Сонце того дня сяяло занадто яскраво, щоб бачити, як падають ангели. Люди загнали нас в пастку. Головнокомандувач наказав відступати. Я порушив наказ. Енея збили, а я не міг його втратити.

Того дня, коли надміру підозріло-приємна темрява затуманила ясність, я нарешті розплющив очі. Хоч боявся цього робити, думаючи над тим, що саме я побачу, бо у зрадливій пам’яті випливало лише закривавлене пір’я.

Гараче мерехтіння вогню переді мною повільно набувало чіткості. Спершись важкими від втоми руками я відчув звивисту кору дерева. Опустивши голову, я побачив свій живіт: правий бік був перемотаний сірим полотном поцяткованим у темно-червоний колір.

Голова пішла обертом. Я усвідомив, що відчуваю лише одне крило.

Переді мною сидів чоловік. За його плечима не нависали крила. Серце у грудях заболіло. Людина…

— Що ти зробив зі мною?

Чоловік аж підскочив, поперхнувшись їжею. Засмальцованим рукавом він хутко витер губи і підборіддя.

— Я… Я… Я… — він поставив миску на суху глиняну землю і ще раз витер губи. — Юшки? — він схопив іншу миску і відразу почав насипати гарячу жижу.

— Що ти зробив? Ти відрізав мені крило? — я відчув, як очі запекли, глибокий відчай стиснув легені. Я почав задихатися.

— Ні-ні-ні, у жодному разі! — він різко підвівся. Мене аж пересмикнуло. Біль у ногах ставав нестерпним. Соваючись по жорсткому дереву, я відсунувся до самого краю, ледь не втративши рівновагу. — Все добре…

Я випростав ліве крило і махнув ним, збивши чоловіка з ніг. Вогонь замиготів.

— Кхе-кхе, — закашлявся чоловік, покрутившись на землі. — Я… Кхе-кхе, — він піднявся на лікті, — я забинтував його. Кх-кх. Я забинтував твоє крило, бо воно кровоточило. І можливо я занадто сильно затягнув, тому воно й оніміло.

Я важко вивернув голову. Брудне, рожево-сіре крило, яке ще на світанку було білосніжним, було складене у дві частини.

Серце повільно зменшило свій стук, а на душі похололо. Здавалося, ніби воно не належало мені.

Напруживши лопатку я спробув випрямити крило, але бинти в’їдалися у шкіру сильніше, замість того, щоб розірватися.

Я не помітив, як підійшов чоловік, у його золотому, кольору жита, волоссі залишилися крихітні камінці й шматочки глини.

— Я допоможу, — на його лиці, окрім бруду, не було щетини, він більше нагадував людську дитину, яку мені всього кілька разів доводилося бачити, — хлопчика. Це пояснює, чому він такий дурний.

Тканина тихо порвалася. Кров, яка почала повертатися до крила, супроводжувалася пекучими поколюваннями. Я нарешті випрямив його.

— Ай, — юнак знову опинився на землі, але його сердитий вираз обличчя перемінився на захоплення.

Я важко підвівся, притримуючи себе за обмотаний червоний бік. Я стряхнув крила від пилу та піску, але вони, однаково, залишилися рожево-білими.

— Неймовірно, — юнак підвівся і застиг, дивлячись на крила. — Ти такий прекрасний.

Я розслабив плечі, розвівши лопатки, чим самим збільшивши розмах крил. Змахнув ними: вогонь відразу ж потух, пустивши цівку диму, а я стис бік, який ледь відчутно заболів, але я знову змахнув, біль посилився, але все ще можна було терпіти. Я підняв кінці крил угору і відштовхнувся від землі, але не взлетів. Біль паралізував думки і тіло, я спустився на коліна і, опустивши крила, уперся руками об землю.

А якщо я не злечу?

Серце загупало у скронях, повітря обпекло легені. Тіло впало у жар, я тільки ледь-ледь відчував маленькі холодні руки юнака, який допомагав мені підвестися.

А якщо я не злечу?

Думка залізла у голову і почала створювати й інші ланцюжки думок про те, що я не зможу повернутися додому.

Життя, здалося, у ту мить втратило увесь сенс, бо хто я та чого варте моє життя, коли я не літаю?

— Агов! Агов-агов! — юнак ляснув мене по обличчю, щока запекла. Я схопив його за шию. — Матінко… — захрипів він, схопивши мою руку. Я все сильніше стискав його шию, його обличчя почервоніло.

— Та як ти смієш…

Він врятував мені життя: частину життя, але все ж.

Я розімкнув пальці, його тонке горло випало з моєї руки. Юнак скривився і, потерши шию, буркнув: “Будь ласка,” — й знову розпалив багаття. Я лишився стояти і дивитися, як язики полум’я почали поглинати, щойно кинуте, дерево. Одісей… Мої очі нестерпно запекли, а дихати ставало все важче.

Оді горів. Його крила загорілися, тоді вогонь охопив плечі й почав жадібно його пожирати. Спочатку шкіра почервоніла, тоді зашипіла, взялася струпом і почорніла, враз у раз пульсуючи жаром. Я намагався допомогти, але помахи гарячого повітря, яке створювали мої крила, тільки посилювали вогонь.

— Будеш юшку? — запитав юнак, а я знову опинився у степу, а землю покривала ніч. — Ти швидше видужаєш, — почав запевняти. — Видужаєш і полетиш додому. До родини.

— Ліпше б ти залишив мене вмирати, — я важко прохрипів, ледь стримуюючи сльози.

Немає більше Оді.

— Все гаразд, — юнак знову підвівся.

— Це все через вас! — вихопилося з мене. — Все через вашу пиху й жадобу!

Юнак важко проковтнув це і натомість запитав:

— Ти когось втратив?

Когось? Усіх…

Два дні тому загін мав відлітати з Місячної гавані. Я та Оді перевіряли останнє спорядження. До Енея підійшла Елена. Чорне, як ніч волосся, але білі як крейда крила, які я б ніколи ні з ким не сплутав. Маленькі ручки обплели долоню Енея. Погляд темно-синіх майже чорних очей був ніжніший за все на світі. Але вона дивилася так на Енея — не на мене. Ніби за велінням Богів заздрість оволоділа мною, але коли наступного дня небо розрізав гучний пронизливий свист балісти, стріла розірвала крило товариша, я б знову кинувся за ним, але наступного разу летів би швидше, щоб схопити і забрати з собою, а не лишати там. А сама думка про те, що він може…

— На полі… — почав я, — ти бачив когось ще з ангелів?

Ми зустрілися поглядами.

Невже ці очі вже бачили смерть?

— З гнідими крилами, — юнак замислився. — На плечовій і ліктьовій частині пір’я трішки рудувате і вкрите чорними плямами.

— Ангельські крила бувають настільки прекрасними?

Він не бачив. Він не бачив його.

Я опустив голову. Сльози пощіпували очі, падаючи на суху червону землю. Він живий? Ні… Він впав раніше за мене. Невже його забрали люди?

Я смикнувся. Бік, плече й крило різко запекли. Хлопець зойкнув, але встиг пригнутися. Пір’я лишень легенько погладило його золотаву, ніби вранішнє сонце, маківку. Я зціпив зуби і змахнув крильми. Холодний вітер пронісся волоссям, остудивши голову і осушивши щоки й очі. Я знову змахнув крилами й піднявся на кілька сантиметрів. Біль у плечі посилився і я спустився на землю. Крила припали до землі, я відчув, як холод повільно підібрався до кісток.

Мене знову пересмикнуло. Юнак присів поруч, поклавши теплу руку на плече.

— У нього на спині багато веснянок і родимок. Ти бачив його?

Хлопець стис губи і відвів погляд світло-карих очей.

— Не знаю, але здається що ні… Не бачив. Хто він для тебе?

— Для мене?

Еней.

— Не просто товариш. Ангел, з яким ми…

Ангел, якому я заздрив. І куди ця заздрість мене привела?

— Він був мені, як брат. Я сподіваюся, що… що можливо він таки зміг втекти, — я глянув на юнака. — Ти один з них. Він міг втекти?

Хлопець стиснув губи і стенув плечима.

— Не знаю, напевне… Ти мене вже вдвічі вклав одним крилом, тож… Скоріше за все.

Юнак сів і притулився до мене плечем. Я відсторонився, але він продовжував зацікавлено розглядати крила.

— А як це… літати?

— Ти не можеш цього уявити, — відповів я, дивлячись на темно-синє видноколо, яке здавалося от-от почервоніє і визирне вранішнє сонце.

— Я спробую. Розкажи.

— А як люди дихають? — запитав я у відповідь. — Літати для нас — це те саме, що дихати, що жити. Ангел помирає не лише від болю, коли йому відрізають крила, він помирає від усвідомлення, що лише наполовину живий. Крила — це не те саме, що ваші руки чи ноги — без цього можна жити, а от без крил… Я казав, що тобі не зрозуміти.

— Навіщо відрізати крила?

Я пирхнув.

— Запитай у свого “великого народу”.

— Цього не може бути.

— А чого ні? Мені не пощастило. Я залишився живий і не зміг нікого врятувати.

— Твір друг іще живий, — він поклав руку на моє передпліччя і легенько погладив так, ніби ми давні друзі.

— Як тебе звати? — знову заговорив юнак.

— Дізнавшись ім’я, ми станемо занадто близькі. А я не збираюся зближуватися з тобою.

— Ну я…

— Можливо, для таких як ти, імена — це просто слова, як інші. Але не для нас.

— Я врятував тебе!

— Тепер ти зрадник — ти врятував свого ворога. Скажи чесно, — я підвівся і стряхнув з крил пил. — Як таких недалекоглядних, дурних і наївних як ти, взяли на війну?

— По-перше, я лекарь. І я добрий.

— Добрий? Коли доброта рятувала когось?

Доброта — це м’якість. Доброти не може бути, якщо ти воїн. Але я не вбив його. Вже стільки можливостей було.

Я завмер. Ступив крок назад.

Відколи… відколи вбивство стало для мене буденним?

Юнак помітив мою зміну, але продовжив своє.

— Ти живий, завдяки моїй доброті і, можливо, дурості, але ти живий, — він тицьнув пальцем у мої груди. — Що може бути краще, ніж життя?

Доклавши зусиль, я випрямив раніше перемотане крило.

— Якщо я не злечу, то дорога однаково приведе мене до смерті. Світ людський не створений для ангелів.

Він змовк. Потер сорочку і сів коло вогнища. Я розслабив крила, вогонь замиготів. Юнак відвів погляд від вогнища і уважно мене роздивився.

— Я Еліо, — сказав врешті, стиснув губи і закивав. — Ти не зобов’язаний відповідати.

— Я знаю.

— Куди ти підеш? — тиша довго не протривала. Еліо повільно жував, дивлячись на мене. — Я піду на північ, у Сріблоплав. Я знаю там хорошого аптекаря. Його мазі відразу зцілять твої рани.

— Чому, Еліо? Чому ти думаєш, що я піду з тобою у місто, яке кишить людьми?

— Ти важкопоранений. А у такому вигляді — безпомічний, — я насупився. — Ти не врятуєш свого друга. Навряд чи навіть знайдеш. Дивитися на світ згори і ходити по землі — це різні речі, — він на мить затнувся і припинив їсти. — Це не докір. Це правда.

Ніколи не думав, що погоджуся. Йти по допомогу у місто повне людей, які вбивали мої побратимів, — я думав це найгірше, але його безперервні запитання — здавалося, що це ніколи не закінчиться, але на горизонті з’явилися високі кам’яні мури. Сріблоплав був більше схожий на темницю, ніж на місце, де живуть люди.

— О Великі Боги, — пробурмотів я. Еліо важко поклав свою руку на моє плече і посміхнувся.

— Не горбся, — я скинув його руку і важко видихнув. Ремені, які притискали крила до тіла, від чого на спині утворювався горб, перетискали груди. Дихати було не так важко, як боляче.

У Срібноплаві все було не так, як у Місячній гавані. Високі двоповерхові будинки тулилися один до одного, утворюючи вузькі кам’яні лабіринти вулиць. Люди почасти дивилися лише на нього, адже щоб заховати мене і крила, він залишився майже без одягу, тільки у чорних штанях і кольчузі. Час від часу він хапав мене за руку, бо я відставав. Його пітна долоня зісковзувала, тому доводилося притримувати його пальцями.

Оді… Можливо смерть — це не найгірше. Оді зараз серед Богів. Залишив мене лише зі спогадами про нього. Змушує мене жити з провиною про те, що не врятував його.

О Великі Боги, най Еней буде живий. Я благаю.

Загули труби, біля самого серця почали вибивати барабани.

— Що це? — люди почали співати. — Що відбувається?

Юнак роззирнувся і насупився.

— Я втратив лік часу. Схоже сьогодні свято весни. Свято життя.

— Як можна святкувати, якщо триває війна?

— А що, горювати? Горем не допоможеш, — на сцені перед ратушею загорілися вогні. Я напружився. Жонглер у кольоровому дивному костюмі запалив палички і, викручуючи руки, почав танцювати. У голові спалахнули спогади. Перед очима знову постав Оді, який корчився від болю, а я нічого не міг зробити. Знову завили труби. На балкон ратуші вийшла поважна велика людина, за ним ще дві, які звісили з перила пару…

…крил.

— Трофей! — люди загули, тиснява посилилася, але я відчув, як вивільняються крила.

Рудий відтінок заплямував рожевий, який в’ївся у широке пір’я. Ті самі чорні цятки. Ті самі.

— Матінко! — Еліо схопив мене за плечі, змусивши подивитися на нього. — Чуєш, мені шкода. Я не знав. Я…

Порвався один мотузок. Дихати ставало все легше, але для чого?

— Ходімо, — його очі заметушилися. — Скоріше, — він схопив мене за передпліччя і потягнув. Порвався й другий мотузок. Обидва крила вирвалися назовні. Я схопив важке повітря. Все затихло: і музика, і шум, і спів. Я чув тільки власне дихання.

— Ангел… — почулося ззаду. Еліо відразу повернувся до мене. Скинув свою сумку і накинув через моє плече.

— Лети скоріше.

— Це ангел! — гукнув хтось упевненіше. Люди почали виходити із заціпеніння, і коло, яке оточувало нас, збільшувалося. Почувся дзенькіт зброї.

— Монстри…

Я? Монстр? Я не вішаю людські голови у себе вдома і не влаштовую святкування на честь цього.

Я стис руки у кулаки, нігті в’їлися у шкіру.

Я спалю це місто до тла. Я…

— Лети, дурню, — Еліо штовхнув мене у бік, щоб привернути до себе увагу. Пролунало до болю знайоме клацання. Балісти. Еліо роззирнувся. Схопив мене за руку і потягнув до натовпу.

Ми швидко забралися на сцену, на якій всього мить тому виступав жонглер.

— Лети! — я знову поглянув на звішені крила. На плечових кістках застигла багряна кров. Здавалося, ніби вони їх вирвали у нього зі спини. Еней…

— Лети! — Еліо підштовхнув мене до краю і відразу оглянувся. — Лети, доки є шанс.

Очі засльозилися. Я змахнув крильми кілька разів і відірвався від землі.

— Зрадник! — закричали люди і почали залазити на сцену. Варта пробиралася крізь натовп. Затріщали балісти. Затріскотів вогонь.

Я знову поглянув на Еліо.

— Лети зі мною, — його очі розширилися, я спустився і схопив його за обидві руки й підняв у небо.

Бік нестерпно запік. М’язи напружились. З кожним помахом ми не піднімалися. Я знову поглянув на крила Енея.

Я повернуся.

Одна рука вислизнула.

— Залиш мене, — вмовляв Еліо, дивлячись то на мене, то на людей. — Все буде добре.

Я махнув головою і, доклавши зусиль, піднявся до крихітного купола ратуші.

— Пусти мене. Ти не зможеш, — він кинув стурбований погляд на балісти. — Вони наводяться. Лети, поки можеш!

— Кейнделл.

— Що?

— Моє ім’я Кейнделл.

Юнак посміхнувся. Я стиснув його зап’ястя і зробив важкий мах крильми, різко здійнявшись вгору.

Пролунав гучний постріл. Мене кинуло вперед. Я ледь не врізався у будівлю. Хват, яким тримав мене Еліо, послаб. Я опустив очі. Юнак, повільно кліпаючи, вивільняв руку. Його губи почервоніли, а з живота стирчав дерев’яний держак, покритий шаром крові.

Ні…

— Лети, Кейнделл, — він знову посміхнувся. — Ти живий.

Його рука висковзнула з моєї.

— Еліо…

_______