Сьогодні дуже нудний день. Нескінченний день. Це місто схоже на скриньку з секретами, яку ну ніяк не вдається відкрити. Але присягаюся своїми крильцями, я щось вигадаю. До речі, мене звати Мелоді, я сама обрала собі ім’я, бо коли невідомо, хто ти є, важливо, ким ти хочеш бути.

Останнім часом зі мною відбуваються дивні події. Все почалося з того, що несподівано для себе я зробила справжнє відкриття. Виявляється, я вмію чудово співати! І ця несподіванка робить мене найщасливішою в цьому похмурому світі!

Хтось скаже, що мій найкращий успіх – це зелені крильця, як у феї. Але я так не вважаю, самі подумайте, навіщо кругленькій свинці тендітні фейські крила?! Це ж просто прикраса, чудернацька примха далекого невідомого творця, і я навряд чи колись зможу літати.

Ні, головним своїм скарбом я вважаю саме талант до співу. Але ж і тут мені навряд чи пощастило. Бо в мене зовсім немає пісні. Мені тут зовсім нічого співати. Це найсумніше місто на світі, де не почуєш музики, де ніхто не співає пісень, де мешкають дивні мовчазні створіння.  

Яких тільки диваків я тут не бачила! Сумні гумові жаби, які витріщаються на небо, від чого постійно йде дощ. Маленькі вогненебезпечні дракончики, які завжди шукають, де тепліше, так і норовлять заповзти до тебе в рюкзак та пропалити в ньому велику дірку. Гранатові ящірки, що бризкають навкруги концентрованою журбою.

Одного разу у кав’ярні я побачила величезного помаранчевого павука у зеленому капелюсі з філіжанкою кави в кожній з восьми лап. Він щось зосереджено шукав у кавовій гущі та тихенько зітхав. Він здавався таким самотнім… От якби я могла заспівати для нього! Знайти найкращі слова, придумати таку особливу пісню, від якої всім стане легше на душі!

Павук почне усміхатися та жонглювати круасанами. Засмучені жаби побачать це і здивуються, нарешті не стануть витріщатися на небо та викликати дощ. Дракончики зійдуться всі разом і зігріють одне одного. А ящірки схаменуться від всезагальної туги і перестануть бризкатися.

Та поки що, нажаль, моя пісня зовсім не хоче придумуватися. Тому я співаю окремі слова (оскільки сьогодні знову йде дощ, я співаю слово «парасолька»). Воно звучить сумно та протяжно, як крик самотнього кита в океані. Я хотіла б заспівати таку чарівну пісню, від якої це дивне похмуре місто оживе та заграє яскравими барвами. Але для цього мені потрібно знайти натхнення – для особливої пісні потрібні особливі слова.

Отже, сьогодні я вирушаю на пошуки. Куди? Звісно, на радіо! Тільки там я зможу звернутися до мешканців міста і почути їхні голоси. Сподіваюсь, знайдуться ті, хто ще слухає постійні скарги та порожні балачки ведучих. Нажаль, на нашому радіо немає ані цікавих ефірів, ані пісень. Ведучі постійно скаржаться на погану погоду та несмачну випічку. Вони годинами базікають ні про що, аби тільки врятуватися від нудьги. Тільки і чуєш фрази типу: «в нашому місті не відбувається нічого цікавого», «новини закінчилися, так і не розпочавшись», «маємо про щось говорити, про що – неважливо, аби тільки дощові жаби зовсім не подуріли від тиші» і таке інше…

Час від часу повідомляють про прибуття нових дивних мешканців та обговорюють зміну назви. Дивно, але радіо, яке віщає ні про що, постійно пропонують перейменувати. Це головний інфопривід, на якому тримається вся медійна активність нашого зашкарублого містечка. Тож мій шлях лежить до радіостудії, де, сподіваюсь, будуть раді неочікуваній новині.

В нашому місті ніхто нікуди не поспішає, всі вулички схожі одна на одну, на кожній є майже однакові крамнички носовичків, парасольок та гумових чобіт. Тут дуже легко загубитися, відволожитися та втратити будь-яку мотивацію.  Тому, щоб дістатися радіостанції доведеться їхати на чорному трамваї. У нього геть погана слава. Подейкують, що пасажири іноді засинають та бачать дуже погані, страшні сни. Та я гадаю: навіть страшний сон краще ніж нічого. Тому прямо зараз купую квиток та вирушаю назустріч пригодам.

…Третій день Мел не виходила з тихого підвалу. Раніше цей підвал був дуже гучним, веселим місцем, наповненим драматичними гітарними рифами і потужним барабанним ритмом. Колись це був другий дім для чотирьох відчайдухів – музикантів, для неї та її друзів. Поки не з’ясувалося, що насправді в них дуже багато протиріч.

Головними цінностями Мел завжди були музика та команда. Тоді як дехто більш за все цінував гроші. Мел не хотіла сваритися, адже не була конфліктною людиною. Але не змогла витримати те, що мрію всього її життя перетворюють на звичайний бізнес-проєкт. Врешті-решт Макс, барабанщик гурту, пішов геть, люто грюкнувши дверима, а вона залишилася наодинці зі своїми невеселими думками та ідеями, які, можливо, вже ніколи не втілить у життя. Навіть, краща подруга Ліза, руда клавішниця, розсердилася на неї за те, що «вперлася, як дурне дівчисько, дістала всіх своїми ідеями, які на хліб не намастиш». Та, скоріш за все, Ліза просто закохалася в Макса, ось і обрала підтримати того, хто хотів не створювати, а продавати.

Що тепер робити, Мел не уявляла. Як навмисне, гурт розвалився саме тоді, коли в неї з’явилася чудова ідея для сингла, що мав стати їх зірковим дебютом. Вона була близька до створення мелодії, яка літала над нею ніби рожева кругленька хмаринка в сяйві зелених блискавок. Та ця творча іскра потихеньку згасала в порожнечі покинутого підвалу, аж поки, пуффф, зовсім не щезла.

Після тієї жахливої сварки у Мел надовго пропало натхнення. Дівчина зітхнула та відклала гітару, дістала навушники. Вона налаштувалася на свою улюблену радіохвилю, щоб трохи відволіктися від важких думок. Аж раптом почула дещо дивне…

Чорний трамвай був чорним тільки ззовні. Всередині він виявився яскраво жовтим. Для мене це був колір пригод, назустріч яким я прямувала. Отже, цей трамвай добре мене розуміє, вирішила я. Зайняла місце біля віконця, щоб краще роздивитися все довкола. Інших пасажирів в салоні не було. Нарешті, двері зачинилися, і трамвай плавно рушив з місця.

Спочатку ми їхали вздовж сірої, вкритої калюжами площі, потім звернули на вузьку кам’яну вуличку з дивними, кривими чи то недобудованими спорудами. «Проспект незавершених проєктів», – оголосив механічний голос, ніби у відповідь на мою цікавість. Далі були «бібліотека недописаних книг» та «парк атракціонів вбивчої критики». А далі я раптом заснула…  

Я поринула в глибокий сон і побачила незнайому дівчину. Вона сиділа насамоті в темній кімнаті без вікон, однією рукою притискала до грудей гітару, а другою – витирала заплакані очі. Та сльози все одно котилися й котилися, ледь чутно граючи на струнах її гітари. Мені стало так її шкода, що я наважилася заговорити до неї, але не знайшла жодного слова. Я відчувала дивний зв’язок з цією покинутою дівчиною, проте вона мене не помічала. Я кричала, але вона не чула. Дівчина важко зітхнула і відклала гітару.

У цей момент я прокинулась і почула таємничий механічний голос: «Радіостанція бур-тррроль (назва потонула серед електричного шуму). Твоя зупинка, Мелоді». Я вийшла на незнайомій вулиці, яка виявилася дахом дуже довгого заплутаного будинку. І одразу відчула, що в моїй маленькій рожевій душі після дивного сну в чорному трамваї з’явилося нове слово. Воно здавалося порожнім і надто важким водночас. Було синім, як зимові сутінки, і лунало сумними гітарними акордами. Це було слово «самотність».

І ось я вже стою перед пластиковими дверима з картонною вивіскою та написом, як курка лапою: «Радіо Буремний Нуль. Обережно Прямий Ефір. Знімайте брудне взуття». Я здивовано оглянула свої маленькі біленькі копитця та вирішила, що вони зовсім не схожі на брудне взуття. Подумала, чи потрібно постукати, але вирішила, що це може зашкодити загадковому Прямому Ефірові. Тому тихенько натиснула на дверну ручку та зробила впевнений крок.

Всередині я побачила великий скляний стіл, суціль покритий паперовими стаканчиками від кави та зім’ятими чернетками. За ним сиділи дві смарагдові ігуани в круглих окулярах та величезних навушниках. Одна з них повернула до мене невдоволене обличчя і голосно векнула: «Оце так новина, ану геть звідси!» Я помітила, що в неї був червоний роздвоєний язик. Інша ігуана теж подивилася на мене, але трохи лагідніше та помахала лапкою. Вона нетерпляче вигукнула: «Нарешті! Скільки можна чекати! Ходи сюди! Зараз будемо починати!» та показала довгий язик кольору ультрамарин.

Я обережно наблизилася до вільного крісла біля столу. І щойно хотіла забратися в нього, як невдоволена ігуана прошипіла: «Куди преш? Ану геть звідси! Це місце не для тебе». Більш привітна ведуча вказала на інший стілець і додала: «Краще сідай сюди, а це крісло Прямого Ефіру». «Але ж там нікого немає!» – здивувалася я. «Якщо ти нікого не бачиш, це не означає, що там і справді нікого немає», – пояснила доброзичлива ігуана і повернулася до свого мікрофону.

– Всім привіт! Ви слухаєте радіо «Буремний Нуль». З вами ми, його ведучі, Червиг та Ультра. І сьогодні ми приготували для вас надзвичайний сюрприз. Щойно у нашій студії, нарешті, трапилася справжня подія! Ні, цього разу Червиг не розлив свою каву. Ніхто не зламав мої окуляри. І дах теж майже не протікає. Ніколи не вгадаєте, що за дивовижна подія на вас очікує прямо зараз! Отже… (у паузі пролунала заставка у вигляді барабанного дробу)… це нова програма «Інтерв’ю з незваним гостем»!

Останню фразу Ультра проголосила, як завзятий конферансьє.

– Не тільки незваним, а ще й нахабним і дуже рожевим, – прокоментував Червиг, але вже не так невдоволено, як раніше. – От скажи, дивачка, хто ти і чому така рожева? І навіщо ти вдерлася до нашої радіостудії?

Я не розгубилася і сміливо відповіла:

– Моє ім’я Мелоді, я така рожева, бо свинка чиєїсь мрії, вибачте, що вдерлася до вас без запрошення, але я шукаю нові слова для своєї пісні.

– Оце так несподіванка! Слова для пісні?! Невже ми насправді щойно почули цю приголомшливу новину! – вражено вигукнула Ультра.

– Недолуга! Ось тобі від мене слово. З чого ти взяла, що комусь потрібна твоя пісня? – хмикнув Червиг.

– Пісня завжди потрібна, як сонячний промінь після дощу! – рішуче промовила я. 

– А навіщо тобі, Мелоді, нові слова? – поцікавилась Ультра. – Невже старих не вистачає?

– Мені потрібні особливі слова, найщиріші та найяскравіші, для особливої пісні. Хочу, щоб її почули всюди. Щоб перестали сумувати та почали співати. Сподіваюсь тоді це місто зміниться на краще.  

– Вискочка! – рявкнула недобра ігуана. – Чому хтось повинен звертати увагу на якусь там пісню рожевої свинки? В тебе навіть хвоста немає!

– Неправда! Хвіст в мене є, але не для прямого ефіру. А ще я дуже творча і смілива! Невже цього замало? Я маю право на життя і маю право на увагу! – обурилася я. 

– А ще ти мала і дурна, – зітхнув Червиг, – якщо досі не розумієш, що в цьому забутому місті ніхто нікому не потрібен. Ми всі – невдахи, нас викреслили, видалили, засунули в глибоку прірву. Чим ти краща за інші ідеї, що мешкають у цьому загубленому світі?!

«Ідея! Ось те саме слово, яке я так довго шукала!» – зраділа я та вперто відповіла:

– Нехай я просто ідея, яка загубилась, одна серед тисяч, але я не збираюся здаватися і буду боротися за своє існування!

– Неймовірно! Яке натхнення! Яка експресія! – вигукнула Ультра. – А ти як вважаєш? – звернулася вона до порожнього крісла.

Я тихенько хрюкнула від здивування: крісло Прямого Ефіру вже не було порожнім. Там розмістилася дивна напівпрозора істота. Істота нагадувала рибу, але незвичайну й розумну, таку, яка вміє вдумливо сидіти в кріслі. На її голові, як шолом космонавта, відблискував скляний круглий акваріум з водою. Дивна риба дивилася на мене крізь скло з великою цікавістю. Вона роззявила рота та випустила велику рожеву бульбашку.

– О, ти сподобалась Прямому Ефірові, мила! Він каже, що готовий залишитися заради такої пригоди. Тож ми запрошуємо наших слухачів долучитися до нашого ефіру та запропонувати свої найщиріші, найяскравіші слова! І в нас вже є перший дзвінок! Вітаємо вас у нашій студії, назвіться, будь ласка.

Я почула тоненький, тремтячий і ображений голосок: «Мене звати Недокомікс! І моє слово — зрада!»

Червиг пирхнув та із сарказмом прокоментував:

– Чудовий початок! Як я і думав…

Телефон студії дзенькнув знов: «Я ваш постійний слухач Зіпсований Віршик, і моє слово — відчай!»

Потім до студії пробилася господиня кав’ярні. Вона подарувала слово  «божевілля». А далі й справді почалося якесь божевілля! На нас, як каміння з гір, посипалися важкі, болісні, але правдиві слова: «нудьга», «розчарування», «бездарність», «пригніченість», «вигорання». Я, навіть, за голову схопилася: як мені допоможуть ці гіркі безпорадні слова? Чи з’явиться у темряві хоча б одна надихаюча іскра?!

І тут пролунав він. Той самий довгоочікуваний дзвінок!

– Мене звати Непробуджена Мрія, – сказав тихий знайомий голос. Я одразу його впізнала. Це був той самий павук, який так віртуозно жонглював в моїй уяві. – І моє слово  – «надія»!

Я радісно захлопала крильцями: ось воно! Тепер я готова приступити до створення пісні!

– Тож зараз, друзі, ми станемо свідками надзвичайної події! На нашому радіо прозвучить перша пісня, яка, до того ж, народиться саме тут, у нашій студії! – натхненно проголосила Ультра.

– Але ж як я заспіваю без музики? – розгубилася я.

І знову Непробуджена Мрія прийшов на допомогу.

– Є в мене одна ідея! – відгукнувся він.

– Ще одна ідея?! Це просто неймовірно, друзі! Тож з нетерпінням чекаємо на новий сюрприз! – зраділа ведуча і підштовхнула до мене чистий аркуш та олівець. І я по самі рожеві вуха поринула в творчість.

Особлива пісня народилася дуже швидко, вона ніби чекала на свій шанс. Коли примчався мій рятівник – павук з величезним дивним футляром, я була вже готова її заспівати. Прямий Ефір змахнув риб’ячим хвостом, ніби диригент морського оркестру, і хтось з ведучих оголосив:

– І ось цей момент настав! Вперше за час існування нашого радіо, яке тепер точно доведеться перейменувати, в нашій студії прозвучить справжнісінька пісня, яка називається… е-е… як називається пісня?

– Надія, яка не здається, – усміхнулася я.

– Пісня виконується наживо її авторкою Мелоді у музичному супроводі…

Про що ведучі теревенили далі, я не дослухала. Увесь цей час я відчувала незвичне хвилювання та радісне збудження. Пісня не хотіла більше чекати! Вона, як нестримний весняний вітер, рвалася на волю. Тож я вдихнула глибше, заплющила очі та тихо, але з великим почуттям, заспівала. 

В місті моєї самотності згасли, навіть, зірки.
Дні, сповнені суму, охопили мої думки.
Здається, всі мене зрадили, і зливі не буде кінця…
Та в мене є крила і голос, палаюче серце творця!

Прямий Ефір енергійно булькав в своєму акваріумі, а ведучі, навіть, ворчун Червиг, радісно пританцьовували в кріслах. Павук – віртуоз одразу підхопив мій ритм та заграв одночасно на трьох інструментах. Маленькій гітарі, барабані й скрипці. Я підбадьорилася та заспівала голосніше.

Знову ранкова кава із присмаком нудьги.
У чорному трамваї дивлюся дивні сни.
Покинута дівчина наснилася мені:
Сидить одна-однісінька, страждає в тишині.
Та я кричу до неї: «Не зрадь свої ідеї!»

Захоплена піснею, я не одразу помітила, що з Прямим Ефіром відбулися дивні перетворення. Він почав сяяти так, ніби над його головою – акваріумом з’явився електричний німб. Я цього ще не знала, але саме в цю мить дівчина на ім’я Мел натрапила на незнайому радіохвилю та раптом почула…

Покинута дівчина наснилася мені:
Сидить одна-однісінька, страждає в тишині.
Та я кричу до неї: «Не зрадь свої ідеї!»
Співай крізь сум, співай крізь біль та втрати,
Знай, твоя пісня злітає за грати!
Вір, пісня лине від серця до серця,
Туман розсіється, і життя усміхнеться!
Світанком над морем журби розіллється
Надія, яка не здається…     

Мел слухала, затамувавши подих. Ця пісня викликала дивні, майже забуті почуття. Вона пробуджувала колишні мрії, зверталася до її душі, кликала за собою. Дівчина на мить відчула сором: як легко вона здалася! Одна маленька сварка, неочікувана перешкода, та вона вже склала руки?! Розгубилася та ледь не поставила під загрозу всю творчість, всю вірність собі. Але тепер вона знає: труднощі гартують! Вона вірить: її ідеї заслуговують на життя! Хай там що, тепер в неї є Надія, яка не здається! Мел відчула наплив натхнення та схопила свого записника… 

Десь на іншому кінці всесвіту у місті нереалізованих ідей під назвою НевжеНіколи розсіялися дощові хмари. На лазурному небі з’явилося яскраве, рожеве сонце. Мешканці вийшли на вулиці й усміхнулися довкола, одне одному. Співачка та Музикант зникли зі студії. Вони разом повернулися до своєї авторки Мел, яка нарешті почала втілювати в життя свої мрії та задуми.

Після недовгої, шаленої від щастя, паузи радіоведуча Ультра радісно проголосила:

– Ми зробили це, друзі! Щиро вітаю всіх! І як нам раніше не спало на думку транслювати авторам їх загублені ідеї?! Тож маємо нескінченне джерело для розмов та творчості! Впевнена, в нашому місті є безліч цікавих ідей, які потребують уваги…

– Отже, тепер можемо з повним правом змінити вивіску! – задоволено вигукнув Червиг. – З вами був «Чарівний Пендель FM». Почуємось!

________