зібране із моніторів, без швів — максимально натурально. Вони стежать за вами через монітори. Все оточення зібране із штучних матеріалів схожих на справжні але справжніми не є.

Ти повільно роздивився кімнату, ніби справжня.Так?

Отже вони хочуть скопіювати реальність, та зробити “живих” акторами. Ми поки не знаємо їх цілей, але вони точно не передбачають нічого хорошого. Ми організація “живих” що рятують людей в симуляції. А тепер, виконуй все по пунктах, і ти зможеш вибратись з симуляції:

1)Встань з ліжка, та оглянь кімнату, повністю пройди квартиру;

2) Вийди на вулицю, або подивись у вікно;

3) У тебе може боліти голова, не звертай уваги. До тебе зараз підійшов знайомий? Відштовхни його і вийди з дому;

4) Оглянь вулицю, якщо бачиш відмінність від своєї пам’яті не лякайся. Бахни ногою об землю. Чуєш брязкіт металу? Якщо ні бий по землі, поки не почуєш.

5) Побіжи, та вдар рукою об дім. Якщо він тріснув як пластик, то ти зробив це правильно. Рука болить, але це не критично.

Зараз встанеш із дивану, хоча хвилину тому був на вулиці. Перші двері що ти побачиш стануть червоними, відкрий їх, і вийди. Якщо ти прокинувся, і встав з ліжка, а телефон далеко від тебе, ти вийшов із симуляції.»

Повідомлення блимнуло на екрані телефону кілька разів і зникло. Я все ще сиджу на дивані на якому й сидів, коли оглядав кімнату.

–А, тьфу ти. Якась дурня в інтернеті. Краще піду заварю чаю.

А може, все-таки…

Розділ 2. Справжній друг

І от, червоні двері. Я відкрив їх: темрява, непроглядно чорна темрява.

Я подумав: «Ай, тьфу! Пан, або пропав!» — з розбігу стрибнув у двері та впав на бетонну підлогу, а в метрі від мене була… записка?

Я взяв її до рук. Там було написано:

«Люди – існують. Машини не плачуть»

— І що це за дурня? Щоб воно могло значити? Це уривок тексту. Здається  я щось таке пам’ятаю… чи то не моя пам’ять?

Неподалік стояв чоловік. Я було хотів його спитати, що це за записка, але побачив в його очах лише чорні цятки. Це не людина! Я побіг від нього що стало духу, але він побіг за мною. І тут… 

Бах! Його голова стрімко відлетіла від тіла. В тілі тільки мікросхеми та плати.

— А-а-а! Що це було!?

— Ще один актор. — ніби нізвідки вигулькнув хлопець, високий з коротким темним волоссям і зеленими очима, — Я Санька, а тебе як кликати? — він усміхнувся і простягнув руку.

— Та що в біса коїться! Хто ти!?

— Заспокойся. Я один з живих. Пішли до мене на базу, поки йдемо я все поясню. — він пройшов уперед, а я крокував за ним.

Ще не знав, чи можна йому довіряти, але дуже хотілося. Поки це єдина жива людина, яку я зустрів у цьому дивному світі. Я все думав, що це за актори, де ми, і звідки я про них знаю.

— Отже, як я зрозумів, ми в якійсь несправжній копії реального світу. І є актори, ніби люди, але насправді бездушні зомбі. Я живу в готелі, відбивають від акторів. — Санька розповідав про все з такою легкістю, наче це була буденна справа — відбиватися від когось. Мабуть, він провів у цьому світі вже так багато часу, що встиг звикнути?

От ми й дійшли до готелю. Ніби то звичайна будівля. Але броньовані двері, заколочені вікна, а зсередини кожна кімната під щось перероблена: один номер — склад, другий — зброя, третій — дім, і так далі.

Санька мені все показав, ми сіли перепочити.

— Так, отже як тебе звати?

— Мене? — мене шокувало питання, я і сам не пам’ятав свого імені, — Не пам’ятаю… Здається, Максим, чи щось таке…

— Добре. Як себе почуваєш? Щось про цей світ знаєш?

— Ну, думаю, нормально. Я нічого не пам’ятаю, тільки що це не реальний світ…

Ми з Саньком розговорилися хто про що, впізнали одне одного краще. Він розумів, що я розгублений і намагався мене підбадьорити. Мені здається, я вже знав Санька колись, але не пам’ятаю, щоб зустрічав його раніше.

Розділ 3. А хто вони такі  

— Сань, а ти щось знаєш про цей світ? — неочікувано сам для себе спитав я.

–Хм… не знаю. Тільки те, що світ не справжній. І таких світів не два й не три. Я бачу такі картонні світи не вперше.

— Тобто? Я звісно знав що це не реальність, але багато світів… До речі, ти щось знаєш про цю записку?

Я дістав записку, на якій раніше було написано «Люди – існують машини не плачуть», але там лише згортка пікселів.

— Якого біса! Тут же було щось написано!?

— Здається, це обривок записки-повідомлення. Я чув, що творці намагаються стерти його.

— Творці? А, я щось про них пам’ятаю, такі високі двометрові постаті, в червоних одежах, із чисто чорними лицями… Здається, вони нас сюди запхали. —  сказав я. І сам здивувався звідки я це знаю. Чи це моя пам’ять взагалі?

І тут, коли я це сказав, я почув що в двері стукають сотні рук.

«Бах! бах! бам! Хрямзь!»

Двері ламаються. Саня взяв биту, й відбив голову актору.

— Бери ніж, будемо захищатись.

— Га? Я ніколи не бився ножем, я боюсь.

— Бери або помреш! Треба захищатись.

Я все таки взяв ніж та почав відбиватися. Неочікувано простір навколо ніби стиснувся і ми з Санькою гепнулись на бетонну підлогу якоїсь закинутої будівлі.

— Де ми, чорт його бери!? — крикнув Саня, — Де мій дім!?

І тоді в  наших головах залунав голос:

— Прокляті живі істоти! Ви не виберетеся із нашого світу! Я вб’ю вас! Помріть, помріть, помріть! — повторював він знову і знову, немов якийсь зіпсований запис. — Помріть! Помріть! Помріть!

Нас почало кидати об стіни. Удар за ударом. Біль, і ось, коли я думав що скоро вмру, я побачив темряву, і… Зелений текст перед очима:

«Читачу, ти виберешся. Ти вийдеш, роби що я кажу. Опирайся, і ти виживеш.

2) Вийди на ву#и@ю

4)Оглянь в₴лиц&, не лякай@я…

…. .. …. ..     ….»

У голові пульсувало, але зібрався з рстанніх сил і таки вийшов з приміщення. Текст зник і світ на хвилину також.

 Я прокинувся.

Я прокинувся?..

Розділ 4. Їм кінець

Я прокинувся, а недалеко від мене й Саня.

— Де ми, чорта лисого, знаходимось!? Я нічого не пам’ятаю, тільки що нас кидав об стіни якійсь… Якась людина в червоному каптурі. — потираючи лолову промовив Санька.

— Здається це мій район. Схожий на нього, але немов би картонний. Я спробую зайти додому. — сказав я.

Я відчинив двері під’їзду, і піднявся на свій поверх. Відкривши квартиру, побачив кам’яну стіну. Потім ще одну. І ще, і ще. Так я пройшов усі квартири на поверсі. Асе так само, кам’яні стіни. І от, розчарований, я вже захотів спуститися назад. Відкривши двері під’їзду, замість вулиці я побачив… Свою квартиру!?

— Якого біса, не може такого бути! Це симуляція, в симуляції… Нічого не розумію.

На фотографіях замість моєї сім’ї була лише червона постать, яка навіювала страх. Я подивився на картину і заціпенів.

— Максиме, ти чого? Що з тобою, агов! Прокинься!

— Аааа! Я хочу вибратися! Я помру в цій симуляції, якщо не виберусь!

— Максиме, та що з тобоюа коється!? 

Я сам себе не контролював. Просто кричав від страху. У моїй голові були сотні голосів:

— Помри, Помри, Помри! 

  Тобі кінець! тобі кінець!

Це знову відбувається. Те саме відчуття, коли мене кидав творець. 

–Все нормально! Ніяких творців немає! — Саня схопив мене за плечі й трусонув, нарешті привівши до тями.

Ми почали шукати вихід, але двері під’їзду зникли. Вікон немає. Повітря ніби закінчується. Я відчув, як паніка знову підкочує до горла. Як важко стає дихати. Невже нас насправді вб’ють? чи просто застрягнемо тут навічно?

Розділ 5. Все спочатку

Я задихаюся. Повітря закінчилось. Переді мною лише чорна пітьма. Поступову у темряві почили вимальовуватись невиразні тіні. Я знову чув цей голос. Ні. Ці голоси? Вони розмовляли між собою:

— Він повинен вмерти. Він забагато знає.

— Та чого ти? Цікавий об’єкт, потребує вивчення.

— Я кажу, він повинен вмерти! Він зрозумів, що цей світ несправжній!

— Ні! Він буде вивчений.

Мене потягнуло у дві сторони, тіло ніби розривалось від болі. Позаду однієї з цих постатей я побачив Санька з битою. І…

Хрясь! Він вдарив по одному творцю.

— Та як ти посмів! Помри! Помри!

Нас обох підняли повітря. Ми задихаємось. Я задихаюсь. Лише біль у голові і руках. Мене розриває на малесенькі частки. Пронизує списами, ножами, колами… Настільки боляче що неможливо кричати.

— Боляче тобі? Боляче? Боляче? Помриииииии ха-ха-ха-ха-ха!

— Та ти зовсім збожеволів. Хочеш лише вбивати й знищувати! — один з них відкинув іншого. Здається той, хто кричав на того палача відлетів від нас стрімко.

— Ви, два малих ідіоти, що хочуть покинути кіно. Вам не вдасться вийти звідси. Просто змиріться зі смертю.

В нас полетіли кулі. Раз Два Три Чотири П’ять…

–Ааааа.. бо..ля.. че. Біль… Ма..кси.ме… помстися… — Одна з куль влучила у Саньку. В його застиглих від злості й болі очах я бачив лише мотив “Вибирися. Помстися, виживи.” 

–Аааа! Я не помру! Я виберусь! — в останню мить я нарешті перестав боятися. Якась невідома мені досі лють накочувала розжареною лавою. Вони просто гралися зі мною! Гралися з нами! Я закричав на того творця. Загорлав, як гладіатор, який лякає жертву. 

Я взяв ножа та з розмаху всадив його у ту криваву постать, що вбила Санька.

— Та як ти посмііііііввв!!! — його тіло розсипалось на пікселі, і світ навколо також почав зникати, а потім…

***

 «…Якщо ти прокинувся і встав з ліжка, а телефон далеко від тебе, ти вийшов із симуляції.»

Повідомлення блимнуло на екрані телефону кілька разів і зникло. Я все ще сиджу на дивані на якому і сидів, коли оглядав кімнату.

— А, тьфу ти. Якась дурня в інтернеті. Краще піду заварю чаю.

Мені все примарилось? А може, все-таки…

________