У паралельному світі, який із століття у століття занурюється у війни через демонів, і який постійно врятовується завдяки янголам з небес, є високі гори, куди не наважуються підніматися ні перші, ні другі. Там, на золотому простирадлі, вкритий тисячами старих книг, спить дракон Хаосу. Мудре створіння, яке має колосальний розмір, спить не через нудьгу. Він спочиває, неспішно витрачаючи час свого вічного існування, очікуючи того, хто наважиться відволікти його від сну і змусить розім’яти звивини мозку.

Якоїсь миті ворота усипальниці величного хранителя знань відкрилися, а за ними стояв ні хто інший, як сам Диявол! Сатана, спокусник, як його звуть по усіх світах. Страшний володар самого пекла!

У нього був дуже мерзотний вигляд. Тіло худорляве, наче у скелета. Його ноги відстукували від кам’яної підлоги ритм своїми копитами. Тонкий і гнучкий хвіст хитався зі сторони у сторону. Руки були тонкими, як у справжнього мерця, з довгими кістлявими пальцями і пазурами. А на тонкій шиї трималася голова, прикрашена короною із закручених, як у барана, рогів. Він мав козячі вуха, коротку бороду і жовті очі з перехрещеною зіницею. В нього майже не було носа, а з під розірваних губ виглядали ікла.

Він оглядав кожний кут залу, стукав зубами від радості і не міг перестати перебирати пальцями, дивлячись на величезні гори скарбів. Але навіть золото дракона не могло відволікти володаря тьми від його цілі. Він прийшов, щоб розповісти йому незвичну новину, яка змусила навіть його – створіння темряви, злякатися і задрижати.

‒ О мій дорогий друже! – Прокричав Диявол, розкривши обійми і помітивши у центрі старої зали дракона. ‒ Відкрий, нарешті, свої очі і подивися на свого старого знайомого після стількох віків сну! Невже ти не скучив за мною, якщо навіть голови не підняв, як тільки-но я увійшов до твоєї печери?

Хранитель повільно відкрив свої золоті очі, та витягнув довгу шию з рогатою головою.

‒ Я почув тебе ще тоді, коли лише кінчик твоїх рогів виринув з-під землі, проклятий ти янголе! Я чув кожен твій крок і удар твого чорного серця. Я не підняв голови, бо ні смертні, ні навіть боги не владні наді мною, і лише я буду вирішувати коли її піднімати! – Дуже гордовито промовив дракон, випустивши з широких ніздрів гарячу пару. ‒ Але я дуже радий, що ти, мій друже, нарешті вирішив відвідати мене. Єдине, що не дає мені спокою, це те, що ж змогло змусити тебе піднятися із пекла аж сюди? Чому ти увесь здригаєшся? І чому я не бачу за твоєю спиною тягар з мільйонів душ, які ти затягнув до себе у пекло?

‒ Я прийшов до тебе з надією, що ти зможеш мені допомогти. ‒ Тремтячим голосом зашепотів Диявол. ‒  Ти знаєш, стільки героїв з різних світів, стільки святих і янголів спускалося по мою душу, але вони так і залишилися зі мною у підземеллі, не маючи можливості вибратися назад! Але цього разу… ‒ Створіння затупотіло копитами.

‒ Невже комусь вдалося поранити тебе? ‒ Не у змозі чекати, спитав зацікавлений дракон.

‒ Та ні! Все набагато, набагато гірше!

‒ Гірше? ‒ Здивувався дракон.

‒ До мене приходила жінка!

Диявол увесь затремтів і заклацав зубами від жаху. Мерзотне створіння заходило туди-сюди, лякаючись промовити хоч ще одне слово.

Дракон зареготав на усю печеру, не вірячи своїм вухам.

‒ І ти переймаєшся через якусь жінку? Що з тобою?

‒ Це незвичайна жінка… ‒ Протягнув диявол, опустивши погляд до підлоги. ‒ Її очі були повністю білі, немов два ідеальних кола. Довге чорне волосся розвіювалася від вогняних вітрів у моєму підземеллі, перетворюючи і до того темний простір навколо у справжню пітьму, куди так бояться потрапити смертні. Тіло незнайомки було сірим, ніби з диму. І тільки коли вона наблизилася до мене, я зміг помітити на її обличчі посмішку. Хода була дуже легкою, немов вона пливла. А вдягнена вона була в білу сукню, до самісіньких колін, яка залишала відкритими шию та плечі. Не дивлячись на жар лави під ногами, вона була боса, що мене здивувало. Ще ніхто до цього, хто ризикнув спуститися до мене, не приходив незахищеним від цього пекла. Я подумав, що це знову якийсь герой з мільярдів тих світів, які сяють на небі, і тому послав по її душу своїх демонів. Але вони пройшли крізь неї, немов вона була з повітря. Таких істот ще не було у моєму пеклі. Завжди всі були з крові і плоті.

‒ І що ж вона хотіла від тебе? ‒ Здивовано спитав дракон, вже почавши піднімати з глибин своєї пам’яті таку незвичну особистість.

‒ Вона підійшла до мого трону і вклонившись, спитала – «Чи не проти ви витратити на мене декілька хвилин, щоб розповісти свою історію?» Я розгубився і позадкував від неї. Бо щоб хтось попросив мене щось розповісти? Дива! Всі постійно щось просять у мене, чогось вимагають! Але вона зробила ще крок до мене та повторила своє запитання, додавши:

‒ Усього лише декілька хвилин, я не заберу у вас багато часу.

Я зібрався з думками, перетворивши свій страх на впевненість. Я спробував налякати її, в декілька разів збільшивши зріст. Я навис над її крихітним тілом, сподіваючись нарешті побачити на її обличчі хоч щось, крім посмішки.

Але вона не злякалась і не щезла. Жінка просто сіла на найближчий камінь і дістала з кишені своєї сукні білу філіжанку з чаєм і маленьке блюдце, на яке поставила чашку, як та світська дама з вісімнадцятого століття. У філіжанці вже був чай, який миттю скипів від жару мого пекла. Незнайомка зробила один ковток і дістала з іншого кармана печиво. Бачив би ти, мій друже, з якою насолодою та впевненістю у собі вона відкусила шматочок! Я оторопів від такої нахабності. А потім я зніяковів від своєї ж поведінки.  

‒ Навіщо це тобі? – Запитав я у неї, зменшившись.

‒ Бо я хочу знайти чорне у білому і біле у чорному, ось і все. ‒ Була її відповідь.

Вона зробила ще ковток, а потім підняла на мене очі з-під лоба. Від її погляду я знову відчув страх. Тоді я подумав – «Мабуть, це – єдиний вихід, щоб здихатися її.»

‒ Невже ти гадаєш, що моя історія потрібна іншим? Я – суцільна темрява! Невже в мені є щось світле? Ти, мабуть, з глузду з’їхала! ‒ Прокричав я, сам не розуміючи, звідки з’явилася ця злість. Мені хотілося стукнути її! Пришкварити її! Чому вона лізе до мене? Мені було неприємно. І я гадав, що може вона все вигадала, щоб, зацікавивши мене, обдурити.

‒ Ви вже не перший, хто каже мені, ніби я дивна і з’їхала з розуму. ‒ Відповіла вона холодно, ніби це приносило їй сильний біль. ‒ Але повірте, я допоможу вам знайти світло у вашій душі. Вам усього лише потрібно розказати мені свою історію, подивившись на неї з іншої сторони. ‒ Вона допила чай та прибрала філіжанку з блюдцем назад до карману.

‒ А мені це нащо? Який мені сенс від цього? – Закричав я знов до неї, бо мене почала дратувати ця розмова.

‒ Щоб знищити плітки і суспільну думку про те, що ти – лише зло та темрява. – Спокійно промовила незнайомка і додала, – Коли інші побачать тебе і твоє життя твоїми очима, то, я впевнена, вони змінять своє ставлення до тебе, а отже, дадуть тобі спокій. – Вона подивилась на мене, очікуючи моєї реакції.

А я просто стояв і теж дивився на неї, бо мої груди розривалися від того хаоса, який розпирав їх із середини. І раптово мені стало цікаво, а чи є світло в мені? І я здався. Сам того не усвідомлюючи, я почав свою розповідь, не в силах зупинитися.

Я почав з самого початку – зі свого темного і одинокого народження як володаря темряви. Це було настільки давно, що я спочатку не міг зібрати картину до купи. Я лише пам’ятав, як моя сила зростала разом зі славою, яка розповсюджувалася з неймовірною швидкістю по всіх світах. Разом зі славою у мене з’являлися однодумці, а з ними і ненависники, які бажали моєї смерті.

Я розповів їй про славетні битви у небесах з янголами. Як я відрубував їм крила і вони, падаючи до мого пекла, перетворювалися на тупих підлеглих, на жалюгідних демонів, які не спроможні були піти проти мого приказу. Як я насміхався з Бога і ненавидів його життєві принципи і те, як він поводився зі смертними. Я ненавидів, коли він посилав на них хвороби, земні катаклізми, та як він любив купатися у їхніх молитвах, пестуючи своє непомірне его. Через віру у нього починалися війни, які могли тягнутися віками. Від голоду помирали діти, жінки та старі. Після усього цього мимоволі замислюєшся, хто з нас ще справжній Диявол?

Потім я почав розповідати їй, як я, щоб розізлити Господа, маніпулював смертними. Забирав у них душі, щоб вони не потрапили до раю. Спокушав і штовхав їх на гріхи, радіючи, як їх серця становилися все більш чорними і недосяжними до його «світлих» рук, які були по лікоть у крові…

Але чим більше я поглиблювався у свою пам’ять, намагаючись показати їй свою темряву, упевнити її у своїх злодіяннях і що в них немає нічого світлого, тим більше я почав бачити ці речі з іншої сторони, як вона і казала.

Я зрозумів, що усі мої спроби «насолити Богові», були, насправді намаганнями допомогти смертним. Я здійснював їх бажання, бо Бог не допомагав їм досягати своїх цілей. Так, я підвищував ціну в залежності від бажання, у такий спосіб даючи смертним час прийняти рішення. Я збільшував їх жадібність, робив їх більш злими, таким чином допомагаючи їм подолати свої страхи перед іншими людьми, які були сильнішими за них, і які, як і Бог, наживалися на стражданнях слабших.

Я розповідав їй, як до мене приходили люди, які бажали викупити у мене душу їхньої любові. Приходили ті, хто бажав простого спокою і тепла, бо люди навкруги ненавиділи їх за те, що вони відрізнялися від них. А скільки дітей прийшло до мене, яких забили їх же рідні або зацькували однолітки, через що вони покінчили життя самогубством? Я сидів поряд із ними… Гладив їх по голові і витирав сльози, бо Господь Бог не почув їхні молитви, коли вони терпіли біль. ‒ Диявол підняв очі на дракона, по його щоках почали текти сльози.

‒ Потім я почав розповідати їй про пекло. Про ті тисячі і тисячі душ, які знаходяться тут за свої гріхи. Як вони страждають під моїм наглядом. Але ж я тримаю їх тут не тому, що сам люблю знущатися над іншими, а тому, що на мене просто поклали таке завдання – повернути справжнім злодіям те, що вони робили з оточуючими. Щоб вони покаялися, зрозуміли свої помилки і позбувшись темряви у своїх душах, піднялися у рай… 

Після цього я розповів останнє, що сталося зі мною.

Смертні після багатьох століть боротьби зі мною врешті решт вигнали мене на пустельну планету, з якої я навіть зі усією своєю силою не міг вибратися. З однієї сторони я був радий нарешті відпочити від нескінченних криків грішників і прохань тих, хто бажав лише збільшити свої багатства або позбавитися конкурентів. Нарешті я міг побути зі своїми думками наодинці! А з іншої сторони, я бажав повернутися назад так сильно, як не бажав ніколи.

На цій планеті не було нічого, окрім сміття, яке падало на її поверхню з односторонніх порталів. Воно засипало піщані дюни, вапнякові гори та океан, який тягнувся в нікуди. Іноді я зустрічав жителів інших світів, які звалилися на цю трекляту планету разом зі сміттям і які, не знайшовши виходу, збожеволіли та стали дикунами. А ще, – дуже тихо проговорив Диявол, – там був величезний скелет дракона, який увесь час мого перебування у тому треклятому місці нагадував мені тебе. – Диявол посміхнувся своєму другові і продовжив розповідь. ‒ Я сидів перед його черепом, дивлячись у його порожні очниці і повільно сходив з глузду, думаючи, що ці кістки – це твої кістки. Я думав, що знаходжуся тут вже цілу вічність і немає нікого, кому б я був потрібен!

Згодом я перестав відчувати і холод і жару. Мене турбував лише подих вітру і удари дрібних піщинок, які з кожним століттям ставали все більше схожими на уколи голок, що впивалися в моє нетлінне тіло. Я сходив з розуму через тишу і неможливість поговорити хоча б з кимось, і від цього мені ставало страшно.

Але якось сюди впав мандрівник. Один з таких же вічних створінь, як і я. Я кинувся до нього з надією, що, нарешті, побалакаю з живим розумним створінням. З надією, що він допоможе мені вибратися з цієї планети завдяки порталу, який відкрити міг тільки він.

Ніколи до цього я не стояв на колінах та не просив допомоги. Я гадав, що він вчинить зі мною так само, як і Господь Бог, але він протягнув мені руку допомоги.

Ми йшли не один тиждень. На планеті повністю була відсутня магія, через що ми обидва відчували таку слабкість, що під кінець дня падали без сил. Чесно кажучи, у якійсь момент я навіть думав помолитися, бо не вірив у нашу перемогу. До порталу було далеко, а на нашому шляху те й діло вставали перешкоди. Спочатку це були лише природні катаклізми. Піщана буря, яка накрила нас серед гір, і ми майже тиждень блукали. Потім шторм на узбережжі океану, через що нам прийшлося чекати, поки вода відступить. А після всього почалися напади дикунів і інших монстрів. Єдине, що дозволяло мені впевнено йти уперед, це розмова з моїм супутником і його розбите серце, яке він намагався знову полагодити.

Майже тисячу років він блукав по космосу, шукаючи можливість оживити свою кохану. Майже тисячу років пригнічував свої почуття, не маючи можливості якось загасити полум’я у своїй душі. Зустрівши мене, він, нарешті, зміг поділитися ними з кимось, а я, нарешті, зустрівши рівного собі, зміг усвідомити своє бажання допомагати іншим. І тому я усіляко намагався йому допомогти.

І ось, під кінець нашого шляху, нам довелося боротися з гігантом, який ніяк не хотів пропускати нас до порталу. Наші сили доходили до кінця. Мене відкинуло разом з мандрівником у сторону. Через відсутність магії я не міг скористатися своїми силами і допомогти нам. Але герой з далекого світу здивував мене. Він знайшов у собі сили піднятися і вбити це чудовисько… І я, нарешті, зміг вибратися з того пустельного світу. За його доброту я віддячив тому герою підказкою для урятування коханої.

Коли я опинився знову у своєму пеклі, то не міг втримати сліз. Я такий був радий повернутися назад! Знову стати потрібним, знову допомагати тим, хто бажав моєї допомоги!

Диявол витер крапельки сліз зі своїх очей, тяжко видохнувши.

‒ У весь цей час, доки я розповідав, жінка ходила зі мною. Але йшла вона не поряд, а позаду мене. Вона гладила мене, коли мене накривали почуття і я починав плакати, згадуючи ті жахливі хвилини самотності. Вона не давила на мене і ніяк не корила мене за те, що я робив. Приймала мене таким, який я є… Після розмови з нею я й справді побачив біле навіть у своїй чорній душі, через що почав бачити світ зовсім по-іншому. До мене ніби… повернулися крила! – Зраділо створіння, нарешті посміхнувшись. ‒ Я був такий вдячний їй!

‒ Тоді що ж ти від мене хочеш? – Здивувався дракон, поклавши лапу на лапу.

‒ Я хочу спитати у тебе, чи не знаєш ти, хто вона така? Може, ти знаєш більше мого?

‒ А ти хоча б запитав, як її звати? Можливо, якщо я буду знати ім’я, то зможу згадати, чи не бачив її ще хтось? І мені також цікаво – це єдина причина, чому вона хотіла почути твою історію? Просто допомогти тобі побачити біле у чорному?  – Дракон підняв одну зі своїх брів.

‒ Я спитав. – Закивав головою Диявол. ‒ Але вона відповіла так:

‒ Ім’я? Ха… Чесно кажучи, я вже давно його не пам’ятаю. Від тих часів, коли воно в мене було, залишився лише мій псевдонім – Тінь.

‒ Чому ти хотіла почути мою історію?

‒ Я ж вже відповідала. – Протягла вона з посмішкою.

‒ І це все? Навіщо тобі шукати біле у чорному і чорне у білому? – Здивувався я тоді так само, як і ти.

Вона замислилася і сказала:

‒ Я – Тінь, ні чорне, не біле, хоча, водночас, знаходжусь і в чорному і в білому. Я – міст, який зв’язує протилежності. Переправа, яка дає змогу бачити іншу сторону, іншу думку, інші можливості.

Я показую злодіям, що вони здатні на добрі вчинки, а героям допомагаю не докоряти собі за заподіяне зло. Допомагаю зрозуміти, що на усі речі потрібно дивитися з різних сторін, а не нав’язувати ярлики. Що навіть сам Бог може бути злим, а Диявол, – вона повернулася до мене, – може, насправді, бути світлим янголом. Тому я і мандрую світами, розмовляю зі створіннями, які вже готові змиритися з мінливістю всесвіту, щоб вони могли самі відкрити у собі те, чого не знали раніше.  А після я розповідаю їхні історії по інших світах, сподіваючись, що ще більше створінь знайдуть в собі сили побачити іншу сторону.

Бо я хочу, щоб всесвіт досягнув рівноваги та такої ж гармонії, яких досягла я. Тоді всюди запанує мир та спокій.

‒ Адже вона має рацію. – Протягнув дракон. ‒ І дійсно, для своєї справи вона обрала підходящий псевдонім.

‒ Так ти знаєш хто вона? І звідки? – Не міг вже чекати на відповідь Диявол, переминаючись з однієї лапи на іншу.

‒ Я лише знаю, що вона з «Землі», і що вже не одна планета досягла рівноваги завдяки їй. Сподіваюсь, ‒ протягнув дракон і замислився на мить, – що колись вона і мою історію розкаже іншим.

_______