У кабінеті хімії завжди пахло крейдою, підручниками і трохи небезпекою. Едику Баранову з десятого “В” це навіть подобалося. Тут не мало значення, що він з Донбасу, його ніхто не під’юджував, не натякав, що він нічого не може. Але Едик завжди мріяв показати іншим, що він здатний на більше, що він не гірший, що також чогось вартий.

Цього разу хлопець довше працював над своїм експериментом, уважно стежив за кожним рухом, намагаючись нічого не пропустити. Та ось крапля речовини упала на підлогу. Вона почала розтікатися, тонко й швидко пульсувати, ширитися, і з неї з’явилася Змійка. Вона з кожною миттю збільшувалася, росла і перетворювалася на справжнього Великого Змія.

У класі всі завмерли: ніхто не сміявся, не говорив і, здавалося, навіть не дихав.

— Усі негайно на вихід! — перелякано крикнула вчителька, відчиняючи двері.

Едик не рухався. Він зачаровано спостерігав, як його Великий Змій спалахував і спалював усе на своєму шляху. Він бачив силу, яку сам же й пробудив.

— Ти більше не можеш відвідувати гурток, — тихо сказала вчителька. — Це було небезпечно. Цього разу ти зайшов надто далеко.

Едик нічого не відповів. Його руки тремтіли, але не від страху, а від образи і самотності. Він так прагнув довести, що здатний на більше…, але тепер усе обернулося проти нього.

***

Увечері хлопець довго сидів у своїй кімнаті, дивлячись у темне вікно. За склом мерехтіли вогні міста, здавалося, що вони блимають у такт його власним думкам. “Невже я справді небезпечний?” — питав він себе. Раптом щось легенько торкнулося підвіконня. Едик здригнувся. На білому снігу лишився тонкий слід, ніби хтось маленький, плаский, зміїний проповз просто під його вікном.

Він відчинив кватирку. Холодне повітря вдарило в обличчя. І тоді він побачив її, маленьку, ледь помітну Змійку, ту саму, що народилася в кабінеті хімії. Тепер вона була зовсім крихітною, ніби знову стала, якою була.

Вона підповзла ближче й торкнулася його долоні. Не обпекла — навпаки, від її дотику стало тепло.

— Ти повернулася… — прошепотів він.

***

Едик стояв біля вікна, тримаючи маленьку Змійку на долоні. Вона тихо світилася, ніби дихала. Несподівано її тіло здригнулося, світіння стало яскравішим.

— Що з тобою? — прошепотів він.

Змійка різко повернула голову в бік міста, і в ту ж мить у далині спалахнуло червоне сяйво. Едик відсахнувся. Це був той самий колір, який він бачив у кабінеті хімії, коли Змій виростав уперше.

Хлопець вибіг надвір. Над старим кварталом здіймався дим. Сирени ще не встигли загудіти, але він уже здогадався — це не випадковість.

***

Едик стиснув кулаки й рушив уперед у бік старого кварталу, де небо вже забарвилося у тривожний червоний. Вулиці були майже порожні. Подекуди з під’їздів визирали перелякані люди, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Дим ставав густішим, різав очі, але Едик не зупинявся. Він ішов упевнено, ніби знав дорогу, хоча ніколи раніше не бував у цій частині міста.

Коли він нарешті дістався площі, серце стислося. Велика кам’яниця, одна з найстаріших, була охоплена полум’ям. Вогонь піднімався вгору, облизував стіни, і в його спалахах Едик раптом побачив знайомий силует.

Великий Змій. Той самий, що вирвався з-під контролю в кабінеті хімії. Тепер він був ще більший. Едик завмер.

— Це… ти? — прошепотів він.

Великий Змій повернув голову. Його очі спалахнули тим самим смарагдовим світлом, яке Едик бачив у кабінеті, але цього разу в погляді не було злості, лише очікування.

Хлопець відчув, як щось стискає груди. Едик зрозумів, що Змій не просто прийшов за ним, а був частиною нього. Велетень відчував його емоції, страхи, образи, і живився ними.

— Я… я повинен це зупинити, — сказав Едик.

Хлопець зробив крок уперед, потім ще один. Полум’я навколо здіймалося все вище, але він не зважав на це і йшов прямо до Змія. Він більше не тікав, не ховався, не намагався довести щось іншим.

Цього разу він мав довести самому собі.

***

Великий Змій нахилив голову, і на мить хлопцеві здалося, що він бачить у його погляді себе — розгубленого, самотнього, але сильного. Полум’я навколо затремтіло, Змій піднявся вище, розкривши вогняні крила, і раптом… завмер.

Едик зробив крок уперед.

— Я знаю, що це моя провина, — сказав він тихо. — Я створив тебе. І я повинен тебе зупинити.

Великий Змій повільно опустив голову, полум’я навколо почало зменшуватись, вогонь втрачав силу. Хлопець відчув, як у грудях щось змінюється, наче важкий камінь, який він носив у собі роками, почав зникати. Образа, самотність, бажання довести всім свою цінність — усе це раптом стало не таким важливим.

— Я не хочу, щоб ти руйнував, — прошепотів він. — Я хочу, щоб ти… слухав мене.

Великий Змій підняв голову. Його очі спалахнули ще раз, і полум’я навколо згасло, залишивши лише дим і потріскані стіни.

Едик стояв посеред площі, осяяний тьмяним світлом ліхтарів, а перед ним дві істоти, створені ним самим. І вперше за весь час він не відчував страху, лише силу і відповідальність.

***

Полум’я на кам’яниці вже майже згасло, але дим стояв густою стіною. Едик пройшов крізь нього, прикриваючи рот рукавом. Коли він підійшов ближче, Великий Змій нахилив голову до хлопця.

— Я не хочу, щоб ти робив людям боляче, — сказав він. — Я не для цього тебе створив.

Змій підняв голову, його тіло почало світитися м’яким золотавим сяйвом. Хлопець не знав, що буде далі — чи зникне істота, чи залишиться поруч, але вперше за довгий час він не відчував себе самотнім.

Великий Змій нахилився й торкнувся його чола теплим, майже людським дотиком й повільно розчинився у повітрі. Змійка залишилася. Вона обвилася навколо Едикового зап’ястка і затихла.

***

Хлопець озирнувся. Місто повільно оживало: десь у далині загуркотів трамвай, хтось зачинив вікно, а над дахами знову з’явилися звичні жовті вогники ліхтарів. Ніхто не знав, що тут відбулося. Ніхто не бачив того, що бачив він, і це на краще.

— Ми впоралися, — прошепотів він.

Едик підняв голову й подивився на небо. Воно було темним, але чистим, і між хмарами пробивалося кілька тьмяних зірок.

— Ходімо додому, — тихо сказав він.

Попереду на них чекали нові пригоди.

___________