Я розплющила очі, але нічого не побачила. Навколо була лише непроглядна темрява. Голова розколювалася, у роті пересохло, а тіло було скуте срібними ланцюгами, що обпікали шкіру, мов розпечене залізо. Хотілося вити від болю, ридати, кликати на допомогу — але я не видала ані звуку. Навіть не схлипнула. Я мала показати, що я сильна.

Я напружила зір, силкуючись розгледіти хоч щось у цій безпросвітній пітьмі. Мене лихоманило. Сестра. Де зараз Віка? Вона ж пішла зі мною в ліс на прогулянку… Невже її теж схопили? Ні, я ж їй наказала бігти додому, коли все почалося… Серце стиснув страх — не за себе, за неї. Якщо з нею щось трапиться…але не встигла опанувати себе, як десь поруч пролунали кроки.

Заскрипіли двері. Смуга світла розрізала темряву, і чийсь силует заступив собою вхід. Чоловік. Високий, із широкими плечима. Його постать наблизилася до мене й повільно присіла навпочіпки. Обличчя залишалося в тіні, але я відчула лють — вона струменіла від нього, мов жар від багаття.

Він клацнув пальцями — і довкола спалахнули десятки свічок. Я примружилася від різкого світла. За мить він опинився так близько, що його гаряче дихання обпекло мені вухо. Низький, оксамитовий голос прошепотів:

— Ну що, відьмочко, ти попалася.

Він замовк, і я відчула, як його рука — з нігтями такими гострими, що одним порухом могли б перерізати мені артерію — торкнулася мого підборіддя. Я затамувала подих.

Треба щось робити.

Шансів мало. Срібні ланцюги роблять мою магію марною. Але навіть якби я могла чаклувати, цього чоловіка мені не подолати.

Кожна відьма має здатність відчувати силу іншого — варто лише торкнутися. І зараз, коли він торкався до мене, я відчула стільки сили, що навіть увесь мій клан, об’єднавшись, не зміг би його здолати.

Я глибоко вдихнула, намагаючись, щоб мій голос не тремтів.

— Ти помилився. — Я надала своїм словам якомога більше твердості. — Я ніяка не відьма. Я просто живу в невеличкому будинку на краю лісу, збираю гриби й квіти, насолоджуюся природою. Так що, можеш мене відпустити.

Він застиг на мить, а тоді рвучко відсторонився, підводячись на повний зріст. Його обличчя нарешті потрапило у світло свічок — і я побачила його. Гострі риси, темні очі, що палали люттю, і тонкі вуста, скривлені у презирливій посмішці.

— Брехуха, — виплюнув він, дивлячись на мене згори вниз. — У твоїй крові тече магічна кров. Ти не чистокровна, але магія в тобі сильна.

Він зробив крок, і його голос став тихішим — від того ще загрозливішим.

— Скоро буде війна. Ти нам станеш у пригоді. Навіть якщо не хочеш виказувати інших відьом, будеш боротися разом із нами. Або… — він зробив паузу, і його очі блиснули в танцюючому світлі свічок, — ми тебе вб’ємо. Обирати тобі.

— Ти відьмак? — спитала я тихо.

Він засміявся — глухо, зверхньо — а тоді різко посерйознішав. У його очах блиснуло щось таке, від чого всередині похололо.

— Ні. Я — дещо більше. Те, що знищить усе, крім моїх прибічників. — Він нахилився нижче, майже торкаючись своїми вустами мого чола. — Ми будемо панувати над світом. І ніхто більше не заборонить темну магію.

Я дивилася на нього крізь примружені повіки. Біль у грудях від срібла пульсував у такт серцебиттю, але я змусила себе посміхнутися.

— І ти справді думаєш, що я тобі допоможу? — Мій голос затремтів, але не від страху. — Знищити мою сім’ю? Весь мій рід?

Він відсторонився, чекаючи. Чекаючи, що я зламаюся.

Я засміялася. Це був не той гарний, дзвінкий сміх, який я звикла від себе чути — він вирвався з грудей, мов крик вмираючого птаха.

— То знай, що ми тебе перехитрили.

Його очі звузилися, він розтулив рота, щоб відповісти — і саме в цю мить десь надворі пролунав вибух.

Земля під ногами здригнулася. Зі стелі посипався дрібний пил. Чоловік застиг на мить, вдивляючись у моє обличчя — в мою переможну, втомлену посмішку — а тоді рвучко розвернувся і вибіг геть.

Свічки згасли.

Темрява знову огорнула мене, холодна і липка. Срібло пекло нестерпно, у скронях пульсував біль, але я вперше за весь цей час дозволила собі видихнути.

Я обманула систему.

Але ненадовго.

За кілька хвилин — чи може, годин — двері до моєї темниці різко відчинилися.

Я була вже напівпритомна. Срібло висмоктало майже всю мою енергію, залишивши лише порожнечу й ниючий біль у кістках. Я навіть не одразу зрозуміла, що відбувається, коли ланцюги раптово з ляскотом впали на підлогу.

Я розплющила очі.

Наді мною схилилася дівчинка. Маленька, тендітна, із двома світлими косичками, що звисали майже до пояса. Вона виглядала так, ніби її місце — за плетінням вінків, а не посеред кривавої бійні. Але повітря навколо неї тремтіло від магії — щільної, давньої, небезпечної.

Вона простягнула мені руку.

Я схопилася за неї, і вона легко, ніби я важила не більше пір’їни, допомогла мені підвестися. Ми вийшли в коридор — довгий, вогкий, із камінням, що сочилося холодом. Я ледве переставляла ноги, але дівчинка міцно тримала мене за руку і вела вперед.

— Як тебе звати?

Вона подивилася на мене своїми карими очима, але на мить мені здалося, що там дивно зблиснуло блакитним.

– Лія. Але зараз це не важливо. Важливо, щоб ти вижила.

А потім ми вийшли назовні.

І я побачила пекло.

Все навколо палало. Вогні здіймалися до неба, вибухи розривали нічну тишу, і в їхніх спалахах я побачила бездиханні тіла.

Я заплющила очі й прошепотіла закляття. , яке вивчила зовсім нещодавно — для відновлення сил. Магія слухняно потекла в жили, повертаючи енергію, прояснюючи думки. Я глибоко вдихнула і нарешті змогла подивитися на свою рятівницю.

— Хто ти? — спитала я. — Я тебе не пам’ятаю.

Дівчинка зупинилася, обернулася до мене — і мило посміхнулася.

А тоді рвонула геть.

Я отетеріло дивилася їй вслід. Що за…?

І за мить кинулася навздогін.

Я бігла, розминаючи затерплі кінцівки, перестрибувала палаючі уламки й пригиналася від ворожих заклять, вишукуючи поглядом своїх. Та не встигла я оглянути й половини периметра, як чиясь рука схопила мене й жбурнула на землю.

Я вдарилася плечем об щось гостре, але зціпила зуби й прошепотіла легке закляття. Ворога відкинуло вбік, мов ляльку.

Я схопилася на ноги, обтрусилася — і завмерла.

Лії не було. Ніби вона розчинилася в цьому пеклі.

Поруч застогнали. Той, кого я відкинула, корчився на землі, схопившись за зламану руку. Я підійшла, важко дихаючи, і притиснула ногу до його грудей.

— Хто ти? — спитала я.

Він мовчав, відвернувши обличчя.

Доведеться використовувати магію. Я схилилася нижче.

— Ще раз запитаю: хто ти?

Він закліпав, і в його очах на мить з’явилася порожнеча — закляття почало діяти.

— Я… я Антон Білий, — видихнув він повільно, ніби крізь сон. — Двадцять один рік.

— З ким ти працюєш?

Він замовк. Його щелепа стиснулася, на обличчі виступив піт.

— З ким ти працюєш? — я підвищила голос.

Але він мовчав. Захист. Хтось поставив на нього потужний блок саме на це питання.

Я розлютилася. Розмахнулася — і вдарила його носком чобота просто в обличчя.

Голова хлопця відкинулася, з носа хлюпнула кров.

— Христе…

Я завмерла. Цей голос — тихий, старечий, але неймовірно владний — прорізався крізь шум битви.

— Чи такому я тебе вчила? Жорстокість — це не метод.

Я обернулася.

Переді мною стояла вона. Старенька бабуся, скручена в три погибелі, спиралася на палицю, оздоблену коштовним камінням, що тьмяно світилося в темряві. Її очі — молоді, пронизливі, кольору грозового неба — дивилися просто в мою душу.

Я вклонилася низько, притискаючи руку до серця.

— Володарко… пробачте. Я не хотіла причиняти йому біль. Просто… — я перевела подих. — Я в скрутному становищі. Ви знаєте, що відбувається?

Вона важко зітхнула, як зітхають ті, хто бачив надто багато.

— Страшна війна насувається, дитино. — Вона зробила крок до мене, і, хоч ледве трималася на ногах, я відчула силу, що йшла від неї. — Але ти… саме ти можеш зупинити її.

Я розгублено кліпнула.

— Я? — я похитала головою. — Я не розумію. Я ще вчуся. І тим більше — я не чистокровна. Моя мати людина.

Вона підняла палицю й злегка торкнулася нею мого чола. Тепло розлилося тілом.

— Твій дід був могутнім магом, — тихо промовила Володарка. — Він міг зрушити гори, змусити річки текти в протилежний бік й перетворити всіх нас на попіл одним помахом руки. Він — стародавній маг, який втратив своє тіло в битві століття тому. Його душа поневіряється між світами, не в змозі повернутися в свою сутність.

Вона пильно подивилася на мене.

— Тільки ти, його кровиночка, можеш відчинити портал. І тоді всі війни закінчаться. Добро переможе.

Я відступила на крок. Думки плуталися.

— Але стривайте… це не може бути правдою. Мій батько був звичайним магом, не надто сильним. А мама — людина.

— Кров не обирає, коли прокидатися, — перебила вона. — Але в тобі тече могутня магія. Я відчуваю її. І вороги теж скоро відчують. Ти повинна робити те, що я кажу.

Я замовкла, усвідомлюючи почуте. А тоді підвела очі й спитала те, що справді непокоїло:

— Але, якщо я його і пробуджу, почнеться хаос і ще страшніша війна. Чи не так?

— Він знає хто винен у його смерті. І його помста буде справедливою. А справедливість – це і є добро. Чи не так?

Її обличчя враз змінилося — ніби вона прислухалася до чогось, чого я не чула.

— Вибач, дитино. Мені потрібно йти. — Вона востаннє глянула на мене своїми старечими очима. — Вибір за тобою.

І зникла. Просто розчинилася в повітрі, залишивши по собі лише спогад.

І саме тоді я побачила її — дівчину з косичками.

Вона сиділа на землі, підібгавши ноги, і спостерігала за битвою з дивним спокоєм на обличчі. Я підійшла ближче. Вона навіть не поворухнулася.

— Лія?

— Дивно що ти запам’ятала моє ім’я

Я отетеріло глипнула на неї не розуміючи до чого вона хилить. Вона подивилася на мене і посміхнулася.

— Я та, хто має врятувати тебе. Захистити. Але я тільки дух. Привид. Марення. У мене багато імен.

— Від чого мене рятувати?

Вона не відповіла, знову відвернувшись.

— Ти знаєш про мого діда? — спитала я, дивлячись туди ж, куди й вона — на спалахи магії, на постаті, що боролися й падали.

Краєм ока я побачила, як дівчина здригнулася від мого запитання. Але все ж відповіла:

— Це страшний чоловік. Він може знищити планету, якщо його повернути до життя. — Її голос був тихим, але твердим. — За роки душі в ув’язненні він назбирав стільки люті на тих, хто його вбив, що вона сягає нашої планети. Навіть те, що вони вже мертві, не зупинить його.

— А якщо… — я ковтнула і перевела на неї погляд— Якщо пробудити його?

— Це неможливо. — Вона нарешті повернула голову й глянула на мене. У її очах не було нічого, крім холоду. — Всі його потомки померли. А ти — не чистокровна.

— А чисто гіпотетично? — не відступала я.

Вона довго мовчала. А тоді тихо сказала:

— Він уб’є всіх. І тебе в тому числі. Йому буде байдуже.

Я кивнула, намагаючись збагнути.

Але навіщо тоді Володарці мені брехати? Вона могутня відьма, старійшина. Мабуть, знає більше, ніж ця дівчинка, якої я навіть не знаю.

Вона знову застигла, вдивляючись у бій.

— Хто ти? — спитала я.

Вона не відповіла. Ми мовчали, думаючи кожна про своє, дивлячись на те, як гинуть люди.

Та враз мій погляд зупинився на знайомій фігурі.

Віка.

Моя молодша сестра.

Вона була надто далеко, надто близько до ворогів. Слабка відьма — у неї майже зовсім не розвинулися здібності до чаклування. Але вона була тут. Сама. Посеред цього пекла.

Я рвонула до неї, на бігу відбиваючи атаки, не відчуваючи власного тіла. Повітря горіло в легенях, але я бігла. Бігла до неї.

Вона побачила мене.

І на її милому обличчі розквітла та сама усмішка, яку я пам’ятала з дитинства. Беззахисна. Щаслива.

Вона відволіклася на мене.

І не побачила закляття, що летіло просто в неї.

— ВІКО! — закричала я, кидаючи щит, але було пізно.

Закляття влучило їй просто в груди.

Її маленьке тіло відкинуло, мов ляльку, й з усієї сили вдарило об товсте дерево. Вона склалася в неприродній позі — так, як не має складатися жива людина.

Час зупинився.

Світ навколо зник. Перестав існувати.

Я не пам’ятаю, як опинилася біля неї. Пам’ятаю тільки, що впала на коліна. Що трясла її за плечі. Що благала.

— Віко… Віко, чуєш? Це я. Це сестра. Прокинься, маленька моя. Прокинься, будь ласка… — мій голос зривався на хрип. — Ну ж бо, Віко, не треба… не треба так жартувати…

Її обличчя було бліде, як сніг. Очі заплющені. З кутика рота стікала цівка крові.

Я притулила вухо до її грудей.

Тиша.

— Ні… — прошепотіла я. — Ні-ні-ні…

Я накрила її своїм тілом, обійняла, притиснула до себе, ніби могла вдихнути в неї життя. Її тіло ще зберігало залишки тепла. Це тепло вповзало в мої долоні, підіймалося вище — і раптом розірвалося всередині спогадом.

 Віка тоді прибігла до мене з ляльками. Їй було років п’ять, не більше. Маленька, світловолоса, із тією своєю беззахисною усмішкою.

— Христе, давай пограємо! Дивись, це мама, це тато, а це — ми з тобою!

А я вчила нове закляття. Воно ніяк не давалося, я злилася на себе, на світ, на всіх. Рвучко вихопила в неї ляльку — ту, що мала зображати мене — і одним порухом розірвала її навпіл.

— Не заважай! — гаркнула я. — Мені треба вчитися! Іди звідси!

Вона завмерла. Я вже приготувалася до плачу, до образ, до того, що та побіжить скаржитися мамі.

Але Віка засміялася.

Щиро. Дзвінко. Так, ніби я утнула найкращий жарт у світі.

— Христе, — сказала вона крізь сміх, — ти така кумедна, коли злишся! А навчиш мене магії? Я теж так хочу — раз! — і все!

Вона підійшла, взяла мене за руку своєю маленькою долонькою і потягла надвір.

— Ходімо в ліс! Там місяць і зорі! Ми будемо чаклувати разом!

Ми пішли. Тієї ночі небо було неймовірним — місяць заливав ліс сріблом, а зорі сяяли так яскраво, ніби вітали нас. Я навчила її найпростішого закляття —як запалити світло на долоні. Їй майже нічого не вдавалося — тільки іскри сипали врізнобіч, але вона стрибала від радості, ніби створила справжнє диво.

А потім сміялася з моїх недбалих жартів, тупала ніжками, хапала мене за руки…

— Віко, будь ласка… — я більше не кричала. Я шепотіла, і сльози текли по щоках, падали на її обличчя. — Ти ж обіцяла… ми мали поїхати до моря… пам’ятаєш? Ти хотіла побачити море… Пам’ятаєш, як ми рахували зірки тієї ночі?

Вона не ворушилася.

Я підвела очі й побачила удалині спалах — спалах, що кликав мене.

Тепер я знала, що маю робити.

Я поцілувала Віку в холодний лоб. Встала. Витерла сльози.

І пішла.

Жодні удари не завдавали мені болю. Не могли в мене поцілити. Я була ніби в коконі — міцному, невидимому, байдужому до всього.

Я йшла довго, але ноги не боліли. Я не втомлювалася. Голова була порожня, без жодної думки. Я просто хотіла, щоб усе закінчилося. Будь-якою ціною.

Нарешті я дійшла.

Печера. Темний отвір у скелі, звідки сочилося древнє світло.

Я зайшла всередину. Там було темно — тільки камінь у центрі освітлював дорогу. Він пульсував, мов живе серце. Кликав мене.

Я підійшла. Поклала руку на холодну поверхню, зосередила всю свою силу, усю свою лють, усю свою втрату.

— Встань із могили, діду. З’єднайся з душею своєю. Я визволяю тебе.

Світло спалахнуло.

Мене відкинуло з такою силою, що я вдарилася об стіну печери й впала додолу. Повітря вибило з легень. Я закашлялася, підводячи голову.

Із тіні вийшов ВІН.

Високий. Широкоплечий. З темними очима, що палали люттю.

Той самий чоловік, що допитував мене в камері.

— Дякую, Христино, — тихо сказав він. — Ти врятувала мене.

Я дивилася на нього і не могла повірити. Це він? Це мій дід?

А поруч із ним, спираючись на палицю, стояла Володарка. Вона усміхалася.

— Він чекав століттями, дитино. А тепер — вільний.

Дід простягнув мені руку.

— Дай руку, онучко.

Я не думала. Я взяла її.

І в ту ж мить відчула, як моя енергія витікає з мене. Як сила покидає тіло, перетікаючи в нього. Я спробувала відштовхнутися, висмикнути руку, але він тримав міцно. Він був сильнішим.

А тоді відкинув мене, мов непотрібне сміття.

Я впала на холодну кам’яну підлогу. Тіло горіло. Очі заплющувалися.

— Але… чому? — прошепотіла я ледь чутно. —Я ж врятувала тебе…

Він схилився наді мною. Провів рукою по моїй щоці — тією самою рукою з гострими нігтями, що нещодавно торкалася мого підборіддя в камері.

— Я чекав цього моменту дуже довго, — тихо сказав він. — Моя душа поневірялася світами. Але навіть без тіла я міг створювати ілюзії. Той хлопець у камері — то був я. Мій дух. Моя спроба повернути собі хоч крихту сили.

Він усміхнувся — холодно, переможно.

— Але мені потрібне було справжнє тіло. І справжня сила. Твоя сила, онучко.

Я намагалася зосередити погляд, але все плило.

— Ти забрала мою силу, коли народилася, — долинув його голос звідкись здалеку. — Вона перейшла в тебе. А тепер я її повернув.

Він випростався на повен зріст. Могутній. Страшний. Живий.

— На землі буде мир, — сказав він. — Мій мир.

— Наш мир — промовила з надією в голосі Володарка. — адже ти мені обіцяв.

— Так, обіцяв.

Я більше нічого не чула.

Але перед тим, як піти в небуття, я побачила маленьку постать, що стояла біля входу в печеру. Дівчинка з двома світлими косичками. Лія.

Вона дивилася на мене.

І плакала.

— Вибач, — прошепотіли її губи. — Я не змогла тебе врятувати.

Вона зникла, розсипаючись на попіл.

А я покинула цей світ.

—

Кінець.