Я більше ніколи не плаватиму в чорному морі, бо прослухав той запис з модуля. Його знайшли поліцейські на пляжі. Фотографію залізної коробочки зробив першим я, її опублікували у місцевій газеті: «Одеські жахи», де описували найстрашніші злочини або загадкові зникнення. Лиш тоді я дізнався про огидні записи, що доповнювали фотографію.

Стаття вийшла о чотирнадцятій годині дванадцятого липня 2078 року. Заголовок її, викликав у людей обурення, шок і жах, до неї прикріпили те саме аудіо, а поліція почала заперечувати все.
«ЗАГАДКОВЕ ЗНИКНЕННЯ ДІВЧИНИ: подробиці записів з модулів РОЗКРИЛИ ТАЄМНИЦЮ!» — під заголовком вони поставили мою фотографію: маленька-металева коробочка вкрита кров’ю, поруч лежав хребет. Також, вони додали коментар поліції: “Хтось вирвав модуль з шиї та розділив його з хребтом. Хвилі такого зробити не могли”

Далі — йдуть записи модулю. Я їх пишу тут, бо ЗМІ вже видаляють любі згадки того випадку, але люди повинні знати правду! Я спробую передати все дослівно, кожен звук і хруст. Ви ні в якому разі не повинні самі вивчати ту історію, бо влада зачепиться за вас, будьте обережні! Ось вона:

Мене звати (хвилі моря заглушають ім’я), я записую це на круїзному лайнері, вчора він виплив з Одеси. Я одразу хочу вибачитись! Мені шкода, чесно! Я не мала тут знаходитись, але мені не залишили вибору! Якщо хтось знайде цей запис, то прошу — не їдьте сюди! Не вивчайте місцевість! Інакше воно і вас… Воно наближається (чутно хвилі моря)…

Все почалося з мого боргу. Я не брехатиму, скажу все як є! Мені платили мало. Не більше ста доларів! Тому, я взяла кредит у місцевої банди, що одягалися в чорно-жовті куртки. Вони дали мені не більше двохсот зелених, але віддати їх я не могла. Мій модуль старий, на ньому не стояло камери, записати той злочин я не могла!

Всередині хмарочосу, натовп бандитів схопив мене й повалив на землю. Я не могла дати відсіч. Вони забрали всі мої речі та квартиру. В мене не залишилось нічого. Навіть з роботи звільнили, дізнавшись про борги.

Я не бачила варіантів вийти з бідності, окрім як втекти. З Одеси виходив круїзний лайнер — мій єдиний шанс. Планувалось, що він плистиме в Грузію! Мені пообіцяли там роботу, квартиру й…(бам! Сильний удар хвилі в корабель)…у мене все менше часу! Судно готувалось відпливати через дві години. Біля нього, на мосту, стояли дерев’яні ящики. Я залізла в один з них ніччю, взявши їжі та воду.

Засівши там на тривалий час, я і не помітила, що заснула. Прокинулась лиш коли коробку зі мною підняли та кинули в склад лайнера. Слава Богу, що на модулі розумні люди поставили так багато всього! В мене є всі данні, щоб жити, наприклад, я знала час. Тож, коли розмови моряків закінчились, я чекала далі.

Мої руки тремтіли, серце калатало: “Вони сто відсотків знають, що я сиджу тут! Вони чули мене? Ні, вони прикинулись, що пішли! Так” — думала я. Лиш о другій годині ночі наважилась вийти з ящика.

Ударила кришку. Ще раз. І ще. В мої ніздрі попав запах дерева, а руки вкрились шматочками тоненьких заноз. Бам! І кришка відлетіла. Я вийшла з коробки та оглянулась: навколо лежали такі самі ящики з різними підписами й позначками. Вони закривали собою ілюмінатори. Лиш одне вікно не освічувало кімнату, я підійшла до нього. Корабель відчалив хвилин десять тому. Я все ще могла побачити чорні хмарочоси на берегу Одеси, дивлячись у вікно. Досі бачила світло неонових вивісок…(хвилі вдарили у корабель)…

Через годину, я почула кроки. Хтось бігав нагорі! Але я думала лиш про: “Вони біжать на склад! Немає часу сховатись!”. Закривши ящик кришкою, я сховалась за коробками, але не бачила дверей.

— Чорт! — кричали вони — Ні, ні!..

А далі — голоси зникли. Вони більше не кричали, я не могла вийти з укриття через страх. Пройшло десять хвилин тиші. Це лиш на словах прозвучало так “легко”, в реальності, десять хвилин мертвої тиші очікування — відчувались наче десять годин.

Нарешті, я наважилась виглянути. Вслухаючись у кожен шурхіт, вуха вловлювали лиш мої видихи. Двері були відкриті. Але, ніхто не ходив на складі або не стояв у дверному отворі. Я видихнула: “Все добре” — але зупинилась, коли усвідомила, що вони могли чекати мене в коридорі!

Я взяла всю сміливість у кулак й вийшла зі складу. Звичайний коридор, залитий жовто-гарячим світлом. Червоний килим викидав хмаринку пилу після кожного мого кроку, вона не піднімалась високо і падала. Я дивилась у сторони. Нікого. “Вони чекають мене за поворотом! Ні, ні…” — знову божеволіла від страху я.

Коридори виглядали однаково. Я проходила все більше дверей, на них висіли таблички з надписами: «Каюта 1, 2, 3…”. Моє серце калатало. Люди зникли! Я намагалась згадати, що казали ті, хто зайшов на склад, але не виходило! Вони не казали чогось конкретного. Лиш боялись того жаху, що мчався на них, і що мчиться зараз на мене! (роздався тонкий скрип голосових зв’язок, схожий на стогін від болю) Саме тоді я зрозуміла: щось. Не. Так.

Перші мої думки наповнились питаннями, параноя дала слабину: “Вони не могли вкрасти корабель, щоб мене вбити! Чому нікого немає?”. Я вийшла з коридору в їдальню. Але, там теж нікого… (знову чутно скрип голосових зв’язок)… Я зайшла на кухню — нікого. Вийшла з неї, зайшла в першу каюту в коридорі — нікого. Вийшла на палубу. Нікого. Всі люди зникли.

Ідучи палубою, я бачила, що небо фарбувалось у рожевий колір. “Настільки довго ходила коридорами?” — думала я, споглядаючи схід сонця. Перша приємна річ. Ні, єдине приємне, що я побачила тут. Вічна пітьма міста, через сажу у повітрі, замінилась красиво-рожевим сяйвом…

Я пішла далі. Натрапила на форму матроса, яка лежала під ящиком з пивом та ножом у крові. Зараз, я стискаю його, він допоможе!.. (знову скрип зв’язок, але на цей раз, чутно, як хтось тягне звук: “а-а-а”)… Прошу, ті, хто знайдуть мій запис, не їдьте сюди! Не пливіть, не вивчайте місцевість! Мені страшно… воно у воді!..

Знайшовши каюту капітана, я побачила щоденник. В ньому, він записав усе, що бачив. Я спробую пригадати ті записи, бо їх забрало воно…

«Сьогодні о другій випливаємо. Люди нервують. Не хочуть пропливати через чорну лагуну. І чому влада скидає туди сажу й не очищує море? Дивина.

2:10. Люди в паніці! Ми відплили, а вони зістрибують й пливуть до суші! Але, що б не сталось — я доправлю лайнер до Грузії!

2:30. Ми пройшли точку з найбільшою кількістю сажі. То — чорна лагуна, але мої люди кажуть, що бачили там когось. У них параноя. Більшість заспокоїлась, ми продовжили шлях.

2:50. Корабель застряг! Я не знаю чому. Ми не пливемо! Мотори працюють на всю, але корабель застряг. Чому? До мене заходили люди та казали, що в чорній лагуні плавало щось. Воно світилось. Як же це все задрало.

3:00. Воно світиться. Люди в паніці бігають, ховаються всередині. Але через десять хвилин — всі помруть.

3:02. Воно світиться»

Тепер, я розумію, що мав на увазі капітан. Я теж бачу сяйво. Корабель досі стоїть в чорній лагуні з сажі. І я розумію чому. Воно сяє у воді та тримає корабель. Я чую його звуки, крик, мов спів китів, чи високий стогін болю… (лунає виск)… я спробую опублікувати ці записи в інтернеті, але зв’язку немає. Мені не страшно. Я готувалась до смерті вже давно, але ви, люди, що почують запис, не пливіть сюди… (чутно сплеск води)

…

Я більше ніколи не плаватиму в чорному морі. Ніколи. Запис опублікували на сайті газети: «Одеські жахи». Люди вже почали розганяти чутки, що авторів газети затримали люди у фіолетовій формі, але ви, ні в якому разі не повинні шукати в інтернеті цю новину, бо влада робить все, щоб приховати цей випадок.

__________