У порядних підлітків нашого часу дід — фігура напівміфічна. Десь на привіллі карпатського плаю, у нетрях поліських боліт, у неозорому овиді степу вросла в родючу земельку набурмосена гонтовим чи шиферним дахом хатка. В тій хатці — череватий чи кощавий, високий чи всохлий на старість, але ще моцний чоловік з витлілими до безбарвності очима, зашкарублою зморшкуватою шкірою, твердими вузлуватими пальцями…

І шаблюка, додає Герцик, шаблюка на горищі!

…і з шаблею, захованою на горищі поруч із картою щезникових криївок чи песиголовцевих скарбів.

Як правило, отой дядько, що підміняє батька, коли треба вивезти сімейку на дачу, копати картоплю та сапати грядки, — вилитий батько ж, тільки важчий у тілі, ґрунтовніший у рухах та з більшою порцією сивини чи ширшою лисиною, — на справжнього діда не схожий нічим. Він знає назви двох-трьох аніме (як правило, тих, котрі нікому з ровесників онука чи онуки геть не знайомі), він в курсі життєвих перипетій кінозірок (принаймні третина з них померла щонайменше років зо п’ять як), він наспівує начебто і сучасні треки, але на чудернацький штиб і, між тим, приписує їх якимось доісторичним селебрітіз, а не сучасним виконавцям; і все це дивно, але…

Але справжній дід — це, курва, мало б бути епічно.

У жодного в п’ятій школі не знайшлося щирого епічного діда зі знаком якості. Переважно то були непогані люди, що, як подумати, цілком давали собі раду з міжчассям дев’яностих, з революціями мирними і не зовсім, з інтервенцією і справжньою війною. Хтось ліпше, хтось гірше, але якихось геть декласованих первертів, мізераблів і хемоаддиктивних типусів не спостерігалося.

Зате ж не було і питомого діда, ба навіть Діда, до якого варто було б спорядити експедицію з питаннями про історію мого краю. Жоден культурний дід з носовичками та в джинсах не здавався свідком історії, вартої уваги.

…і татарів! Вигукує з місця Герцик, ніхто не бачив татарів…

…себто, збивається Влад, у нас третина міста — турецька слобідка, а ти скаржишся, що не бачив татар?! Сходи на залізничний вокзал, перейти болоття — і милуйся!..

Проте далі оповідати про скрушні пошуки вартого уваги етнографічного діда, напевно ж, не варто. Особливо як врахувати, що нам ідеться про те, куди подівся Яс Крижина.

Яс тримався осторонь решти класу, недовірливо блимаючи на дружні жарти і кусючі кпини. Яс вчився скоріше добре, ніж навпаки, але перевагу віддавав наукам, обраним чи то навмання, чи то з простої цікавості. Дівчатам, котрі вже аж шаліли за хлопцями з власними автівками і хатами, Крижина не був ані зрозумілий, ані, на жаль чи на щастя, цікавий, тож жити він міг відносно спокійно, навіть мирно, оскільки в міру дорослішання підлітка у його самоствердженні починає переважати роль схвалення протилежної статі. А позаяк Крижина протилежній статі був цікавий десь як валентність індію, то й дивідендів від його приниження і розвінчання не передбачалося ніяких.

А потім Крижина зник.

Геть-чисто. З кінцями. Вибіг на вулицю (тітка Марта пошепки переказала половині містечка, лишивши вуха іншої половини заповнювати власним слухачам: посварився з предками! Гепнув дверима! Волав, що не повернеться, навіть якщо тут вулкан шандарахне!), промчав тротуаром кудись до проспекту — і наступного ранку раптом виявилося, що більше його ніхто й не бачив.

 В принципі, це усвідомлення могло б затягтися і надовше, але наступного ранку був понеділок, горів крайчас етнографічної доповіді, на яку підписано пів класу, а їхати збиралися в Винівку, з якої вела звивиста грунтовка до хутора, в котрім мешкав якраз Ясів дід. Насправді, зрозуміло, що не дід — навіть навряд чи прадід; але батьки Яса, значно раніше, молодшими і енергійнішими, возили його туди, щоразу стверджуючи, що оцей-во кремезний дідуган, жилавий та м’язистий, дочорна засмаглий, добіла сивий, з довгими вусами, густими та цупкими, наче у сома, з пильними блякло-сірими очицями під кущуватими бровами — «дід Захар». А що прізвище діда Захара було так само Крижина, то й питань у малого Яса не виникало.

У понеділок виявилася сумна й невесела правда: їхати до Захара Крижини не було як, бо його онук не підтягнувся до місця збору заспаних етнографів. З лихом-бідою (і з допомогою батька Маринки Курощуп, що служив у поліційному відділку) вдалося відшукати адресу діда Захара на карті. З лементом і лантухом матюків від шкільного водія Петра Семеновича вдалося допровадитися стареньким «Богданом» до того самого хутора, що мальовничо вмостився між двох пагорбів, виходячи на довгу звивисту долину, якою бігла річка, що приймала дорогою два чи три більших струмочки, а тоді впадала до озера, званого, за словами Яса, Дідовим же.

На хуторі знайти хату старого Захара було нескладно: мав ретельно оброблену, обведену високим, потужним парканом господу, дах будинку вкривала червоняста черепиця, а виводок сараїв, кошар та клунь хвалився чистенькими шиферними чубами.

Проте саме обійстя стояло пусткою. Понипавши з пів години довкола, дослідники повернулися до автобуса похнюплені й розбішені навпіл. Ані діда Захара, ані його знаменитих вовкодавів Дня-та-Ночі ніде не було видно. На дверях висіли важезні замки, біля здоровенних буд лежали товсті ланцюги. Двором блукали вгодовані кури, несхвально туркочучи на зайд.

Заходилися видзвонювати Яса, хоча ще зранку йому натарабанили всі кому не лінь без жодного результату. Цього разу дзвінок почули всі — лункий, густий і якийсь начебто потойбічний. Хлопці рішуче пішли на звук — і прийшли до криниці, з якої витягли цеберку, яка аж тремтіла від дзвінків. У калюжці на дні цеберки лежав альпіністського зразка телефон Яса. Петро Семенович пильно подивився у криницю, перехрестився нащось і зателефонував до поліції.

Решту експедиції було без всякого жалю і належної поваги прогнано подалі від криниці, бо мало ще чого.

Хлопці обнишпорили околиці двору, тримаючись дружною, настороженою і обачною юрбою. Дівчата спершу поховалися у автобуса, але висидіти довго не змогли і вибралися назовні, мружачись на сонечко, наче ящірочки. Але всі — і хлопці, і панянки, і навіть нашорошений Семенович, — дивилися куди завгодно, проте не вглиб розщелини між пагорбами, зарослої темним ялиновим лісочком.

***

Яс же нагодився на хутір за багато годин до решти однокласників. Пішки, лаючись і потроху скавулячи, він дошльопав сюди з Винівки, куди примчав останнім автобусом, продовжуючи лаятись на батьків, одразу на обох.

Батьки не розуміли. Не розуміли його, не розуміли цього світу, не розуміли, як рухається життя і громада у школі, як складно прослизнути між крапельками чиїхось порахунків і задумів, шикарних планів і відверто кретинських ідейок. Батьки не надавали його думці жодної ваги, хоча, якщо направду, то сім’я була — їхня спільна сім’я, така ж Ясова, як і тата чи мами, а вже щодо його власного майбутнього, то й поготів, на думку хлопця, мало би спершу враховуватися його власне міркування, а не команди, накази та нескінченне гримання з приводу й без.

Хтось колись сказав, що треба робити усе, що зможеш, а в решті покластися на долю.

Яс робив усе, що міг, хоча предки й вважали, що він занадто себе піджалював, шкодував, беріг невідомо нащо. Яс робив усе, що міг, аби тримати себе вкупі і не кидатися на людей з кулаками. Яс завжди…

Але сьогодні — сьогодні це вже й був край.

Він спам’ятався аж у автобусі, коли за вікнами вже темніло, а стару залізну шафу гойдало дужче, аніж човен посеред ставу, і фіранки з обшарпаними краями тріпотіли, наче прапорці. Повагом пірнаючи в колії то лівими колесами, то правими, автобус хилитався посеред безмежного поля, облямованого зубчастим коміром лісосмуги, з якої вилітали рої кажанів і безшелесні пугачі. Яс подумав, що варто було б заплакати, але засоромився водія, який час від часу поглядав на кількох пасажирів, розсаджених салоном хто де. Імовірно, пересвідчувався, що загубив не всіх, чи принаймні не багатьох.

Яс почувався б, напевне, краще, аби його зараз і загубили.

І прийшов би сіренький вовчок, насмішкувато сказав він собі. І вкусив би за бочок. І, раптом додав холодним, невиразним голосом Сердитої-Мами, привів би всю свою сіреньку родину: десяток вовченят, вовчиху у фартусі, незаміжню сестру вовчка у бігудях межи гострих вух, сивих батьків вовчка з надірваними вухами і на розтоптаних за роки гонитов лапах, онуків, правнуків і геть нікому не зрозумілих кревняків вовчкових, загальним числом сорок сім штук, і всі би вкусали Яса за бочок, і обжерлися би раніше, аніж це зашкодило округлості Ясових форм, і повиздихали б від холестеринової закупорки вовчкових судин…

Ну, блін, сказав усередині не менш зимний голос Похмурого-Тата, чи не від таких полемік ти втікаєш, а? Відпочинь. Це я лишився слухати, чуєш, малий, я слухатиму, а ти спробуй дойти туди, куди хочеш, якщо вже про це мова. Але не думай про нас.

І Яс спробував не думати ні про батька, ні про школу, ні про що, взагалі. Вовчки так вовчки, кажани так кажани. Куля в лоб, так куля в лоб, подумав він мемом.

А тоді перед ним нараз опинилася господа діда Захара. І День-та-Ніч валували по той бік паркану, аж дрібно тремтіли дошки.

Дід стояв перед хвірткою, спокійний, наче зимовий Псел, незворушний, такий же засніжений, наче голову всипало сірувато-білим попелом вигорілого багаття.

• Думаєш, час? — Невідомо про що спитав дід Захар, але дивився кудись не в Ясові очі, а вище і лівіше. За лівим плечем у Воїна Світла завжди йде його смерть, хотів жартома процитувати Яс, який у тік-току чи ютубі шукав не тільки сміховинних мультиків, як гадали батьки. Але промовчав: наставала ніч, блищали зорі, блідо світив на землю місяць, і щось жарти про всяких прояв за лівим плечем ставали дуже не на часі. Замість цього Яс лунко ковтнув та спитав: що?

— Унафікірі ні ввакаті? — сказав дід гучніше, але ще незбагненніше. Тепер Яс уже розгледів, що у праві руці діда був зовсім не звичний костур. Костури не мають прикладів, вкритих складним різьбленням, не мають казенної частини, курків, спускових гачків… і двох воронених стволів не мають теж. Вздовж стволів вився вибагливий візерунок, що тьмяно світився зеленкуватим сяйвом.

— Це я, мабуть, невчасно, — сказав Яс задумливо. І позадкував.

— Мту хуфіка кввеньє кізінгіті ча улімввенгу ввакаті вваке унапофіка, — вів далі дід Захар, киваючи. І Яс із подивом та жахом побачив, як заходить до обійстя. Побачив збоку, наче взагалі себе самого дивився на екрані з посередньою частотою та яскравістю. Отепер він, здається, заплакав: мав чуйку, що у цьому серіалі запустили аж ніяк не першу серію, а боже бережи аби не останню. Затнувся на ходу. Відчув чиюсь долоню на лівому плечі і всерйоз зібрався був зомліти, але не зміг пересилити цікавість. На плечі лежала лапа Дня — білосніжного алабая. Ніч, як тут же побачив Яс, випендрювався менше: він ішов на псячий манер, чорний-пречорний кангал, який одного разу бився з двома ведмедями і обох прогнав.

— Якщо що, то точно був не я, — сказав, нарешті, Яс. Йому сяйнуло, що це все, напевне, сон. Звичайно, сон. Тільки у сні алабаї ходять на задніх, притримуючи людей за плечі. Тільки у сні одноокий дід Захар тримає рушницю, наче вкрадену з музею в Преторії.

Але було, що не кажи, надто вітряно, і надо зимно, і гадський День смердів псиною надто виразно, і надто вже скімлили натерті до кривавих водянок ноги у черевиках.

— Нісамехе, — сказав дід Захар, поплескуючи Яса по плечу і лагідно всміхаючись. І повторив: — Нісамехе. Всі бояться, коли настає пора. Лише правильні люди долають цей страх. Я думав, твій час прийде трохи згодом. Думав, спершу…

Дід спохмурнів, похитав головою. І штовхнув Яса прикладом у груди, від чого той полетів спиною вперед, чекаючи, що зараз гримнеться об землю, якої все не було, не було, не було…

***

Яс побачив їх здалеку. Вони шуміли так сильно, що луна гуляла між густим, глухуватим ялиновим гіллям. Вони тхнули страхом, навіть не намагаючись тримати у руках власні почуття та поривання. Вони…

Вони приїхали по нього?

Він замислився, притримуючи рукою поранений бік. За минулі роки, проведені в Піддонні, Яс навчився багато чому, перейнявши і тамтешні уявлення про честь.

Якщо однокласники все ж приїхали за ним, він не міг дозволити собі повернутися додому, лягти і припинити пручатися. Не міг дозволити собі померти, щоб змусити батьків гірко каятися за те, що не розгледіли у ньому бодай крупицю того, що одразу побачили мешканці чужого краю — і люд, і дрібнолюд, і всякі чудеса та химерії.

Зітхнувши, він пішов до жовтого металевого ящика («Богдан» — пригадалося через силу), тримаючи руки на руків’ях меча й кинджала. Ніде не було чутно запаху повзучого зла, але й зволікати було не варт. Жерці попередили, що василіскова отрута зведе в могилу навіть видатного героя з чужих країв. Зрештою, від подібного укусу сконав Ясів улюбленець, їздовий дракон Абраксас.

Яс ішов до автобуса, дивуючись, наскільки чистим, невинним і… порожнім виглядає його рідний світ. Там, де мало би кишіти ельфами, ундінами і сильфідами, де мало би роїтися від фейрі всіх мастей і розмірів… там були просто дві чи три бабки, калюжниця і кілька бджілок. Повітря можна було вдихати без остраху нахапатися чиїхось чародійних заклять і лиховісної ворожби. Вода… вода просто собі текла, не приносячи і не забираючи нічого, окрім мальків, жабенят і галуззя.

Тут було… дуже гірко.

Він здригнувся, але продовжив іти.

І Нанефарасі тупотів слідом.

***

Семенович підкрався до цямрини колодязя, примружився і навідліг шмагонув по голій руці хлопця довгою кропивиною. Той відстрибнув, заверещав і спробував утекти, але Семенович єфрейторував декілька років і без зусиль наздогнав утікача, шмагаючи ядучою рослиною.

Удвох вони вискочили за двір, і тут їм перед очима постав високий чолов’яга у обладунку, що знав значно ліпші часи: дивовижній комбінації частин міланези, лоріки і якихось дикунських шкіряних та кістяних деталей, що поєднували все докупи. На поясі мав меча і довгого кинджала, волосся ховав під шкіряним каптуром.

Був сухорлявим, аж наче світився, саме тому Семенович, людина, що встигла надивитися на світ, упізнав обличчя першим.

— Яс?! — спитав він отетеріло.

— Ні, — сказав той одразу ж. — Я… Нісамехе.

Усміхнувся і розвів руками:

— Тобто… тут я, напевне, Яс, звичайно ж.

І кивнув ствердно.

— Яс.

— Ми тебе шукали всім класом, дебіл! — заверещала Маринка Курощуп, на Яса, як звикла замахуватися на всіх, хто не догодив старості класу і круглій відмінниці. — Та ми думали, тебе вже маніяк якийсь гребонув чи дроном знесло, та ти знаєш!..

Запала тиша. Решта однокласників, що прибігли на шум, мовчки дивилися на Маринку, яка повільно і уважно обмацувала лице, на котрому більше не було не лише обколотих, але і будь-яких губів узагалі. Рівненька неспокійна поверхня шкіри від носа аж до підборіддя.

— На це, — скривився Яс, струшуючи сверблячими пальцями, — ну от геть немає часу, розумієте? На сварки, на всі ці… — він пошукав слова — пред’яви, крики, рейвах… Немає часу.

Він поморщився і провів рукою наліво і направо. Толика Пампуха, головного забіяку школи, склало удвічі, потім учетверо — і запхало до автобуса, наче м’яч. Артурчикові, який уже дістав ножа й кастета, як було заведено на їхньому, турецькому районі міста, склеїло докупи руки і ноги. Навчений досвідом Маринки, Артурчик, впавши набік, не верещав, не горлав і поводився тихо, як пізнє літечко.

— Потім, — Яс зітхнув, — потім я постараюсь усе пояснити. Але не зараз. Зараз мені потрібен дідо Захар. Де він?

— Хата замкнена, — сказав Семенович і одразу ж прикрив рота обома долонями. Але Яс не чаклував більше. Він мовчки дивився на водія. Потім обійшов його, зазирнув у двір, кивнув чомусь власному.

Розвернувся до однокласників. Повільно витягнув меча.

— Цікаво, — сказав уголос. — Я багато що припускав. Але щоб мої переслідувачі встигли сюди раніше…

Він махнув мечем на автобус.

— Я б радив вам сховатися хоча б туди. Якщо зможете, то ліпше буде… поїхати. Але — якнайшвидше. Ну, а якщо не встигнете…

Він знизав плечами:

— Зараз я зніму чари, але стежте, щоб не опинитися мені під ногами.

Маринка змовчала, а от Толик з Артурчиком трохи поскрипіли, забираючись на місця. Решта заходили швидко, дружно, намагаючись зайвий раз навіть не глянути на Яса прямо.

Деякі речі не змінюють навіть тисячі миль доріг у чужих світах. Навіть роки. Навіть… Яс похитав головою. Він не шкодував про це, хоча завжди думав, що шкодуватиме.

Втім, як би вони не ставилися до нього, вони все ж приїхали його шукати, чи не так?

Він побачив, як густішають вдалині хмари.

І в цю саму мить Нанефарасі примчав з-поза двору, машучи крилами і голосно іржучи. Він все вибігав і вибігав, а школярі та Семенович у тиші дивилися, як з’являється довге сильне тіло з чотирма… шістьма… вісьмома ногами…

А слідом за восьминогим конем з’явилися і чужинці.

Яс згорбився, готуючись битися востаннє. Цікаво, подумав він, що мені, здається, дадуть нагоду померти гідним сином, здивувавши наостанок батьків.

Вершники у чорних плащах мчали суцільним потоком, він усміхнувся задоволено, згадуючи незліченні пригоди у Піддонні, більшість яких могла завершитися ще й не так прикро; а тоді роздивився за нападниками фігуру височенного чолов’яги з рудою чуприною. Чолов’яга мчав у візку, який тягли два величезних пси, чорний і білий.

Чуб його зараз виглядав суцільним вихором вогню, як ще нещодавно — снопом попелу. У його руках був знаменитий «штуцер», а на боці — лемурійська шаблюка. Захар Крижина встиг саме вчасно.

Яс широко всміхнувся, застрибнув у сідло на восьминогому Нанефарасі, підморгнув однокласникам і сказав:

— Діставайте записники і нотуйте!

Не знаю, подумав він, чи став я гідним сином. Чи визнають мене гідним сином мої батьки. Але діду Захару я буду гідним онуком до кінця.

І клинки та леза зіткнулися, висікаючи іскри.

__________