(Історія з натури)

Колись зі мною трапилося перше кохання. Воно було несподіваним, яскравим і неповторним.

Якось літнього спекотного дня, у суботу, під час поїздки у районний центр, я зустріла своїх знайомих дівчат  із сусіднього села, з якими давно не бачилися. Восьмикласниці Вікторія та Катерина були моїми однолітками, але навчалися у Солонянському ліцеї.  З ними було двоє незнайомих хлопців. Познайомилися. Високий синьоокий красень Сергій та опецькуватий блондин Владик були місцевими. Навчалися у 11 класі. Випускники.

– Як звати цю красуню? – поцікавився високий, пильно дивлячись на мене.

– Валентина, – ледь прошепотіла я, а серце чомусь шалено забилося в грудях.

Очі в очі. Не могла відвести свій погляд. А його очі посміхалися, про щось запитували. Мій погляд ще пручався від цієї синьої загадкової магії, та він  простяг мені руку для знайомства.

– Сергій.

Його рука наче поцілувала ніжно мою. А друга пірнула у власну кишеню і простягла мені молочну шоколадку «Корона»:

– Королеві краси – «Корона», – прошепотів загадково.

Я вже нікого і нічого не бачила. Тільки Сергія. Не встигла отямитися, як ми вже сиділи у вуличному кафе та з насолодою пили прохолодний напій. Спека брала своє. А тут – затишок. Дівчата навперебій розповідали щось смішне Владіку, який реготався відкритим ротом, а ми з Сергієм грали очима у красномовну мовчанку. Не було сил говорити про щось. Нарешті Сергій промовив: «Розкажи мені про себе». Пересохлими губами я йому розповіла, що живу у красивому селі Калинівці, неподалік озера, з працьовитими батьками та меншим братиком, їжджу в гімназію на навчання та мрію вступити до художнього коледжу. Сергій радо повідомив, що у Калинівці проживає його бабуся і він часто в неї буває. «Дивно, що ми досі з тобою не зустрілися, – подумала я». Він наче вгадав мої думки і сказав:

– Вона тільки цього року купила хату на вулиці Козацькій.

Наступного вечора, коли я поливала у дворі квіти, почувся парубочий свист. Я повернула голову. Біля хвіртки стояв усміхнений Сергій з квітами. Мої квіти на клумбі  від несподіванки ойкнули…

І почалися наші чарівні літні побачення. Ми з ним гуляли місячними ночами, аж до світанку, вуличками села, біля спокійного озера, у таємничій посадці замислених кленів. Моя душа розквітала. Він признався мені в коханні. Нам було цікаво, весело, що, здавалося, час зупинявся.

Розкинувши руки, ми лежали у високій траві, вдивлялися у загадкове глибоке зоряне небо. П’янкий запах трав, аромат прибережних квітів, промовисті таємничі  зорі – назавжди тепер у моєму квітучому спогаді…Сузір’я Великої Ведмедиці чаклувало нам щастя. Але недовгим виявилося і літо, і наші зустрічі. Трапилася несподівана розлука. Йому судилося нас захищати від ненажерливого рашистського ворога.

Рядовий сухопутних військ Сергій Обруч служив майже за двісті кілометрів від рідних місць. Ми телефонували одне одному щодня, ночами мені снилися його поцілунки, вдень я мріяла про нашу нову зустріч. Справді було не до уроків. Але ж я вже дев’ятикласниця і потрібно було мати гарні знання, щоб вчитися у омріяному коледжі. Тому пересилювала себе і сідала за стіл робити уроки. «Йому тяжче, – думалося мені, – він під вогненними небесами. Він захищає нас, мене. Я повинна бути гідною такого лицаря відваги!»

Пройшов майже рік. Якось  сказав, що їде у відпустку. Тепер  чекання перетворилося з осінньо-зимового на літнє,  ранки і вечори витяглися в довгу нитку.  Чекало все на приїзд коханого – я і моя хата, мої яблуньки під вікном і наші мрії.

Але….Є завжди оте нісенітне «але»! Їхав потягом з фронту. Спочатку йому потрібно було поїхати до Запоріжжя через Одесу, а потім –  на Дніпро. Це було 24 червня 2025 року. Кляті рашисти влучили ракетою у потяг! Коли я про це дізналася, наче ножами порізав хтось моє тіло, вирвав з грудей серце.

Від страшного нищівного удару були і вбиті, і поранені. Сергій також дуже постраждав. Слава Богу, що вижив! Уламками скла йому порізало тіло, руки й ноги. Особливо дісталося правій руці. Добре, що лікарям вдалося її врятувати, хоча стан був дуже тяжким. На руку наклали багато швів, провели кілька операцій. Щодня, по телефону, Сергій розповідав мені про своє здоров’я. Наприкінці липня його виписали. Тепер його дорога прямувала до мене в село.

Але коли ми зустрілися, зустріч була якоюсь прохолодною. Наче та клята ракета разом зі здоров’ям забрала від нас і наше кохання. Сергій був якимось настороженим, очі вже не палали любовним вогнем, а голос не випромінював світло. Поцілунки не змогли воскресити наші палкі почуття. Монстр війни відібрав у нас надію на щастя, посіяв у душах страх та невпевненість.

Я думаю, що, можливо, то і не було справжнє кохання, адже знаю багатьох  закоханих, яких навпаки – війна та спільне лихо поєднали. А у нас … «Сергію,- хотілося крикнути мені у невідомість, – де твоя пристрасть, куди поділися наші мрії бути разом, чому ти став таким байдужим?» Він дивився на мене своїми красивими блакитними очима і наче промовляв: «Кохана, моя душа палає у вогні, я став іншим у просторі розрухи, вибухів та ран на моїй рідній землі!» «А як же інші, Сергію, – відповідала йому я, – у інших закоханих перешкоди та біди лише загартовують почуття!»

Він опустив очі. І згас його погляд. Хвора рука, ще у бинтах, зігнута в лікті, вже ніколи не обійме мене. Ніколи!

О людожере війни, ти нищиш міста і села, вбиваєш людей, розриваєш на шмаття долі і почуття! Де ти взявся, для чого, кому взагалі потрібне твоє жалюгідне існування?! Я ненавиджу тебе, людожере, ненавиджу твоїх синочків та дочок, бо ви всі вбивці!

Ми розлучилися. Спочатку так мені це боліло, що не хотілося жити. Але з часом біль стихав, удари серця ставали спокійнішими…Що зробиш! Таке воно, життя…

Я по малесенькій крапельці почала тебе забувати, любий Сергію. Почала забувати…Але  чому ж тоді так часто і в натовпі, і на самоті я досі чую твій ніжний голос…а, може, колись все зміниться?

І раптом задзвенів телефон! Він..!

—————-

Жовтень, 2025