Посеред вічно квітучого поля стояв маленький будинок. Він був дерев’яний, підвіконня прикрашали саморобні горщики, а по стінах були розкидані різні візерунки. З роками вони змивалися дощами та ставали тьмяними, але щовесни весни вони розквітали новими фарбами.

На ґанку стояв круглий столик та зелене крісло. Якщо наніч не прогнозували дощу, то там завжди лежали книги, або газети. Не рідко у траві, під ґанком, можна було знайти загублені пензлики. Їх часто зі столу здував морський вітер. Інколи вони знову проростали у те дерево з якого були зроблені.

За ґанком було гарно не лише пити чай, а й малювати, читати, писати, слухати улюблене радіо та відпочивати. Звідти видно всі чарівні краєвиди цього місця. З одного боку — вічно квітуче поле. Напевне жоден ботанік не зміг би назвати всі квіти цього поля. А з іншого — море. Безкрає та глибоке. Блакитне та темно синє, з білими кораблями. Його майже ніколи не хвилювали шторми, подеколи самотні вітри.

Кожного року, над хатами цього прибережного містечка, пролітало велике стадо янголів. Після них завжди залишалася купа білого пір’я, яке вітер розносив ще далі. Янголи не люблять холодну пору року, тому як деякі птахи — перелітають.

Коли це сталося знову, здається, це був звичайний осінній день.

В тому маленькому будинку, самотньо жила дівчина. Середній зріст, довге світле волосся, бліда шкіра та сірі очі. Світлі брови та вії. Худорляві руки майже ніколи не випускали пензлика або чорнильної ручки. Її одяг не був притаманний для цього містечка. Для виходу обирала гарні та вишукані речі, а вдома ходила в тому, що перше трапилося під руку.

Зазвичай малювала. Інколи читала книги. А коли був дуже гарний настрій — грала музику. Грала на різних музичних інструментах. Через те, що було мало місця, піаніно розкладала рідко, сопілка стояла разом з пензликами у глиняному горщику, а контрабас стояв окремо від інших під стіною. Ще десь були скрипка та бандура сховані у невеликому творчому хаосі.

Хоч малювати під місячним сяйвом була не найкраща ідея, але в день малювати зовсім не хотілося. До того ж нічне море ще гарніше. Та й шуміти вночі не хотіла.

Раптом щось грюкнуло.

Спочатку дівчина не хотіла йти дивитися. Полінувалася, але коли подумала, що то могла б бути квітка, яка стояла на ґанку — захвилювалася. Садівництво — любила, особливо вирощувати рідкісні квіти. Та й горщики для них сама робила. Шкода, якщо втратить і те та інше.

Відчинила двері та побачила пір’я. Темна ніч, а біле пір’я ніби сяяло, неначе сніг падаючи на землю. Щось, геть забула який сьогодні день.

Саме сьогодні вночі янголи перелітали у теплі краї пролітаючи над її будинком. Велика зграя летіла хто як, не дотримуючись строгого порядку. Янголи загалом були дуже хаотичні, хоч і здавалися охайними.

Їхні білі крила, шкіра та одяг освітлювали нічне небо. Здавалося, ніби настав світанок.

Опустивши погляд, на ґанку, дівчина побачила янгола. Він сидів на останній сходинці спиною до неї. Це було зовсім мале янголя. Можливо років з десяти. Великі крила лежали на дерев’яній підлозі. Темну-кучеряву голову поклало на коліна. Це янголя зовсім не сяяло. З білого в нього був лише одяг, такий як в інших. А крила були схожими не на лебедині, а на гороб’ячі.

— Тобі варто поспішати, якщо хочеш встигнути за своїми, — повідомила дівчина підійшовши ближче.

Хлопченя сумно дивилося на траву не підводячи очей до неба та не звертаючи на неї уваги. Навіть не здивувався.

— Вони за мною не сумуватимуть, — журно промовив, — навіть навпаки. Тільки радітимуть.

Вітер хитав квіти та волосся. Здував легке пір’я відносячи до моря. Дівчина сіла поряд.

— Коли народжуєшся з такими крилами, то одразу прирікаєш себе на таке життя. Ніби прокляття. Я навіть читав у одній книзі, що горобці символізують прокляття, — янголя поглянуло на неї своїми темними очима. — Зазвичай, янголи піклуються один про одного, але…

— Дурниці, — заперечила дівчина, — горобці гарні птахи. Так само як і лебеді, або ж чайки. Останні зовсім галасливі, але це не означає, що їх взагалі ніхто не любить?

Дівчина поглянула на янголя. Він і справді був схожий більше на перевертня, який просто ще не зрозумів, як перетворюватися, ніж на янгола. Але… після дівочих слів у темних очах, лише на мить, але засяяла надія. Та вона швидко згасла.

Дівчина ще раз поглянула на нього. Їй було дивно, що дорослі знущалися з дитини лиш тому, що має інші крила. У її народі для такого мала бути значно вагоміша причина. Але ні. Просто інше пір’я, до того ж не гірше ніж у лебедя. Можливо для янголів це було вкрай важливо. Це знають лиш самі вони. Та серед своїх це хлопченя був, як біла ворона. Як би дивно це не звучало.

— Ти любиш зефір? — раптово запитала.

Вирішила запитати про щось інше та не набридати питаннями про янголів. Видно, що не хотів більше говорити про них.

Хлопчина здивовано повернувся до неї запитавши:

— Я не знаю. Якщо це щось солодке, то можливо. Солодке правда ж?

Дівчина голосно засміялася відганяючи пір’я від обличчя. Янголя здивовано поглянуло на неї. Витягнув голову, хвилювався, що сказав щось не те.

— Як тебе звати? — запитала. — Моє ім’я Рея.

Хлопченя на хвильку замислилося. Вже хотів сказати, але в останню мить передумав:

 — Не хочу говорити. Це ім’я дали без любові. Прирекли на погану долю, той не згадуватиму більше!

Рея посміхнулася ще ширше. Її посмішка була тепла та привітна. Ніби у друга з дитинства з яким лиш гарні спогади. Ця посмішка заспокоїла янголя. Він більше не намагався сховатися. Навпаки розправив крила та ноги.

— Давай тоді тобі виберемо нове ім’я? — запропонувала Рея.

Хлопчина швидко закивав головою. В очах спалахнули дві зірочки надії. Бути щасливим йому пасувало більше, ніж сумувати. Неочікувано в Реї виникло бажання подарувати цю посмішку навіки. Серце болісно стиснулося, як уявила знову його сумне обличчя.

— Зефір? — запропонувала лише мить подумавши.

— Чому? Хіба ж це не солодощі?

— Так, а ще теплий вітер. Ти ж любиш літати?

Ніби почувши їхню розмову — з моря подув прохолодний вітер. Звичайно, що це був інший вітер, але, якщо вірити у підказки долі…

Янголи перелетіли. Вони були вже занадто далеко. Останнє пір’я падало на землю. Без лопотіння їхніх крил було дуже тихо. Здавалося, що можна було б почути думки того, хто сидить поряд. Рея бачила як янголя кілька разів повторило слово ніби приймаючи його.

Дівчина знову посміхнулася. Тепер — він Зефір. Забувши своє колишнє ім’я він забуває своє минуле. Зараз має лиш теперішнє та майбутнє. Те, яке сам захоче.

Скоро мало світати. Рея загнала хлопчину до хати, заздалегідь попередила, що готує зефір вперше, тому могла зіпсувати.

Готувала вона й справді погано. Особливо солодощі. Хлопчина чекав доки Рея приготує, щось, що хоч трішки можна їсти. Розглядав все навколо. Будинок був малим та милим. Багато речей додавали йому життя. Всюди зелено, у повітрі відчувалась фарба.

— Пробач, я ніколи не готувала іншим, лише собі, — посміялась сама з себе Рея.

З часом довелося навчитися. Життя склалося так, що цей янгол залишився в цьому домі ще на багато років. Тепер Рея пригадує все з посмішкою на обличчі. Було багато моментів, які запам’яталися, але погане пам’яталося значно довше.

Десь через тиждень їхнього знайомства, Рея сиділа на кухні та писала на маленькому папірці ноти. Сьогодні вона вже чотири таких викинула, а скільки таких ще до цього, навіть рахувати не хотіла. Почулись кроки й через мить до кухні зазирнула темна голова. Зефір намагався не шуміти, щоб не заважати, але дівчина мала чудовий слух.

— Зачекай трішки, одну хвилинку й будемо снідати, — попросила.

Зефір погодився та сів за стіл навпроти. На кухні було тихо, лише шурхотіння паперу та цокання годинника у кутку кімнати. Реї вони не заважали. Вже звикла та навіть не помічала, а ось важке дихання, яке чула вперше, не аби як дратувало. Здавалося, що Зефір до цього оббігав усе поле.

Рея підвела очі, щоб запитати, але помітила, що чогось не вистачає. Швидко здогадалася, чого саме та розлютилася.

— Що ти зробив зі своїми крилами? — вигукнула.

Звичайно, що Рея це так легко не полишила. Вона довго вимагала пояснень. Й зрештою Зефір все розповів. Розповів, як ненавидить їх, за те, що нагадують про минуле, про янголів, про свою самотність через них. Те, що відчуває смуток, про те, що вони лиш заважають. Цей будинок замалий для янгола, навіть такого малого. Важко уявити, що буде як виросте. Рея розуміла його хвилювання, але їй боліла думка про те, що зараз він скалічить крила, та ніколи не зможе полетіти. Він вільний янгол і колись все ж захоче полетіти. Якби не відмовлявся зараз.

Згодом кожен день перетворився на те, що Рея з Зефіром сварилися через крила. Хлопець постійно міцно зв’язував їх до спини. Якщо зв’язати занадто слабо, то крила звільнялися й знову широко розправлялися, а сильніше — боліли ребра, з’явилися синці. Дихати стало важко. Зі своїм слухом Рея чула його навіть в іншій кімнаті. Тепер спокій остаточно зник з її життя. Кожного дня відчувала провину, бо саме вона спустила його з неба на землю. Тепер Зефір страждає, намагаючись прикувати себе до земного життя.

Минали дні. Рея хоч і була незадоволена, але облишила спроби поговорити. Вирішила діяти по іншому.

— Ходімо у місто, — запропонувала дівчина. — Купимо чогось смачного на обід. Заразом і прогуляємось.

Зефір спочатку відмовився. Страшно було виходити до інших, особливо дратували крила, які легко могли б побачити інші. Та Рея так легко не здалася, дала хлопцю накидку, яка сховала спину та все ж пішли у місто.

Дорога була неймовірно гарна. Море приваблювало та заманювало. Так і хотілося опинитися зараз там, на кораблі посеред блакитті. Ловити хвилі та холодні подихи вітру. Якщо море приваблювало своїм хаосом та життям, то заквітчане поле — спокоєм. Попри метеликів та інших комашок, які невпинно трудилися над квітами, воно було неймовірно тихе. Чулися навіть свої думки, ніби вони десь гуляли поряд.

Зефір кілька разів спіткнувся дорогою, бо не міг вирішити куди ж дивитися. Коли повертатимуться, то все вже буде по іншому. Тому намагався запам’ятати все. Навіть говорити не хотілося. Вони йшли в тиші насолоджуючись життям.

Гамірним виявляється було не море, а це містечко. Життя навколо. Люди та інші дивовижні істоти. Вони гуляли, купували, спілкувалися. І всі такі різні. Ніхто не приховував чогось.

— У цьому місці всі дивні, еге ж? — запитав Зефір.

— Ні. Тут всі досить звичайні. — легко відповіла Рея. — Взяти б за приклад тебе, що дивного в тому, що янгол має крила? А ось приховувати їх — справжня дивина.

Зефір поглянув на неї, а потім сумно опустив очі. Тихо промовив:

— Зрозуміло.

Поглянувши на нього в дівчини з’явилась ще одна думка. Невже вся справа в крилах? Невже саме вони так заважають жити? Ця думка застрягла в голові та не давала спокою. Доки ходили по магазинах, доки йшли додому. Постійно одне й те саме.

Прийшли та Зефір пішов до своєї кімнати. Це невеличка кімнатка, яку вони разом прибрали, щоб кожен мав маленьку частинку власного світу. Рея провела його очима. У вічі впали ноти, які вона писала вже багато років. Дівчина подумала, що це знак, тому вирішила поговорити за вечерею.

— Хочеш дізнатися, як я тут опинилася? — неочікувано запитала.

Зефір давно вже хотів дізнатися про неї більше, але ніяк не наважувався. Тому не гаючи такого шансу, швидко закивав головою.

— Я жила далеко звідси, далеко від моря та природи. У кам’яному місті, де від глухих стін відбивалася моя музика. Понад усе я мріяла грати вічно, байдуже на чому, та нести радість та світло. Надихати інших, але сталося не так, як гадалося, — Рея говорила важко. Постійно зупинялася думаючи, що сказати. — Вийшло так, що я надихнула свою подругу, з якою разом грала, на злочин. Вона звинуватила мене в тому, що я привласнила наші спільні пісні.

— Це ж неправда? — запитав хлопчина слухаючи цю історію з захопленням. — Ти довела свою невинність?

Рея мовчала. Опустила з сумом очі. Ця тиша давала відповіді на всі питання. Тому Зефір засмутився.

— Прикро, адже багато праці пішло заради цих пісень. Але саме тоді мене засмутив сам вчинок. Зрада та зневіра поселились у мені й частково продовжують жити далі. Це засмутило найбільше.

Тепер вони знали один про одного все. Поділилися своїм минулим, та будували разом теперішнє й майбутнє. З’явилося розуміння та повага, сонячні дні та дощові. Як моменти радості, так і смутку. Кожен день проживали разом. Творили. Дізнавалися нове. Рея навчила Зефіра грати на піаніно. Постійно грати не хотів, лише коли був настрій. Все було добре, доки Зефір не почав помічати дивну поведінку Реї.

Бувало, що вона не чула, як хлопчина її кличе. Не чула, як щось падало зі столу. Не чула як шумить штормове море. З роками все ставало лише гірше. Певний час Зефір думав, що вона просто глибоко поринає у думки. Одного разу хлопець стояв на порозі до кухні. Зазвичай Рея чула його кроки та запитувала. А зараз просто стояла спиною та різала свіжі овочі до вечері.

Певний час Зефір так і стояв, потім підійшов. Вона й досі не чула. Легенько торкнувся її плеча й лиш тоді Рея повернула голову.

— Ти мене злякав, — посміхнулася та продовжила далі, — не підкрадайся так більше.

Серце боляче стиснулося. Саме тоді Зефір зрозумів, що Рея втрачає слух. Та вороття назад вже не має. Повернути слух було вже неможливо. Через кілька років Рея повністю стала глухою. Їм довелося вивчити жестову мову, щоб спілкуватися, але навіть постійна підтримка не перекривала того смутку та болю. Дівчина ходила між музичними інструментами та з сумом дивилась на них. Вона більше ніколи їх не почує.

Повернувшись з міста пізно вечері Зефір почув мелодію. Ще до того, як переступив поріг. Хтось грав на піаніно. Та ще й нову та невідому мелодію. Хлопець тихо підійшов, щоб не злякати та побачив, що за піаніно сидить Рея. Вона не чула мелодії й не розуміла наскільки вона сумна та прекрасна.

Зефір підійшов та нічого не говорячи сів поряд. Рея дозволила йому грати разом з нею. Хлопець поглянув на ноти. Це ті самі, що вона так довго писала протягом кількох років. Інколи запитував чому ніколи їх не грала. Рея відповідала, то мало часу, то бажання не було.

Та насправді, це була перша мелодія яку вона змогла написати після зради. Вона нагадувала минуле, яке так важко відпустити. Зараз вона її не чула. Не чула, яка ж вона сумна та прекрасна. Слухаючи її Зефір пригадував той день у який опинився тут.

Тепер шляху до минулого немає. Рея більше ніколи не стане музикантом. А Зефір ніколи не злетить високо в небо. Його гороб’ячі крила ніколи більше не розправляться.

__________