Я сиджу за другою партою, підперши щоку рукою. Навколо стоїть галас, усі метушаться і безупинно балакають.

– Нічого дивовижного, – подумала я, – звичайна історія, коли вчитель вийшов з класу.

Почувши своє ім’я, я обернулася. Зробивши це, одразу ж зустрілася поглядом з блакитними очима Асі.

– Що відбувається? – прочитала я  по губах подруги, бо її голос потонув серед інших звуків.

Не маючи, жодної гадки, що їй відповісти, я просто знизала плечима. Тоді Ася обережно протиснулась між купками наших однокласників і сіла поруч.

– Фух, – видихнула вона полегшено, а потім спитала, – Еві, як думаєш, усе ок? Щось вона довго не повертається.

Я зрозуміла, що вона має на увазі Лілію Олександрівну, нашу вчительку англійської, і сказала:

– Чесно кажучи, не певна, може, і справді щось сталось? Вона нібито отримала якесь повідомлення, а потім так швидко вийшла з класу – я подивилася на годинника і зрозуміла, що Лілії Олександрівни немає вже хвилин двадцять.

До речі, якщо ви не знали,  мене звати Евеліна, але для друзів просто Еві, так прикольніше!

– Може…? – Ася багатозначно кивнула у сторону дверей.

Довго не роздумуючи, я погодилась і ми тихенько вислизнули з класу. Здавалося, що нашого раптового зникнення ніхто й не помітив, настільки усі були зайняті своїми справами. Опинившись тут, я спіймала себе на думці, що насолоджуюсь тишею.

Ми мовчки попрямували коридором, зараз він здавався якимось холодним і незатишним.

– Тобі теж здається, ніби… – почала я пошепки.

– За нами хтось стежить? – продовжила мої слова Ася і, зробивши невелику паузу, сказала: -Так, ненавиджу це відчуття.

По плину стількох років нашої дружби, ми навчились розуміти одна одну, навіть просто подивившись в очі або почувши інтонацію голосу.

Ася трохи прискорила темп, мабуть, так їй було легше нагадати собі та й мені також, що у нашої “прогулянки”, є конкретна мета. Вона якраз підійшла до наступного поворту, як раптом зупинилася так різко, що я в буквальному сенсі взрізалася у неї. Від несподіванки я так і заклякла, мені дуже хотілося щось сказати, та врешті-решт з’ясувати, що відбувається, але щось підказувало просто промовчати. Ася повернулась до мене і я ледь впізнала свою найліпшу подругу. Вона мала такий вигляд, ніби зараз зомліє, обличчя побіліло, в очах щось дивне, чи то страх, чи то подив, чи усе разом. Перевівши погляд на її руки, я побачила, що вони тремтять і мені стало моторошно. Ася притулилась до стіни, а я обережно підійшла до того місця, де вона  тільки що стояла. Я б не здивувалася, якщо б мені сказали, що у мене відвисла щелепа, бо так і було. Мені здавалось, що моє серце зараз випаде з п’ят і буде вже на підлозі. Я навіть встигла подумати, що мені це сниться, бо це не може бути реальністю!!! До, як все ж таки виявилося реальності, мене повернула чиясь рука на моєму лівому плечі. Подивившись назад, я відчула, що хочу зробити теж саме, що й Ася, а краще взагалі втекти кудись подалі від  цього незрозумілого хаосу! Прямо за моєю спиною стояв Дем’ян, тобто наш однокласник. Це  русяве, скуйовджене волосся, прямий ніс і зелені очі ще більше збили мене з пантелику, хоча здавалося, що більше вже нікуди.

– Що ти тут, в біса, робиш?! – одними губами вимовила я.

– Теж саме можу запитати і у вас! – відказав хлопець пошепки.

– Ти що стежив за нами? – обурено спитала я.

– Серйозно? Це  те, що тебе зараз найбільше хвилює? – відповів він.

Я вже відкрила рота, щоб продовжити дискусію, але Ася підійшла до нас ближче і спіймавши її погляд, я ніби отямилася.

Насправді, Дем’ян був правий. Зараз зовсім не час для того щоб розбиратися, хто за ким стежив.

– Ви теж це бачили? – спитала я, намагаючись заспокоїтися.

Обидва кивнули, а Ася сказала:

– Треба негайно щось робити! Знаю, це здається божевільним, але ми не можемо просто стояти на місці.

Декілька секунд потому роздався якийсь звук, схожий на тиху боротьбу. Ми замовкли, Дем’ян вийшов трохи вперед але побачивши, що відбувається, вискочив з нашої схованки. Я  і Ася зробили теж саме, навіть не знаючи чого очікувати. 

Чоловік у чорному плащі притис Лілію Олександрівну до стіни, але найдивнішим та найстрашнішим  було те, що у руці в нього була якась паличка. Так-так саме паличка, яка нагадувала чарівну, принаймні мені так здалося. Я була не впевнена,  бо порівняти її мені було ні з чим. Знаєте, чарівники не кожен день зустрічаються, тим паче у такому вигляді. У моєму житті вже давно не відбувалося чогось настільки дивного, тому здавалося, я діяла, просто довірившись інстинкту. Дем’ян підбіг до чолов’яги зі спини і щосили тріснув його кулаком. Все відбувалось дуже стрімко, за декілька секунд незнайомець повернувся до хлопця, на його обличчі було  написано, що чого-чого, а добра від нього чекати не доводилося.  На щастя,  Дем’ян встиг вибити у нього паличку і тепер обережно відступав назад. Ми з Асею одразу ж підбігли до Лілії Олександрівни, яка тепер, коли її нарешті відпустили, опинилася на підлозі. Вона виглядала якось інакше ніж завжди і справа, як не дивно, була навіть не в тому, що вона була бліда, як смерть, а на руці виднівся глибокий поріз, ні вона просто змінилася. Попри все, зараз у ній відчувалося щось, як би так сказати, магічне, чи що? 

– Ліліє Олександрівно, Ви мене чуєте? – захвилювалася Ася.

Вчителька нічого не відповіла, але здавалося що, на відміну від мене, вона все ще розуміла, що відбувається навколо. Позаду нас почувся тріск, я обернулась і побачила, що чоловік, використавши якусь незрозумілу силу, відкинув Дем’яна від себе. Бідолаху вдарило прямо у паралельну стіну. Скоріш за все, саме через те, що сила удару була настільки великою, Дем’ян обм’якнув і більше не рухався. Чоловік підняв з підлоги паличку і попрямував до нього. Всередині мене, усе стислося від страху але я знала: якщо цього не зроблю я, не зробить ніхто. Я підскочила з місця і миттєво зірвавши з волосся заколку, встромила її зубці у голу шию незнайомця. Він заверещав від болю і несподіванки, а я одразу ж підбігла до Дем’яна. Намацуючи пульс, я не могла зрозуміти, яким чином нас і досі ніхто не почув. Жодна з дверей не відчинилася, жодна людина не вийшла подивитися, що тут таке, у коридорі не було нікого крім нас.

– Еві! – почула я голос Асі, але вже було запізно…

Я зрозуміла, що лежу на чомусь твердому, відчула як щось тепле цебенить по правій щоці.

– Що з нею? – донеслося до мене здалеку.

– Не знаю – відповів хтось – може облиємо її водою?

Гадки не маю чому, але від почутого мені стало весело.

– Облити водою? Мене? Вони що зовсім з глузду з’їхали? – промайнула думка у моїй голові

– Ти що, з глузду з’їхав? – почула я – А якщо вона захлинеться?!

– Ася й справді мої думки читає – вирішила я, усе ще перебуваючи у цьому дивному стані. Справа в тому, що я нібито й не спала, але відкрити очі виявилося неймовірно складно. Повіки стали просто свинцевими, а голос не хотів слухатися. Хтось повернув мою голову вліво. За декілька секунд, я зрозуміла, що цього я вже витримати не можу! Кров з рани на щоці, залилася мені до рота і мене почало нудити. Я зібрала всю силу, яка у мене ще лишилась і закашлялась.

– Еві, Еві, ти знову з нами? – спитала Ася обіймаючи мене. Її щастю не було меж.

Нарешті, відкривши очі, я побачила якусь незнайому темну кімнату. Зображення було нечітким і усе розпливалося. Коли зір став відновлюватися, поруч зі мною намалювалося два силуети, Ася та Дем’ян.

– Де ми? Що сталося? – прохрипіла я.

– Можливо, це звучить якось дивно, але ми у підвалі. А якщо бути точним, то у підвалі старовинного маєтку, який належить…- Дем’ян затнувся і подивився на Асю.

– Ну? – поквапила його я .

– Цей маєток належить Лорду Тенебрісу – сказав він.

– Це ще, хто такий?

– Якщо простими словами, то це один з найтемніших магів цього світу. Це його підопічний завітав до нашої школи і намагався витягти з Лілії Олександрівни секретну інформацію – сказала Ася. Її голос звучав  якось  занадто спокійно, тому я не могла зрозуміти, чи все це правда чи вони обоє передивилися фантазійних фільмів.

– Ти це зараз серйозно?

– Абсолютно – підтвердила подруга.

-Дивись обережніше, а то вона зараз знову знепритомніє – пожартував Дем’ян, але по його інтонації було зрозуміло, що він не глузує.

– Ха-ха – сказала я з іронією – Дуже смішно.

Ще деякий час ми розмовляли і намагалися придумати як нам звідси вибратися. Під словом “звідси”, ми мали на увазі не тільки камеру у підвалі, а ще й цей дивний світ, про який нам зовсім нічого не відомо.

Я повернулася на інший бік і відкрила очі, нічого не змінилося. Ася, Дем’ян і  я досі лежали кожен на своїй копиці сіна. Якщо я не помилялася, то зараз було приблизно опівночі. Зрозумівши, що  все одно не засну, я встала і тихо направилася до решітки, яка відгороджувала нас від вузького проходу. Підійшовши ближче, я застигла на місці. Напевно очі обманювали мене, бо такого просто не могло бути! Так звана хвіртка, була зовсім трохи, але відчинена! Кинувши погляд на друзів, я вирішила, що краще спочатку перевірити усе самій. Якесь передчуття підказувало, що краще не будити їх зараз, нехай сплять. Опинившись назовні, я попрямувала проходом, скрізь було темно і мені довелося йти, виставивши руки уперед, щоб ненароком куди-небудь не врізатися. Врешті-решт намацала якісь двері і з подивом виявила, що вони теж не зачинені.

Зайшовши до кімнати я роззирнулася навкруги. Раптом прямо у повітрі щось замерехтіло. Це “щось” нагадувало маленькі зірочки, не встигла я й кліпнути, як вони перетворилися на сотні кульок. Одна з них підлетіла до мене і я відчула щось особливе, якесь тепло, що неможливо описати словами. Я простягнула руку і мої пальці торкнулись кульки. Як тільки, я це зробила, всередині з’явилося зображення. Блакитне небо, золотисте поле і дівчина. Придивившись краще, я впізнала себе. Я стояла і як зачарована, спостерігала за тим, що було всередині скляної кулі. Моє волосся прикрашав вінок з польових  квітів, біла сукня з вишиваним візерунком доходила приблизно до колін, а босі стопи стояли на теплій землі. Неочікувано, справжня я  відчула, що під ногами більше не холодна підлога. Почувся пташиний спів і дитячий сміх, хоча поруч нікого не було.

– Напевно, це просто у моїй голові – подумала я.

Не зважаючи на те, що я вже зовсім не знала, що й думати, мені було спокійно. Спокійно, тепло і неймовірно затишно.

Це щось особливе. Особливе, саме для мене. Саме тут і зараз. Мені стало зрозуміло, що у цьому і є цінність. Ця атмосфера ніби повертала у дитинство, давала змогу знову згадати, хто я є насправді.

ЗАРАЗ це лише момент та через багато років він перетвориться на спогад. ТОБІ вирішувати, яким саме він буде.

Кінець