Планета сонячного проміння
— Як не цікаво! — сказала дівчина розглядаючи стенд з оголошеннями.
Вона була середнього зросту тому довелося підстрибнути, щоб прочитати нові оголошення. Їх завжди клеять високо, аби було гарно видно. На голові дівчина завжди носила старий солом’яний капелюх, який часто здувало вітром. Його отримала від одного фермера, як оплату. Перекинувши світле волосся, яке заплуталося коли дівчина підстрибнула, взяла свою робочу сумку, яка лежала під дерев’яним стендом. В середині була купа всього потрібного і зайвого.
Планета, на якій жила дівчина, була дуже велика та вкрита лісами. Зими ніколи не було, було тепло та завжди квітували різні рослини. Росли вони майже без сонячного світла. Рідко коли було світло, лише раз у три дні. Дівчина хоч і прожила тут все своє життя, але здавалося, що люди переселилися на цю планету лише вчора. Не було ніяких мегаполісів та технологій майбутнього. Та й взагалі здається було лише їхнє маленьке містечко. Тому й роботи було мало. Саме оголошення про роботу розміщували завжди на тому стенді.
Дівчина спускалася схилом вулиці. Її місто складалося з кількох вулиць, а будинки будувалися багатоповерховими. Вважали, що це краще ніж порозкидати по одній домівці, й залишили більш менш рівні поля для городів. Це безіменне місто завжди пахло квітами та звучало якоюсь мелодією зіграною на піаніно, а також воно було спокійним та лінивим.
Сьогодні був саме той день, коли на кілька днів ставало темно. Вулиці освітлювалися ліхтарями з вогнями, а вивіски здається сяяли ще яскравіше, ніби боялися, що люди забудуть де що знаходиться. До одного такого магазину, дівчина й зав’язаними очима знайшла б дорогу, бо часто там з’являлася. На околиці міста знаходилася аптека, хоча дехто вважав її магазином, адже можна було купити будь-які лікувальні рослини. Власником та продавцем був лінивий та скупий чоловік ім’я якого ніхто не пам’ятав. Всі називали його Фрог, бо він схожий був на велику жабу.
— А… це ти, — байдуже промовив Фрог, ледь повернувши голову, коли відчинилися двері, а наостанок додав: — Сильвія?
— Мене не було лише якихось два дні, а ти вже нібито ім’я моє забув, — засперечалася дівчина.
Сильвія зайшла до аптеки. Через відкриті двері вийшов чорний дим, що був під стелею. У науці головні точні розрахунки, щось зайвого додаси, то й перегорить все. В першу чергу Сильвія відчинила два великі вікна кімнати. В ній завжди був гармидер з книг та хімічного приладдя, скільки себе пам’ятала, лише квіти мали від Фрога особливе ставлення. Було в будинку й окреме приміщення схоже на сад. У Фрога був учень, малий хлопець, що теж марив квітами та наукою. Зазвичай він виконував усю роботу, а ще мав клептоманію. Тому якщо щось зникає у місті, то з’являлося в будинку. Для цього було навіть окреме місце. Хлопчина міг поцупити щось і навіть не помітити, Фрога це не хвилювало, до того моменту поки щось не зникало з його аптеки. А Сильвія навпаки була рада, так їй часто перепадали безкоштовні деталі та й будь-які потрібні їй речі: цвяхи, гвинтики, шестерні, колись приніс навіть невелике дзеркало.
Але було те на що вона очікувала найбільше — нові оголошення про роботу, які не встигли довго повисіти на стенді.
Найчастіше робота полягала вона в тому, щоб ремонтувати різні машини та прилади. На планеті жила невелика кількість винахідників, які постійно щось вигадували, але самі не ремонтували свої винаходи. Тож потреба була у простих майстрах, таких як Сильвія.
— Я, просто так, без запрошення, не приходжу. Ти це знаєш. Тому не будемо гаяти нічий час, одразу до справи; є якась робота для мене? — запитала дівчина.
— А що, хтось позривав зі стенду всі оголошення? Чи можливо робота закінчилася? — байдуже мовив Фрог. — Кажи вже правду.
Сильвія опустила до низу погляд та пересунула пальцем книгу, яка лежала на столі, а згодом тихо сказала:
— Навіщо? Ти ж все знаєш. Все ламається, рано чи пізно, тому робота є і буде завжди. Оголошення висять вже у три шари, але… не цікава мені. Не та, де я можу показати свої здібності…
— Робота є робота, головне, щоб за неї платили, — перервав чоловік, здавалося, що квіти й наука це єдине що тримає його здоровий глузд на місці, а так робив би що завгодно за гарну суму.
Та Сильвія була іншою. Можливо через велику різницю у віці, як-не-як Фрог прожив життя, і мабуть, раніше був таким як вона, а згодом все змінилося. Зараз для Сильвії головне показати свої вміння та таланти й те, що вони можуть бути корисними для інших.
Фрог помітив що дівчина засмутилася, тож важко видихнувши, покликав свого учня:
— Майк! Ходи сюди та візьми ту вирізку з газети, яку ти поцупив прямо з рук чоловіка минулого тижня.
Через хвилину в іншій кімнаті, яка була без дверей, почувся гуркіт. А згодом з’явився рудий хлопчина років десяти. В руках тримав пожовклий папірець.
— Ось, — хлопець здогадався, що мав віддати його Сильвії. А потім промовив до Фрога: — і ім’я моє не “Майк”, а Майлз. Хоча сьогодні вже краще, ніж минулого разу. Аж три літери зійшлися!
Дівчина розгорнула вдвоє складений папірець та прочитала. Але не зрозуміла написаного. Тому скривилася на обличчі.
— А що незрозумілого? — запитав чоловік. — Це рідкісне оголошення, потурбувалися аби не все місто гуло про роботу, за яку платять цілий статок. Це ж те що ти шукала!
— Як можна розфарбувати цілу планету? — Сильвія тричі прочитала оголошення. Як їй здалося, в оголошенні йшлося про геть несумісні речі. Головним завданням було розфарбувати планету, а крім цього — ціна за виконану роботу та до кого звертатися за допомогою. Фрог постукав пальцем в місце, де було написане ім’я. Він ніби без слів говорив, що запитати треба не у нього, а в тієї людини.
Взявши оголошення Сильвія підійшла до телефону, який був прикріплений до стіни. Фрог і Майлз провели її поглядом, ніхто з них не здатний на цю роботу. Окрім наукового підходу, там має бути ще й інший. Тому й було цікаво, що вона вигадає. На циферблаті дівчина набрала номер, відповів хлопець і вже за двадцять хвилин вони мали зустрітися на горі, де росла єдина деревина сакури.
Цього часу вистачило аби не поспішаючи туди дійти, а разом з тим обдумати питання, які цікавлять. Коли прийшла, то побачила на єдиній лавці хлопця на кілька років старшого від неї. Перше, що впало у вічі, це золота оправа окулярів на носі, яка виблискувала від світла ліхтаря. Хлопець був зайнятий тоненькою книгою. Не встигла Сильвія що-небудь подумати про нього, як хлопець підвів темні очі.
— Це ти телефонувала? — беземоційно запитав, ніби йому взагалі було байдуже.
Дівчина погоджуючись кивнула. Хлопець відклав книгу на лавку та підійшов. Зупинився та назвався:
— Лука.
— Такий молодий, а вже найбагатша людина нашого міста, — не стрималася дівчина, озвучивши свої здогадки, — то навіщо око на іншу планету поклали? Невже тут робити немає чого?
Хлопець здається не очікував звинувачень, тому дещо здивувався та закляк.
– Ти мене сплутала, хоча це й не дивно. Мій, скажімо так, роботодавець рідко з’являється на людях. Та це тобі й не потрібно, тому…
— Ближче до суті роботи? — перебила дівчина.
— Так, — швидко відповів Лука зрозумівши, що його можуть ще раз перебити, бо дівчина виявилася нетерплячою,— задача проста: потрібно розфарбувати планету.
— І як це зробити? — здивувалася Сильвія.
— А це вже маєш сама вигадати.
Потім Лука сказав, що поки це все що вона може знати. На роздуми Сильвії дається лише один день, за цей час вона має щось вигадати. Навіть якщо ідея буде неідеальною та навіть, дещо фантастичною. Лише тоді отримає подальші вказівки.
Протягом цілого дня дівчина намагалася щось вигадати, але нічого не лізло у голову. Коли дивилася на чорно-біле фото планети, яке дав Лука, думала лише про те, як можна було довести планету до такого стану. Поверхня планети була повністю випалена, здавалося, що там не було жодної зеленої рослини та жодної краплини води. Планета була повністю мертвою.
Надвечір Сильвія так і не змогла нічого вигадати, тому знала, що наврядчи зможе заснути. Так і було. Пів ночі вона просиділа на даху свого будинку, розглядаючи зорі. Дівчина не знала навіщо потрібно розфарбовувати ту планету, можливо, якби знала, то це полегшило б роботу.
Була зоряна ніч тому Сильвія сиділа на краєчку даху звісивши донизу ноги. Інколи ночі бувають не просто темними, а різнобарвними. Небо вкрите плямами фіолетового та синього, нерідко трапляється жовтий та рожевий колір, який плавно переливався один в одного. Розглядаючи небо, дівчина й не помітила, як до неї підкрався рудий сусідський кіт.
— Ти не знаєш, як розфарбувати аж цілу планету? — запитала в кота і зітхнула. — Ось і я не знаю. Ніхто, напевне, не знає.
Так нічого й не вигадавши, Сильвія пішла зі самого ранку на те місце де вона вчора зустрілася з Лукою. Дорогою думала що Фрог мав рацію, робота й справді цікава, але й складна водночас. Вирішила розпитати більше у Луки, а якщо не вийде — то відмовитися.
— В мене занадто мало потрібної інформації, — сказала дівчина замість привітання. — Я геть нічого не знаю про ту планету, що з нею трапилося та взагалі навіщо вона вам. Розумієш? Це дуже важливо.
Лука не збирався її перебивати, він дослухав до кінця, а потім сумно похитав головою ніби це якась таємниця:
— Я не маю жодного права тобі це розповідати, хоч і розумію що важливо. Та ця таємниця не моя… а мого керівника, його ім’я пан Місяць. Та планета давно мертва і до того ж час там йде по іншому, повільніше. Вона чорна та похмура. Ідею, що її варто зробити “веселішою”, вигада донька пана…
— Якщо так, то — ні! Я не збираюсь виконувати забаганки доньки багатого пана!
Як тільки Сильвія почула про доньку, то відразу подумала, що та особа дуже вередлива, тому й виконувати всі забаганки буде важко, а в першу чергу шкідливо. Тому швидко протараторила та повернулася аби піти геть, не сказавши навіть “до побачення”.
— Постривай, — покликав Лука, — не дивлячись на велику винагороду всі відмовляються, як оце щойно ти. Та це єдине, що я можу сказати. Розповісти більше зможу, лише при умові, що ти обов’язково допоможеш.
Зараз хлопець був зовсім не такий як раніше. Тоді був серйозним та майже беземоційним, а зараз щиро благав про допомогу. Тому Сильвія зупинилася та запитала чому, на що їй відповіли:
— Час йде і його залишилося небагато, а я хочу нарешті допомогти.
Дівчина подумала лише дві хвилини, можливо, це просто цікавість, але все ж погодилася. А Лука, як і обіцяв, розповів значно більше. Про планету майже те саме, лише доповнив деякими деталями, а ось що справді вразило Сильвію, то це розповідь про доньку. Насправді ідея розфарбувати планету була не дівчини, а її батька, пана Місяця. В місті мало про них чули, бо вони не дуже полюбляють з’являтися на людях. І на те є вагома причина — донька невиліковно хвора. Та вона полюбляє сидіти коло вікна й дивитися на планету, хоча вона така тьмяна і похмура, зовсім не віє від неї життям. Тому пан Місяць сказав Луці, що той, хто розфарбує планету отримає нагороду. Минуло багато місяців та ніхто не вигадав як це зробити.
Сильвія повернулася до аптеки Фрога засмученою, бо відчувала деяку провину, що не дослухала до кінця й зробила неправильний висновок щодо дівчини. І до того ж вона ще не має жодної думки про те, як може допомогти. Не можна ж просто фарби вилити на неї.
Фрог сидів на своєму місці, здається що він ніколи з нього не вставав, й кликав Майлза, який десь подівся. Через цей крик Сильвія не могла зосередитися, тому запитала що потрібно і вона це принесе. Фрогу потрібна була книга, яку він забув у “саду” (в кімнаті з квітами). Дівчина швидко знайшла потрібну книгу за описом, а коли зібралася повертатися помітила квітку, яку раніше ніколи не бачила.
— Що це за нова квітка? Та що велика, з малими жовтими пелюстками та закрита, — гукнула Сильвія наближаючись до рослини. — Я такої ніколи не бачила.
— Ото подивись і йди звідти, — почулося з сусідньої кімнати. — Квітам потрібен спокій.
Дівчина перевела погляд на інший горщик з квітами. Всі бутони мали свій особливий колір. В порівнянні з похмурою на вигляд аптекою, в цій кімнаті було дуже яскраво. Раптом дещо Сильвії спало на думку. Можливо це саме те що потрібно? Не треба ніякої фарби аби не стало планеті ще гірше, а навпаки — засадити все квітами? Створити з мертвої планети нову, достатню для існування рослин та тварин. Вкрити її квітковими полями.
Цими думками Сильвія створила собі крила, на яких полетіла розпитувати у Фрога все про квіти. Довго вмовляти не довелося, він ніби тільки й чекав аби хоч хтось запитав. Безперервно можна розповідати, лише про те що любиш. Фрог не виключення, тож відразу почав розповідь. Слухаючи Сильвія робила начерки у своєму блокноті на майбутнє. В її голові вже вималювалася кінцева картинка.
Минуло кілька годин і після Фрогового “це все”, дівчина у першу чергу зателефонувала Луці, аби домовитися про зустріч.
— Ми створимо орбіту по якій будуть рухатися, скажімо так, супутники цієї планети. А вони своєю чергою відбиватимуть сонячні промені, без яких не можуть рости квіти, ще не знаю що саме це буде, найбільш ймовірно що великі дзеркала, — розповідала дівчина при зустрічі. — Там ще багато всього, іншого. Якось так. Не зовсім зрозуміло, але коротко…
Хлопець слухав не перебиваючи. Здавалося, що Лука з половини нічого не зрозумів, а тому занадто довго мовчав та згодом погоджуючись посміхнувся.
Після цієї розмови життя Сильвії змінилося. Вона майже не бувала вдома, а до Фрога та Майлза заходила кожного ранку та вечора, як ніколи раніше. А ще Сильвія помітила, що Фрог став частіше посміхатися. І нехай лише на кілька секунд, але цього достатньо аби зрозуміти, що він щасливий. Дівчина подумала, що у нього нарешті розпустилася якась особлива квітка і в цьому вся причина. Та й взагалі, нарешті Майлза все частіше називає на ім’я. Змінився. Змінився й увесь світ навколо. Здавалося, що в житті знайшовся якийсь сенс, а що буде якщо він зникне, то думати навіть не хочеться.
Сильвії виділили робоче місце у невеликій майстерні біля будинку пана Місяця. Загалом працювала сама, лише інколи Лука допомагав. Він виявився дуже розумним та здібним хлопцем. А ще познайомилася з майже всіма, хто також працював у будинку, крім самого пана Місяця та його доньки. Всі, хто розповідав про дівчину, говорили про неї лише добре. Говорили, що вона цікавий співрозмовник та вміла слухати. А ще була дуже доброю і намагалася всім допомогти. І чим більше розповідали, тим дужче Сильвія хотіла познайомитися з дівчиною, але всі забороняли.
Одного разу Сильвія ледь не посварилася з Лукою через своє бажання полетіти на планету та особисто поглянути на неї й дослідити. Та хлопець відповів, що це занадто дорого коштуватиме, а ще треба винайти машину, яка б долетіла. Тоді дівчина сказала сердито, що вона відмовляється в такому разі від своєї кінцевої винагороди:
— Якщо це єдиний вихід, то я відмовляюся. Нащо мені не чесно зароблені гроші?
Згодом Лука здався та пішов домовлятися про машину, яка зможе долетіти до іншої планети. Про такий винахід, у вільний час, Сильвія думала вже давно, тому віддала все що мала: креслення, дослідження та й загалом всю ідею, хоч і далося їй це важко. Дівчина змирилася з думкою, що винахідницею буде не вона, а хтось інший. Натомість продовжила роботу. Майстри ввели кілька уточнень у запропоновані схеми й досить швидко, за кілька місяців, зробили винахід. Весь цей час дівчина продовжувала роботу та готувалася до польоту. Все ж цікаво було потрапити на іншу планету.
І ось Сильвія полетіла. Пробути на планеті мала не більше трьох днів. За цей час виявила, що земля була такою подібною до тієї, що використовував Фрог для вирощування своїх квітів. Це значно полегшувало роботу. Грунт – придатний, а отже залишилося лише засадити все квітами й деревами та направити на них сонячне проміння.
Коли дівчина повернулася за два дні перебування, то на її планеті минув майже тиждень. На робочому місці її зустрічав Лука, який був готовий продовжувати роботу. За цей час він самотужки намагався щось робити за ескізами Сильвії аби не втрачати час.
— Сподіваюся почути багато цікавого від тебе. Побувати на чужій планеті та ще й першою… не кожному дається такий шанс. Але не треба забувати про роботу…
— Припини, — відрізала Сильвія.
Від цього Лука закляк. Він не знав, що сказати чи запитати, тому просто здивовано поглянув на дівчину. На мить здалося, що це зовсім інша Сильвія. Та, яка була тиждень тому, була весела, усміхнена та сповнена надії на успіх, навіть, знаючи що все може закінчитися невдачею. А ця дівчина навіть не переступила поріг майстерні, ніби, вже відмовилася від усього, стояла непорушно не підводячи очі, боячись зустрітися з роботою, що стала мрією. Згодом повернулася, збираючись йти, але в останню мить зупинилася, повернула голову та промовила:
— Знаєш, я розрахувала все. Вирахувала за усіма відомими формулами. Справді хотіла допомогти, але… прослухала одну дрібничку у твоїх словах і зрозуміла лише сьогодні ввечері. І це — час, який йде надто швидко. Тому, навіть якщо ми встигнемо все доробити й посадити дерева та квіти… Та щоб вони виросли потрібен час і не мало, десятки років. А ще років сто чи більше аби повернути планету до життя… Занадто довго.
Сильвія замовкла, а потім підвела очі й сумно посміхнулася:
— Дякую. Я була рада з тобою познайомитися. Шкода, що все так сумно закінчиться.
Дівчина пішла та залишила Луку самого. Сильвія сама здивувалася, що не врахувала таку важливу дрібницю як час. Будь-який винахід вимагає часу, якого в них немає.