Уривок із повісті

Він втратив улюблений посох. Свій ексклюзивний посох, іншого якого більше не існує в цьому світі.

Аслан мовчить. У Кейла гудить від думок, він не здатен зосередитися на чомусь одному. Водночас хочеться кричати і мовчати, розриватися в лайці і вибаченнях, просто не бачити очей навпроти себе, коли вони знову опиняться на стежці один проти одного. Коли Аслан стоятиме в запасних обладунках, які він устиг викупити і приховати у схованці. А в Кейла не залишилося майже нічого.

Навіть його передчуття тихо скімлить про те, щоб не відходити далеко від воїна, коли вони врешті знову перев’язуються залишками магічної мотузки. Тепер вони ближче, Кейл ледь не впирається грудьми в широку спину, а його босі ноги вступають у вибиті на м’якій траві сліди за залізними чоботями.

Кроки їхні не збиваються. Лише вони відбиваються тихим постукуванням у скронях. Кейл не бачить, не чує нічого іншого, окрім тяжкого свисту збитого дихання, окрім тихого дзенькання тяжких обладунків, окрім підбадьорливого буркотіння про щось військове, про якісь походи, що далеке від магії. Світ Аслана далекий від нього. Сам Аслан десь далеко-далеко, він навіть і не знає, куди справді шугає його розум.

Але доводиться довірятися. Доводиться кішкою в стрибку розвертатися спиною до спини, коли вони знову натрапляють на цю дурнувату галявину, знову чують усіма нутрощами їхню нелюдську присутність, проте цього разу вони майже готові. Їхня зброя слабша, їхні удари вражають слабше, вимагають більше сил, але вони продовжують змагатися один проти одного. Поки Аслан щодуху гепає істоту сильними грудьми, розколочує чорну голову залізними ударами, наче кувалдами, котрими він притиснув до землі мерзотне створіння, тільки тоді Альварсо вистрілює кінчиками пальців маленькими голками, визирнувши з-за плеча другою головою. Потрібно діяти точно і швидко, щоб компенсувати слабкість один одного.

Перше випробування пройдено.

Розуміння цього до них приходить не одразу, їм доводиться ловити холодне повітря розпаленими вустами, хижим поглядом зазираючи в очі темряви. Цього разу ніщо не дивиться у відповідь. Цього разу перед ними розступаються дерева, аж поки юнацькі тіла не валяться під одним широким дубом.

— Зазвичай у легендах розповідали про три випробування. Очевидно, це було першим, — маг знову дістає зі своєї сумки всі необхідні матеріали для зілля. Доводиться трішки покректати, щоб дістатися до тонких трісочок від кущів, котрі він швидко наламує і складає перед собою.

— На довіру, — Аслан погоджується, спершись скуйовдженим волоссям до кори дубу так, що в чорну павутинку заповзає не один жучок. Кейл морщиться, але мовчки відвертається, продовживши готувати свої зілля. Воїн тихо зітхає, перш ніж стягнути з долоні рукавичку, — ми його пройшли, коли довірилися один одному.

— Я тобі хіба довірився? — Кейл хитро посміхається. Його погляд миттю знаходить чуже лице, по якому ковзає смуглява шершава долоня. Де-не-де видніються маленькі ранки від сухої шкіри, а разом із тим маг закладається, що між пальцями набираються чергові мозолі. Саме тому він не любить розмахувати посохом, наче бойовою палицею. У нього надто гарні руки для цього.

— Я тобі довірився, — під ніс собі фуркає юнак, насупивши темні брови разом, коли на коліна йому падає маленький оксамитовий мішечок. Він здіймає його самими кінчиками і принюхується. Пахне гірким алое.

— Це від мозолів. Якщо вже збираєшся довіряти мені, то не бійся стати моїм пацючком для медичних експериментів, — чорнокнижник промовляє це з дитячою веселою усмішкою, а в пильному погляді ковзає холодний інтерес, коли Аслан без зайвих запитань розтирає м’якеньку кашку алое між пальцями. Навіть полегшено зітхає, прохолода тягнеться по його рукам другою шкірою. Оновленою, пружною і точно готовою до наступного випробування.

До хорошого звикаєш швидко, але до поганого ще швидше. Вони не можуть пояснити той переляк, який зачаївся в їхніх охололих нутрощах, коли вони згорблено крокували один за одним, проте так і не розв’язавши мотузки. Так було чомусь спокійніше. Травинки під їхніми кроками соковито хрустіли, а ліс укотре стишився до неможливого. Усе, що вони чули, — власне серцебиття у вухах.

Коли вони рухаються на шум і бачать повноводну річку, їм залишається лише переглянутися між собою. «Що там далі по канонам жанру?» — мовчки промовляє лиш самим поглядом Аслан, адже гуркіт дикої води нема навіть сенсу пробувати перекрикувати. Кейл лиш мовчки мотає головою, встигаючи підв’язати мантію на гомілках, перш ніж завмирає через ще один звук. Він лунає до біса близько і до біса знайомо.

— Що, знову? — скиглить він, побачивши, як із-за кущів, з яких вони тільки-но вийшли, повільно виходять тіньові фігури. Цього разу вони одразу зачаровують свої тіла у вовчу форму. У здоровенну вовчу форму. Їх там щонайменше п’ятеро, кожен із них упевнено достає до плеча Аслана, який у свою чергу лиш промовляє:

— Хороші песики…

— Ненавиджу собак!

Кейл скрикує швидше, ніж його різко хапають за талію, закинувши на плече так, що він ледве не викашлює на землю всі свої нутрощі від сили удару в залізо. Матері його ковінька з цими обладунками, він точно попрацює над новими зіллями, які б могли пом’якшити трішки удари. Проте це тільки якщо він переживе сьогодні. Аслан поки що впевнено крокує по річці, хоча й досить повільно. Вовки дають їм можливість трішки вирватися, стоять на березі і клацають зубами, гарчать щодуху, залякують і досить успішно.

У небі сичить щось хиже. Кейл лиш встигає змахнути рукою, випустивши хвилю вітру, щоб відкинути від них дикого орла, який летів прямо на них. Звичайно, це збиває ритм кроків, воїн ледве не валиться з місця, якби не ще один різкий помах руки, котрим маг здіймає стовп води. Він щодуху б’є юнака в щелепу, та занадто голосно клацає, але це хоча б якось утримує їхню рівновагу.

Берег. Омріяний берег. Аслан переводить дихання рівно секунду, у наступну — зривається і біжить. Просто жене до вуглю в легенях, у м’язах, у голові, усюди, що прямо зараз функціонує в його виснаженому тілі. Це випробування сили, витривалості. І саме цього в нього аж занадто мало, щоб справитися самотужки. Най навіть якщо зараз вони біжать по відносно рівній стежинці, проте він відчуває, як із кожним ударом мішка тіла мага по своєму плечі, із нього вилітає остання сила.

— Стій! — рявкає Альварсо стрімко, його голос дзвенить у вухах, наче свист випущеної стріли. Здається, вони відірвалися зовсім на трішки, проте навіть так маг скочується на землю, миттю припавши долонями з широко розставленими пальцями до землі так, що кожен корінчик виринає гострими шпичками, переплітаючись між собою. Вовки грізно ричать, впиваючись гострими зубами в дерево і стрімко відриваючи їхній щит величезними шматками. — У нас декілька секунд, прикрий мене, — світла фігура ковзає під сильною рукою, знову припавши низько до землі.

Їх оточує зелене світло. Воно рине звідусіль, зливається в десятки тисяч промінчиків, зосереджуючись на одному магові. Аслан зачудований, водночас наляканий, коли під їхніми ногами загуркотіла земля, а потім різким поштовхом протоптану стежку розриває могутній зелений лист. Він підкидає їх у повітря, а потім вправно ловить тіла на свою м’яку трав’яну подушку.

— І ти таке вмієш без посоху? — не своїм голосом верещить воїн, широкими очима вилупившись на Кейла.

— Та я сам не знав, — той витріщається на нього у відповідь, а потім різко змахує рукою, відбивши атаку ще одного тіньового орла. — Зможеш далі бігти?

Аслан впевнено махає головою, підхопивши мага так, щоб той міг бачити розлогі крони перед ними. Він щось кидає, з його кінчиків зринають салатові пластинки магії, які вибудовують перед ними листяну стежку. Стрибок за стрибком вони намагаються відірватися, проте гавкіт під ними стає все більш розлюченим. У них немає права на помилку.

Думає він, перш ніж у спину Аслана врізаються міцні кігті, зі скреготом намагаючись відірвати залізну пластину обладунків зі спини. Кейл летить униз, а міцне войовниче тіло миттю розвертається, водночас оголюючи довгий меч. Він одним сильним рухом розрубує птаха на дві рівні половинки.

Проте це не врятує мага від того, що він летить прямо в пащу розлючених вовків.

Аслан хапається за гілку. Його рука щодуху стискає молоду деревину, він заледве думає, що вона їх втримає на собі. Гілка перелякано рипить, воїн ривком підкидає себе прямо на неї.

Кейл вихаркує з себе останні сили, коли мотузка між ними різко сіпається прямо в декількох метрах від диких вовків. Ті клацають зубами, із них рікою ллється кривава слина. Воїн реагує швидше. Він натягує мотузку, одним моментальним рухом тягне мага на себе так, що той вилітає вище кінчиків скуйовдженого волосся.

— Аслане! — ще раз наостанок кричить Кейл, коли його ловлять на руки. Гілка під ними тріскає, і свист польоту на землю займає всі його думки. Вона справді не витримала їх.

Ге-геп!

Увесь усесвіт затихає в одну мить. Усе живе знову завмирає, коли їхні тіла торкаються землі, а гостре вістря болю розрізає одним майстерним рухом.

Тіло Кейла вибухає магією. Тіло Аслана вибухає силою.

Вибухи переплітаються однією могутньою хвилею, що змиває собою все хиже. В яскравому пломені гаснуть усі тіні, уся дика магія, що за ними спостерігала, бажала їхні душі, миттю розчинилася в невідомому.

Вони лежать якийсь час. Просто намагаються зібратися, жадібно дихають, як ніколи до цього. Кенмі вдається трішки легше, його накриває могутнє тіло Аслана, притискаючи до землі всією вагою. Єдине радує — повільне гаряче дихання прямо в шию. Отже, живий. Доводиться зробити ще кілька болючих подихів, перш ніж з останніх сил скинути з себе воїна.

— Звали, — зітхає Кейл, сам перекочується накарачки, голосно відкашлюючись. На землю вилітають росинки крові, проте він лиш махає головою, щоб зібрати перед собою пазл світу докупи.

Кейл отетеріло кліпає очима, коли бачить перед очима бажане. Бачить виложений камінчик до камінчику, який вигинається аркою над… Тоєю. Магічна квітка з переказів і легенд м’яко переливається під місячними променями.

— Хіба там не має бути три випробування? — Аслан повільно рачкує до нього. У них обох заледве лишилося сил. Але вони зробили це. Їхні погляди знову й знову пересікаються, перш ніж маг всідається прямо на траву, так і не наближившись до квітки.

— Здається, ми випадково пропустили одне, — він сам не вірить у власні слова, але кидає погляд через плече. І справді, за їхніми спинами розгортається вихід із третього випробування. Проте вони тут.

Сміх лине істерично голосно і болюче, доводиться завалюватися на спину, щоб хоч трішки зменшити яскраві спалахи болю перед очима. Сміються вони голосно, ледь не на весь ліс, аж поки знову не починаються пекти легені, як зовсім деякий час назад. Але випадково обіграли всесвіт. Випадково опинилися там, де повинні бути, проте точно не зараз.

— Якби я знав, що деякі випробування можна просто було обійти, то раніше взяв би тебе своїм партнером, — хихоче Аслан, миттю скуйовдивши біляве волосся мага швидким порухом руки. Той миттю завмирає. Стихає сміх, і вони дивляться один на одного. Що за дурню той щойно сказав? Кейл ковтає густу грудку слини і крові. Відводить погляд.

— Забираймося звідси вже, — він з останніх сил граційно здіймається на ноги, нетвердо крокуючи прямо до квітки, котру обережно зриває різким рухом.

— Una hirundo non facit ver, — Куроо встає поряд із ним, зачитуючи вголос викарбуваний рівний надпис на кам’яній арці. Кейл стискає квітку в руках сильніше і доповнює простим тихим:

— Одна ластівка весни не робить.

Світ навколо них засяяв легким блакитним світлом. Або це вже їхні організми стомилися, притлумлюючи все навколо них до м’якого мерехтіння перед напівзаплющеними очима. Вони за лічені секунди знову з’являються в хижці старої відьми. Вона точно усміхається їм, най навіть якщо цього не зрозуміло простим смертним. Вона пишається ним зокрема.

Далі все рухається в приємній імлі втоми. Під ними виростають м’які стільчики з коріння, що рухають їхні тіла прямо до розмальованого п’єцу. Совине пір’я приємно проводить по руці Кенми, коли Відьма забирає в нього квітку. Вона легким порухом крила товче рослину в невеличку купку, котра приємно переливається у вогні розпаленої печі.

Шурхіт, дзенькіт, голосне ахання Аслана.

Дівча прямо на його очах живцем відправили в пічку, миттю затуливши єдиний вихід жерстяною заслінкою. По ту сторону чути лише три стуки, перш ніж зі совиних грудей виривається задоволене ґелґотіння. Жар голодного вогню чимдужче розпалює хатинку до неприємно стиснутих грудей, через що воїн закашлюється, намагаючись піднятися.

Але в нього не виходить. Міцне коріння обв’язує його попід грудьми, притиснувши до твердої дерев’яної спинки сильніше. Воно вичавлює з його мішків-легень рештки повітря, тому йому доводиться широко розтулити рота, закинувши свою голову назад. Страху в нього нема, лиш непорозуміння, коли Кейл повторює за ним тільки набагато слухняніше.

Вони, наче двоє пташенят, сидять перед совою з широко розтуленими дзьобиками. Вона прискіпливо заглядає чорними очиськами, проводить пір’ям по м’яким язикам, перш ніж опустити по половинці чогось розпеченого і твердого. Аслан зажмурюється. Краще не уявляти, що йому щойно поклали на язик, а потім сильно стиснули щелепи, аж поки він не проковтнув усе до останнього шматочку. Краще не показувати, як швидко його тіло наповнюється приємною силою, як вона лоскоче його нутрощі так ласкаво, що йому хочеться задоволено замуркотіти.

Кейл не стримується, і Аслан не засуджує його. Такі вже звичаї відьомські.

Проте назад в місто вони вже крокують мовчки, наче нічого між ними не трапилося. Наче вони не з’їли спечену заживо дівчинку заради її непідкореної сили. У роті досі відчувається приємне тепло, наче щойно спробували найсмачніший в їхньому житті курячий шашлик, а вони далі йдуть туди, звідки все почалося. На ринку знову тихо, знову чутно лиш тихе човгання їхніх кроків. Місто за час їхньої пригоди зовсім не змінилося. Нічого не зруйнувалося, нічого не побудувалося.

Скільки взагалі часу потрібно на хоч якісь зміни?

Це питання вони бачать у віддзеркаленнях власних очей у чужих. Проте ніхто з них так і не знаходить відповідь. Для них, для їхньої легендарної пригоди це завдання було лиш краплинкою в морі. Лиш маленьким зламом двох паралельних прямих, який з’єднав їх лиш на деякий час…

І, можливо, наступного разу всесвіт виділить їм трішки більше часу разом.