Казка про Родіона та котика, якого він врятував від кліщів

 У невеличкому містечку, захованому поміж лісів і гір, жив собі хлопець на ім’я Родіон. Він був звичайним школярем, але з великим серцем і непохитною вірою в добро. У вільний час він читав книжки, малював комікси і, як справжній герой, мріяв робити великі справи.

Одного разу, дорогою додому, Родіон почув жалібне нявкання з покинутого горища старого будинку. Він одразу кинувся туди й побачив наляканого рудого котика, який застряг поміж балок. Але щойно Родіон простягнув руку, щоби врятувати пухнастика, небо потемніло, і з тіні з’явився… Кліщ!

Кліщ був лукавим духом, який харчувався однаковими історіями, банальними поворотами сюжету і передбачуваними фіналами. Його найбільша мета — зробити всі казки нудними. Він загрозливо прошипів:

— Якщо врятуєш цього кота, то зробиш те, що вже тисячі разів було в історіях! Ти не герой, ти просто повторюєш шаблон!

Але Родіон не злякався. Він глянув на котика, потім на Кліща і сказав:

 — Можливо, рятувати кота — це й не нове. Але кожна добра справа — унікальна, бо я роблю її по-своєму. Цей кіт для мене — не кліше, а живий, справжній друг. І ти мені не завадиш!

З цими словами він стрибнув через балку, підняв кота й обережно витягнув його з пастки. Кліщ завив від розчарування — він не витримав сили щирого вчинку та зник у вихорі блискучих ідей.

З того часу котик, якого Родіон назвав Іскрою, завжди ходив за ним, і кожен у містечку знав: якщо ти потрапив у біду — клич Родіона. Бо справжні герої — це не ті, що уникають кліше, а ті, хто робить добро, незважаючи ні на що.

І жили вони довго, весело й абсолютно непередбачувано.

Кінець

— Продовження казки про Родіона і котика Іскру

Минуло кілька місяців з того дня, як Родіон врятував Іскру від Кліща. Життя в містечку було мирне, але з кожним тижнем хлопець почав помічати дивні речі.

Книжки в бібліотеці почали зникати, а ті, що залишались, ставали однаковими. Всі історії закінчувалися однаково: “і жили вони довго й щасливо”. Навіть телевізор показував тільки повтори одних і тих же сюжетів. Люди стали нудними — говорили за шаблонами, робили все за розкладом і… перестали мріяти.

Іскра нявкала щоночі, бігала по хаті, наче відчувала щось недобре. І ось однієї ночі, коли Родіон заснув над книгою, його розбудив голос. Тихий, але чіткий:

 — Родіоне, час повертатись. Кліщ вижив… і тепер його тінь охопила цілий Світ Уяви. Родіон підхопився. Перед ним стояла стара бібліотекарка тітонька Явдоха — на вигляд звичайна, але з очима, в яких палахкотіло срібне світло.

 — Ходімо, герою. Світ Уяви потребує тебе.

Вона махнула ключем, і книжкова полиця розсунулася, відкривши портал. І Родіон з Іскрою ступили всередину…

— Розділ 1: Країна Вигаданого Забуття

Вони опинилися у химерному місті, де будинки виглядали, як старі книжки, а вулицями ходили персонажі, яких давно забули. Там був лицар з розірваним щитом, фея без крила, пірат без корабля. Всі вони втратили сенс свого існування, бо їхні історії замінив Кліщ на “щось простіше”.

— Нам потрібно знайти Серце Уяви, — сказала Явдоха.

— Якщо Кліщ його зламає, всі історії стануть одноманітними назавжди.

Але шлях був нелегкий. На кожному кроці Родіон стикався з Антишаблонниками — істотами, які змушували його сумніватись у собі:

 — Ти не справжній герой. У тебе немає меча, магії, навіть плаща! Але Іскра муркотіла і терлася об нього, нагадуючи: героїв створює не сила, а серце.

— Розділ 2: Битва на Полях Фантазії

Щоб дістатися до Серця Уяви, Родіон мав пройти через Поля Фантазії — місце, де уява живе вільно. Але тепер вони були спустошені. Кліщ створив там Фабрику Історій, яка друкувала одні й ті самі книжки тисячами. Й Родіон вирішив діяти. З допомогою забутих персонажів він зібрав армію. Не сильну, але щиру: пірат читав казки дітям, фея навчила літати без крил, а лицар створив броню з фантазії.

І ось настала битва. На противагу механізованим шаблонам Кліща, армія Родіона билася ідеями. Іскра стрибала між ворогами, лишаючи слід іскор, що перетворювали копії на щось нове.

 — Розділ 3: У серці Серця

 Нарешті Родіон дістався до Серця Уяви — кришталевого ядра, в якому зберігались всі можливі історії світу. І там його чекав Кліщ.

— Ти нічого не зміниш. Люди хочуть простого. Зрозумілого. Без ризику. Без новизни! — шипів він.

— Люди хочуть вибору, — відповів Родіон. — Вони хочуть відчувати, мріяти, шукати! І я зроблю все, щоб повернути їм це.

І тоді він зробив те, чого Кліщ не чекав — розповів власну історію. Не ту, що написана кимось. А справжню. Про те, як він боявся бути звичайним, як сумнівався, але все одно йшов уперед. Його слова почали світитись. Серце Уяви спалахнуло. І з вибухом світла Кліщ зник, розсипавшись на мільйон непотрібних шаблонів.

— Епілог: Назад у свій світ

Родіон повернувся. Його містечко стало яскравішим. Люди знову почали вигадувати, співати, писати. І хоча світ залишився таким самим, у серцях з’явилось дещо нове — натхнення. А Іскра? Вона завжди була поруч. Бо вона — не просто кіт. Вона — уява, що завжди шукає нову історію. І якщо ти почуєш, як хтось нявчить під твоїм вікном, можливо, це знак, що пригоди вже близько.

І Радіон відчув раптом, що змінюється! На ньому зявилися козацькі обладунки – червоні штани, вишиванка, шаблюка гостра за поясом. А поруч заіржав коник, білий-білий, наче сніг.- Ти – гетьман, Дорошенко, – сказав Кінь.- І вся твоя попередня історія – це історія з твого дитинства. А зараз нас кличе бій з турками.

— Ти Іскра, – осяяло пам’ять , – Ти мій вірний товариш!

—Так, – відповів Іскра, – Нам пора! Сагайдачний вже чекає.

І справді – над безкрайнім степом полилася пісня. Наближалися козаки разом із Сагайдачним.

— Он і Михайло Дорошенко, – вигукнув Петро Сагайдачний, – Вперед, друже, ми переможемо клятих турків!

Радіон-Дорошенко вихопив меч з піхов і заспівав разом з усіма:

– Ой на горі та женці жнуть, ой на го-о-орі та женці жнуть,
А попід горою, яром-долиною козаки йдуть.
Гей, долиною, гей, широкою,козаки йдуть.
Попереду Дорошенко веде своє військо, військо запорозьке, хорошенько.
Гей, долиною, гей, широкою, хорошенько.
А позаду Сагайдачний, що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний.
Гей, долиною, гей, широкою, необачний.
«Гей, вернися, Сагайдачний, візьми свою жінку, віддай тютюн-люльку, необачний!
Гей, долиною, гей, широкою, необачний!»
«Мені з жінкою не возиться, а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться!
Гей, долиною, Гей, широкою, знадобиться.
Гей, хто в лісі, озовися! Та викрешем вогню, та закурим люльку. Не журися!
Гей, долиною, гей, широкою, не журися!»

Якби ж то знав тоді козак, що через сотні років перші ноти мелодії пісні «Ой на горі та женці жнуть» гратимуть у тридцяту хвилину кожної години на дзвіниці грецької церкви, що розташована на Контрактовій площі в Києві поруч із пам’ятником гетьманові Петрові Сагайдачному і вулицею Сагайдачного.

Не знав козак і про те, що з цією піснею воленосною йтимуть у бій славні воїни ЗСУ захищати нашу рідні Україну від рашистів у двадцять першому столітті. І перемагають! З втратами, але перемагають підступного ворога. Адже перемога за тими, хто вірить, наполегливо йде до мети з підтримкою всього народу.

Раптом Радіон отямився. Степ перед ним. Хати. Але ні коника, ні обладунків…Лише об ногу муркітливо терся його котик Іскра.

— Отакої! – тільки й міг вимовити здивований Радіон.

І раптом страшенний гуркіт сколихнув тишу, завила скажена сирена.

— Радіоне, – гукнула мама, – швидко в укриття! Тривога!

І хлопчик побіг, на ходу виспівуючи: « Гей, долиною, гей, широкою,козаки йдуть.»

Кінець…

Невдача

(Фентезійна гумореска)

Ця історія трапилася з моїм другом два роки тому.

Сьогодні Микитка з п’ятого класу,  майже іменинник! Ще б пак! По історії вже викликали, по геометрії викликали, а «українець» не запитає, бо Микитка буде дивитися йому прямо у вічі: наївно-наївно і кліпатиме при цьому повіками, адже доведено психологами «сміливо і впевнено дивляться тільки ті, які знають урок».

«Благодать!» – підшмаркнув Микитка носом. А раптом… Та і на цей випадок усе у нього продумано. Є один перевірений, як говорила бабуся, спосіб: МОНЕТКА! «Треба просто покласти звичайнісінький п’ятак у лівий черевик, і удача забезпечена! – любовно воркувала бабця до внука. – А якщо і запитають, голубе мій сизокрилий, то монетка «допоможе» вийти з будь-якої скрутної ситуації!»

Микитка тоді від радості затанцював на одній нозі.Всю ніч йому снилося, як рожеві страуси бавилися з блакитним сонцем, схожим на п’ятак, а коли перший промінь розбудив хлопчика – радісна посмішка осяювала його обличчя. Зіскочивши з ліжка, поклав аж два п’ятаки – по одному у правий та у лівий черевики – для перестрахування.

У школі п’ятикласник тріумфував. Плювати йому на всіх відмінників, зубрячок нещасних! Він! От хто тепер буде прикладом у навчанні!

Пів уроку алгебри йому уявлялося, як на лінійці сивочубий директор школи Дмитро Ілліч тисне йому руку, вручаючи похвальний лист, і говорить: «От, дітки, беріть усі приклад з Микити Голуба. Вчився посередньо, а завдяки працелюбству та настійливості добився високих результатів!»

Сусід по парті боляче штовхнув його в лікоть.

— Ти чого? – огризнувся до нього.

— Ти що – глухий? Викликають!

— Голуб! Що там у вас? – запосміхався до отетерілого учня вчитель, – Допоможи Андрію довести теорему.

Голос учителя тріщав, як незмазане колесо. Микитці забило подих, оквадратилися очі. З дошки на нього зловтішно сичали синуси і косинуси.

«Нічого!, – підбадьорював себе. – Зараз буде чудо!» Але ноги раптом налилися свинцем, наче прилипали до підлоги, доки повз до дошки. Як же, як цю кляту теорему доводити?

— Ну ж бо, Голубе, швидше! Чи розгубився? – здивовано запитав математик.

Микитка спантеличено стояв біля дошки, тупо  дивився на теорему і нічогісінько не міг згадати! В голову нічого не лізло.

— У мене вчора голова боліла, всю ніч не спав, – якомога жалібніше пробурмотів він.

…Від напруження на кирпатому веснянкуватому носику виступив піт, серденько забилося прискорено-прискорено – от-от вискоче!

Голова і справді боліла – всю ніч давили в голову підручники, які він поскладав під подушкою. Ганнушка із паралельного 6-Б порадила. Буцімто потрібна інформація сама вночі в голову з книг перелазить… Враз згадалося Микитці, як незручно було спати і ледь не розплакався від жалості до себе.

Учитель пильно глянув на Микитку. А той відчайдушно «молився»: «П’ятачки, дорогесенькі, ну допоможіть! Ну будь-ласка!»

Та п’ятаки тільки зловтішно давили у п’яти…

— М-м-м-да! – багатозначно вимовив нарешті вчитель.

А жорстока рука вже вивела в журналі жирну носату одиницю…

«Ех, нещасний я, нещасний!» – подумав Микитка і, зіщулившись, потюпав до парти. На душі було так тяжко, що хотілося вмерти. А в п’яти давили противнючі-розпротивнючі п’ятаки і, здавалося, реготали з нього на весь клас.