Вітаю вас, шановні читачі,

Не знаю, як і навіщо ви узяли до рук цю збірку. Можливо, ви, як і я, присвятили своє життя пошуку таємниць нашого світу, в якому реальність – це лише одна сторона призми. Можливо, вам закортіло пригод, і до початку подорожі залишається лише один маленький поштовх. А можливо, ви просто знуджені буденністю і шукаєте чогось, що могло б розважити вас на годинку чи дві. Хай там як, ласкаво прошу! Ви тримаєте у руках збірку оповідань “Байки з Роздоріжжя”, і невдовзі розпочнеться перша з багатьох неймовірних історій, які я закарбував на її сторінках.
Але у всякої розповіді, навіть якщо це зібрання розповідей, має бути відповідний початок. І в даному випадку за початок я обрав саме цю історію з купи інших, які назбирав у трухляву шафу під назвою пам’ять. Гортаючи сторінки цього збірнику, ви зазвичай дізнаєтесь про досвід неординарних людей, які пережили та побачили ще більш неординарні речі. Їхні пригоди та нещастя заворожують, змушують переглянути власні погляди на світ та чудернацтва, якими він сповнений.
За своє непросте життя я і сам обійшов чималу частину Радіксу, про що мені вже на старості літ нагадують затерті кістки. Протягом своїх блукань я побачив десятки дивовижних місць і завів сотні цікавих знайомств. Але мало що з моїх молодих років було дійсно варте того, щоб занести його до цієї збірки. Окрім хіба що цієї маленької пригоди. Вона, можливо, не така захоплива як деякі інші, про які ви прочитаєте далі, але я просто не міг її оминути. Адже саме її події надихнули мене на пошуки міфів, легенд та оповідок, що змусять серце всякого слухача забитися частіше. Це історія, яка сталась особисто зі мною і яка відкрила для мене зовсім нову, неоспівану частину Радіксу. Це історія про мою зустріч із тим, кого називають Мисливцем.

***

Гадаю, варто пояснити, яким я був у ті часи, а саме юним, дурним та самовпевненим. Набравши пихи повні груди та тільки-но зголивши першу таку-сяку бороду, я вирішив покинути рідну хатину та сім’ю аби заробити собі ім’я у великому світі. Звичайно ж, батьки думали мене зупиняти, але мало що у природі може порівнятись за впертістю з юнаком, який вирішив, що знає як жити. Тому мені дали торбу харчів, малий мішечок з грошима та обіцянку, що я повернусь ще до того, як від всього цього провіанту лишиться бодай половина.

Єдиною моєю проблемою на початку подорожі було те, що я поняття зеленого не мав, як збираюсь пробиватись у цьому світі. Я був сільським хлопчаком, який із корисного умів хіба що картоплю посадити або із сусідськими дітьми вкрасти яблук і не отримати по загривку. Але мене завжди тягнуло на пригоди та подорожі, тому я вирішив, що, якщо блукатиму світом достатньо довго, знайду собі в ньому місце. Тож я відклав роздуми про майбутнє і зосередився лише на стежці під ногами.

Мої безцільні мандри тривали декілька тижнів. На дворі була середина Сезону Рослин, тому вже було достатньо тепло вдень і вже не зовсім морозно вночі. Дорогою мені траплялись невеличкі села, густі ліси та подекуди навіть кілька закинутих фортець, що ставали моїм прихистком після заходу сонця. Іноді мені зустрічались мандрівні купці, які готові були виміняти поїздку в їхньому возі на хоч якусь компанію та дружню бесіду. Але моїм повсякчасним та найвірнішим союзником під час дороги незмінно був вітер.

Можливо деякі з вас знайомі із містичними Гранями, що оточують наш світ. Вони уособлюють різні речі та наділяють певними здібностями тих, хто з ними пов’язаний. Неосвічений народ просто називає їх магією. Обдаровані Гранями здатні контролювати сили природи та подекуди навіть правила, за якими працює світ. Я ж на той час навіть уявлення не мав про існування подібного, але все одно мав певні переваги над більшістю. Грань Вітру благословляє мандрівників, шукачів пригод та просто тих, кому довго не сидиться на одному місці. Під час моїх блукань вітер частіше штовхав мене у спину, надаючи сил іти якомога далі. А коли я під вечір зупинявся на перепочинок, він був достатньо ласкавий аби не загасити ще слабеньке, щойно розведене багаття. Не в останню чергу завдяки вітру я подолав найскладніші ділянки свого шляху. І якось так, просуваючись день за днем, я опинився біля лісів на півночі Еркхізреку.

Якщо раніше ніколи не бували у тих місцях або не чули про них, то варто пояснити, чому це був не найкращий збіг обставин. Сьогодні королівство Еркхізрек відоме своєю неперевершеною армією, але у ті часи воно потерпало від жахливої громадянської війни. Бандитизм і мародерство складно контролювати, коли твоя власна країна намагається не зжерти сама себе. Закон був річчю радше умовною, особливо у найвіддаленіших куточках королівства. Якраз у такому я і опинився. Мені було потрібно пройти крізь ту ділянку аби перетнути північний кордон і потрапити до Темалії, де я планував осісти на місяць чи два. Тож я ступив у хащі, в яких зміниться все моє подальше життя.

На диво, спочатку все йшло навіть добре. Стежка пролягала досить відкритою місцевістю, а сонце тільки-но пройшло зеніт. Вітер грав приємну мелодію листям дерев, на гілках яких цвірінькали пташки, а по кущах частенько пробігали якісь маленькі звірятка. Просувався я бадьоро, але все ж залишався насторожі. Під час моїх подорожей до мене долітали чутки, що в цьому лісі подорожні неодноразово стикалися з бандитами, які вибрали цю місцину за свій сховок від вартових та довгої руки закону. Не давали спокою і згадки про дивне виття та гарчання, які можна було почути десь вдалині, варто було ночі вкрити дерева своєю шаллю. Та мене, більше ніж потенційні нападники, непокоїла тільки думка про те, що я тут заблукаю. Так, дорога була початково була пряма, але дуже швидко почала крутитись між деревами, щойно я заглибився на кілька кілометрів вглиб хащ. З часом слідкувати за всіма її вивертами ставало все складніше, проте я залишався достатньо уважним. Таким чином за години дві я вийшов на невелику галявину. І виявилось, що був я там не сам.

На протилежному боці від мене відпочивала зграйка королазів. Четверо дорослих та троє дитинчат. Просто чудові істоти, у тих краях їх часто тримають за домашніх улюбленців. Загалом вони схожі на білок, от тільки тіло мають трохи довше, а пазурі гостріші. А у поєднанні із темнішим та коротшим хутром королази стають майже непомітними, коли перескакують між гілками дерев. Але поміж зелені та барвистих квітів я мав чудову нагоду їх роздивитись. На мить я навіть забув про всякий поспіх і просто споглядав, як вони бігають туди-сюди, про щось шушукаються між собою та просто гріються у променях сонця. На жаль, ця ідилія не тривала довго. Раптом всі у зграї насторожились і за мить зникли у найближчих кущах. Я вже було подумав, що якось налякав їх своєю присутністю, але насправді ж причина була інакшою.

Позаду мене почулись кроки, за якими слідувало рипіння, що не могло бути нічим іншим, окрім як звуком натягнення тятиви лука. І, перш ніж я встиг обернутись, мене зупинив вигук:
– Ані руш! – голос був низький та явно належав чоловікові. От тільки інтонація була якась дивна. Наче в тих словах і був наказ, але водночас йому було байдуже чи я до нього прислухаюсь. І це непокоїло ще більше.
Стояв я так не більше хвилини, але в паніці вона здавалось довшою за день праці в полі на піку Сезону Сонця. Зрештою незнайомець зрозумів, що я не становлю безпосередньої загрози, і таки дозволив мені обернутись до нього обличчям.

Спочатку я подумав, що переді мною стояв звичайний безхатько. Брудний та пом’ятий одяг, довге сальне волосся та недоглянута борода аж ніяк не віщували безтурботного життя чи люб’язності до оточуючих. Але потім я пригледівся трохи краще. Його одяг хоч і був у плямах, але без дірок чи бодай підшитих клаптиків. Обличчя може й не дуже привітне, але від нього не долинало неприємних запахів, які зазвичай оточують подібних персон. Та головною ознакою того, що моє початкове судження було хибним, слугували його очі. Погляд цього незнайомця здавався дещо втомленим, але не був затьмарений алкоголем чи сіромрійником, аж ніяк. Переді мною стояв звичайнісінький, хоч і трохи нечепурний, чоловік. Тому я подумки замінив його образ із безхатька на відлюдника. Відлюдника, що був готовий пустити в мене стрілу чи кілька, якщо не почну говорити.

– Я не хочу заподіяти вам шкоди! – крикнув я, здіймаючи руки догори. Голос мій дещо дрижав від страху. – Я лише хочу вийти з цього лісу до заходу сонця. Тільки не стріляйте!
Незнайомець ще раз глянув на мене з ніг до голови, смачно сплюнув у бік, після чого нарешті опустив лука, і напруги у повітрі наче трохи поменшало.

– Тоді що ти тут забув, хлопче? – запитав він, потроху підходячи до мене, і я почав відчувати аромат трав та багаття, що оточували його. – В цих лісах абихто не вештається. Хай пробачать мені Шестеро, я ж тобі ледь не додав дірок у макітрі.

– Я прямував до Темалії, а через ці ліси дорога найкоротша. Я не збираюсь тут затримуватись навіть на день. Можете забрати гроші та їжу, але не кривдьте мене!

– Та здався ти мені, як козі третій ріг! Тим паче, що наче нічого дурного не збираєшся робити. – махнув він на мене рукою. – Але в одному погоджуюсь, чим швидше ти звідси підеш, тим тобі буде краще. Дорога тут може й коротка, але за нею не так просто встежити. Ти й сам уже мав би помітити, якщо зайшов так далеко. Самому тобі тяжко буде далі, тому проведу тебе крізь найскладніші місця, а потім бувай здоровий. Ще до опівночі будеш на кордоні з Темалією.

– Дякую за пропозицію, але не варто. Я і сам впораюсь. – почав було заперечувати я. Може цей тип і не збирався мені нашкодити, але все ж якийсь дивний він був. І залишатись поруч із ним надовго я бажання точно не мав.

– Відмови не приймаються. Ти йдеш зі мною і все тут. Повір, так нам обом буде спокійніше.
Його слова наганяли на мене все що завгодно, окрім спокою. Та вибору не було. Краще я підграю цьому дивакові, аніж він знову потягнеться до своїх стріл. Щось мені підказувало, він із ними був достатньо вправний аби поцілити в мене, щойно наважусь тікати. Тому я слухняно пішов за ним глибше у ліс. До сутінок лишалося близько п’яти годин.

Дуже скоро я знов змінив думку про свого нового знайомого. Після початку нашої спільної мандрівки між дерев дорога майже повністю зникла. Якщо раніше проглядався чітко витоптаний шлях, то тепер стежка була розмита грязюкою, заростала чагарниками або просто обривалась аби початись за кількасот метрів у іншому напрямку. І не загубитись мені дозволили тільки навички мого компаньйона, який крокував наче у себе вдома, що, мабуть, було недалеко від істини. Він без найменших зусиль вів мене через найзакрученіші ділянки та прокладав шлях там, де я бачив саме каміння та корені дерев. З часом я звик до незрозумілої атмосфери, що його оточувала, і ми навіть трохи розговорились.

Відлюдник розповів про своє життя і виявився на диво приємним співрозмовником. Він був кимось на кшталт лісничого цих країв. Слідкував за станом лісу, пильнував браконьєрів та бандитів, а натомість жив у спокої, який дарували такі віддалені від осередків цивілізації місця. Я ж натомість поділився своїм бажанням обійти світ аби знайти собі пригоди й успіх.                                

– Оце я розумію! – із посмішкою озвався він, коли я зробив паузу в своїй розповіді аби випити води із фляги. – Молода кров кипить, ні хвилини не всидити на місці. Так воно і має бути! – Та поглянувши крізь крони дерев на сонце, яке вже ледь-ледь не потонуло за обрієм, він неочікувано перемінився в обличчі. Знову став серйозним і по-дивному меланхолічним, як під час нашої першої зустрічі. – Коли вийдемо на нормальну стежку, краще тобі якомога скоріше ступати до виходу. Недобре це місце, хлопче. Точно не для такого самотнього мандрівника як ти.

– Та облиште, – відмахнувся від його настороги я, – не будуть бандити бродити так близько до кордону, де розташовані солдати. Найтяжче було просто перетнути ліс, але завдяки Вам ми вже майже впорались.

– Є у цих хащах дещо значно страшніше за бандитів.

– І що ж, наприклад?

– Мисливець.

Від того, як він це сказав у мене аж холод спиною пробіг.

– Хто?

– “Істота”, “Чортів кіготь”, “Лісовий демон”. У нього багато імен, дивлячись кого запитати. Але я називаю його Мисливцем. На мою думку, це його найкраще описує. Ти мав би чути, що поночі тут краще не блукати. От як раз через цю потвору.

– Тобто Ви хочете сказати, що тут мешкає якесь страшне чудовисько, а не звичайна зграя бандитів.

– Не якесь, а одне конкретне. Балачки про бандитів придумав простий люд аби жилось спокійніше. Самі ліси ретельно обшукувались загоном солдат та мною особисто. І жодних слідів людської присутності знайдено не було. Але чогось люди тут продовжують зникати.

Як би мені не хотілось це визнавати, але слова мого співрозмовника все більше набували сенсу. І ось уже я не боявся блукати цими лісами вночі. Тепер мене значно більше лякала думка, що щось блукало б поруч зі мною.

– Ви, схоже, багато знаєте про цього “Мисливця”, – зауважив я.

– Ми, можна сказати, сусіди. – обличчя відлюдника скривилось у явному невдоволенні із нотками розпачу. – Ця потвора смертельно небезпечна, але у мене з нею така собі домовленість. Я можу вільно прогулюватись лісами вдень, а натомість вночі вони належать йому. І покинути цю місцевість він не може. Спочатку було непросто. Але, на відміну від більшості людей, Мисливець хоча б не пхає свого носа у моє життя. Тому, як би воно дивно не звучало, живеться мені досить непогано.

– Нічого собі. То що ж воно таке? Невже дійсно демон поселився у цих хащах? – здивувався я. Та дещо в історії відлюдника все ж не сходилось. – Стривайте. Ви казали, що тут були солдати. Чого ж вони на нього не натрапили?

– Не знаю, до якої когорти чудовиськ його записати, хлопче. Цей світ приховує дива, які не згадуються в жодних міфах чи книжках. Але запевняю, це точно не демон. Посіпаки Ґ’яр Ґаротта не настільки схильні до компромісів.

– Ґаяр-кого?

– Не зважай. А що до солдатів, то очевидно, що вони його не знайшли. Вдень Мисливець вдається до такого маскування, що навіть стоячи в метрі від нього, ти б ніколи про це не здогадався. Він завжди поруч. Завжди спостерігає. Вичікує. – він роззирнувся довкола. – Ходімо швидше, ми майже дійшли.

І саме вчасно, подумав я. На небо вже опустились сутінки, і за лічені хвилини ми б опинились у повній темряві. У темряві, яка, зі слів мого компаньйона, приховувала в собі одне з найстрашніших створінь цього світу. Дерева попереду помітно порідішали, тож край лісу мав бути зовсім поруч. Моя подорож разом із відлюдником добігала кінця. Неочікувано для себе я навіть трохи засумував. Може мій новий знайомий і не був найкращим товариством, але я все одно був трохи пригнічений прощанням із ним. Та не встиг я заглибитись у власну меланхолію, як ткнувся відлюдникові у спину, коли той різко зупинився. Не видаючи ані звуку, він приклав пальця до вуст, вимагаючи тиші. І дійсно, коли прислухався, я почув кроки, що поступово, але впевнено, наближались до нас.
Їх було п’ятеро. За відсутності достатнього освітлення мені було складно розрізнити чіткі деталі, але не треба бути дуже уважним аби побачити короткі мечі та кинджали, які бандити на нас наставили. Вони обступили нас чверть колом, перекриваючи вихід із лісу. 

– Так-так-так. Що тут у нас? – вишкірився один із них. Принаймні так мені здалось із його тону, адже самі їхні обличчя були вкриті темрявою ночі. – Пошарпаний стариган та хлопчисько. Не густо, але жалітись не доводиться. Ти був правий, Хесте. Це місце ідеальне для нас. Перший день, а вже здобич.

Я ковтнув так сильно, що моя душа опинилась десь трохи вище п’ят. Вже було потягнувся до пояса, де був прив’язаний мішечок із грошима, але відлюдник мене зупинив. Закриваючи мене собою він підняв голову на бандитів. Тепер ми вже стояли у майже непроглядній темряві, і я не міг роздивитись виразу його обличчя.

– Ми можемо уникнути насильства. Давайте просто розійдемось мирно. – його голос якимось дивом зберігав той самий спокій, як і за нашої зустрічі кількома годинами раніше.
Той, кого звали Хест, зробив крок уперед.

– Згоден. Тому женіть все цінне та корисне, і буде вам мир. Інакше ж… що ж. – Він провів пальцем по лезу свого меча. – Гадаю, не треба пояснювати, як тоді розгортатиметься наша бесіда.

– Ну гаразд. – зітхнув відлюдник. – Отже вибору нема. – він обернувся до мене. Я думав він намірився покинути мене та накивати п’ятами, але натомість прошепотів: – Коли настане час, тікай і не оглядайся. – Одразу ж після цього він ступив на зустріч нападникам.

– Хлопчака не чіпай, прошу. Решта мене не обходить. – цей його тон я не впізнав. Значно впевненіший, із залізною ноткою в голосі. Він наче звертався до всіх присутніх і нікого водночас.
Лідер бандитів не оцінив його сентиментів.

– Як мило з твого боку. Але в нашій справі все, що не збагачує, те не…Закінчити своє кредо Хестові так і не вдалось, так як саме в цей момент почали відбуватись по-справжньому моторошні речі.
До мене не одразу дійшло, що сталось. На перший погляд, наші нападники просто застигли на місці, зиркаючи з боку в бік. Але я прислухався, і мене наче крижаною водою обдало. Я не почув абсолютно нічого. Місцевість навкруги огорнула некомфортна, майже могильна тиша. Ні дзюрчання води зі струмка, ні щебетання птахів, навіть вітер облишив шелестіти листвою. Здавалось, наче щось змусило цілий світ довкола затамувати подих від страху. І це щось не змусило себе чекати.

Із відчайдушним криком болю, відлюдник повалився на землю і забився у нестерпних конвульсіях. Завиваючи майже нелюдським стогоном, він обхопив себе руками, ніби намагаючись силоміць втримати спазми. Але дуже швидко звуки його страждань змінились хрустом чи то кісток, чи то одягу, який розтягувався і рвався прямісінько на ньому. Поволі силует мого компаньйона почав збільшуватись, його шкіра темнішати, а кінцівки витягуватись, поки він поступово намагався підвестися з землі. Коли йому таки вдалося, мало що вказувало на те, що це був той самий чолов’яга, який стояв на цьому місці всього лиш хвилину тому.

У блідому сяйві місяця, що ледь пробрався через густі крони дерев, стояло воно. Це створіння сягало не менше чотирьох метрів заввишки і близько двох у плечах. Його ноги тепер більше нагадували вовчі, оскільки мали два згини та закінчувались гострими кігтями. Через те, що воно трохи згорбилося, його м’язисті руки звисали нижче колін, а пальці закінчувались довжелезними пазурами. Шия була настільки товстою, що здавалось, ніби голова росла прямісінько з плечей. На ньому майже не було хутра, так наче тільки волосся на його тілі різко виросло, залишаючи більшість сірувато-синьої шкіри видимою. Волосся на голові було довше, але так само розпадалось на окремі сальні локони. Мене здивувало, що його обличчя зберегло достатньо багато від своєї людської подоби. Якщо постаратись, можна було розгледіти знайомі риси. Єдиними відмінностями були закручені ікла та очі. Перші через свою довжину стирчали з його широкої пащі, навіть коли та була зімкнута. а другі були начебто повністю чорні, але відбиваючи світло місяця нагадували дві блискучі перлини. Показово розім’явши м’язи, Мисливець окинув нас своїм порожнім поглядом. Хест і його дружки ступили кілька кроків подалі від нас, але далі їх скував страх. Мені здалось, ніби я почув дзенькіт металу, схоже деякі з них покидали зброю з рук.

– Щоб мене Глибини порали! – скрикнув один із них. – Що це таке?!

– Чортів кіготь! Хай помилують Шестеро наші душі, я думав це.

– Не розпускайте шмарклі, хлопці! – намагався вгамувати їх Хест, але голос його помітно дрижав. – Воно лише одне, а нас тут…

Одним швидким стрибком Мисливець опинився позаду бандитів і різким помахом руки відкинув двох із них, так що ті з тріском влетіли у найближчі дерева. Він навіть не глянув на них. Натомість підняв очі на мене. Я вже почав згадувати всі молитви, які знав, але він лише кивнув у бік стежки , що вела на вихід з лісу і тепер була вільна.

Чіткіших інструкцій я не потребував. Щодуху я помчав повз Мисливця та Хеста із залишком його групи. Я пам’ятав слова відлюдника, і не оглядався, аж доки край не лісу не був далеко позаду мене. З-за моєї спини доносилось страшне завивання, просто згадуючи про яке мене охоплює непереборна паніка. Я біг швидше ніж будь-коли до цього, так наче всі вітри світу несли мене подалі від цього місця. Ще до опівночі я дістався до корчми біля кордону із Темалією, де і заночував, перш ніж продовжити свій шлях.

От тільки тепер я вже не збирався безцільно тинятися світом. У моїй голові міцно засіли слова відлюдника. “Цей світ приховує дива, які не згадуються в жодних міфах чи книжках”. Що ж, тепер я мав нагоду та бажання виправити це. Наступного ранку я вирушив далі, на кожному кроці мене супроводжував вітер. Вітер і мета.

________