У минулу тяжкую пору жила-проживала в слобідці, що Збур’ївкою зоветься, дівчина одна небувала, і така була вона чула серцем, ніжна вдачею, людям милою, що так і назвали її Людмилою. І мала вона голос чудовий і знала пісень пребагато, і хто тії співи послуха, тому світлішало в хаті. Тому хотілось відкрити віконце, ввібрати в себе красу довколишню і стати променем сонця. Бажалось дарувати людям тепло й світлі мрії, рятувати в скруті, воскрешати погаслі надії.
І коли співала та дівчина пісню дзвінкую, розправлялися крила за плечима у неї, і злітала вона у синєє небо просторе, ширяла над рідним зануреним краєм. І казали люди: "То Чаєчка наша літає, тугу-печаль роз¬важає. Голосистая Чаєчка Дніпрова сіє нам до серця зернятка любові". І тоді й праця важка ставала легшою, і сум з душі десь утікав, хотілося обійняти всю землю неозору і прогнати геть людськеє горе.
І почув тую пісню дівочу козак, що звався Орлом. А він мав крила широкі-могутні, літав по землях чужих, невідомих, боронив там правду ясную, проганяв злість і кривду навісную. Закохався сміливець у Чайку Дніпрову та й прийшов-прилетів до неї, щоб сказати слова ніжнії, наче троянди квітучії. Засоромилась Людмила співучая, відвернулася, бо почула щось дивне-предивнеє в речах парубоцьких гарячих. Чогось стрепенулося серце - і сумно йому, і радісно.
А козак Орел знову приступає і до дівчини любо промовляє:
- Чаїночко! Проміннячко ясне! Чому не хочеш слухати мене? Поглянь мені у вічі - там на дні сховалися думки мої сумні. Заглянь мені у душу - в ній лиш ти, собою затулила всі світи. Подай мені тремтливе рученя, я поведу тебе у казку дня і в ночі солов'їну таїну. На стежці у незайману весну нам квіти будуть сяять, мов зірки. Там думи позабудуться гіркі. Там Чаєчка Дніпрова заспіва, і Бог благословить її слова...
Вислухала Людмила те слово палке козацьке та й відповіла згодою. І стали вони разом літати понад степами привільними, над морськими хвилями повільними, над лісами дрімучими, над горами та кручами. І від співу їхнього та щастя променистого розправлялися зморшки на стомлених обличчях трудівничих, вуста самі посміхалися, а серця на кращу долю сподівалися. І співала-розповідала Чайка Дніпрова про свого обранця:
Народилися у подружжя співучого діточки-пташенята, то й не стало зручно разом літати. Хтось один літає, а другий - діточок доглядає, щоб зростали з вдачею орлиною, з душею чаїною.
А була в Дніпрової Чайки подруга вірная, сестриця коханая. Ось і набридло їй на щастя чуже дивитися та потішатися. Дочекалася якось подруга вірная, сестриця коханая, поки зметнуться в небо крила чаїні та й залишиться вдома з дітками-пташенятами козак Орел, і поспішила в гості. Про все добре-лихе задля годиться розпитала, а потім туману напустила і, ніби між іншим, запропонувала:
- І навіщо вам дві пари крил у господі. Це ж не по-хазяйськи. Продайте одні з них. А на інших по черзі витатимете. Все ж одно: хтось один літає, а другий - діточок доглядає. А як продасте крила, багато грошей припливе, зможете пташеняток до розуму довести. Багатими будете, щасливими.
- Не в багатстві щастя! - хотів було заперечити козак Орел, але відчуває, що голова ніби в тумані густому-тягучому, а неслухняні вуста самі по собі мовлять зовсім інше: - Ай справді! Вистачить нам і однієї пари крил Добра твоя рада, подруго вірна, сестрице коханая...
- А в мене й покупець уже є хороший. Знімай свої крила, то я й грошенята скоро принесу-передам.
Зняв козак Орел свої крила широко-могутні, а подруга вірна, сестриця коханая миттю їх підхопила та й побігла. Швидко примчала додому та й кинула той скарб до печі - то від крил і сліду не лишилось. Взяла скоренько грошей багатенько та й віднесла одурманеному козакові.
Повернулась із своїх мандрів Чайка Дніпрова, заглянула до господи - А як наші дітки? Як наші пташенята? Чи дбав про них любий тато?
Дивиться вона, а на столі в хаті лежить велика купа грошей. А позамість козака Орла стоїть якийсь мізерний безкрилий чоловічок. Здогадалась Чайка Дніпрова, що тут сталося-причинилося. Заплакала вона гіркими сльозами та й мовила чоловікові:
- Мабуть, не доля нам бути разом. Крилаті з безкрилими не вживаються.
- Що ж робити мені, небораці? - нарешті прокинувся-пробудився зі сну-туману козак.
Сумна, але тверда була відповідь Чайки Дніпрової:
- Краще вмерти, повір, в час той дивний між гір, та зазнавши і світу, і долі, ніж нікчемне життя волокти без пуття, без надії, без сил і без волі!..
І вийшов козак Орел на скелю високу і махнув руками, як крилами, і полетів у небо. Та не могли довго руки заміняти крила, і упав ВІН у глибоку безодню на гостре-прегостре каміння.
Оплакала Чайка Дніпровая свого чоловіка, скликала діточок-пташенят і мовила їм слово сумне та болюче:
- Немає більше вашого батька, а мого лада милого. Мусите назавше одне пам'ятати: він народився Орлом і помер по-орлиному. Тож не забувайте про це і не занедбайте в собі ні вдачі орлиної ні душі чаїної. Дітки мої, пташенята! Нехай ця тяжкая втрата навчить вас, як треба жити. Крильцята свої доглядайте і ні на що ніколи не проміняйте. Махнула крилами Чайка Дніпрова і полетіла знову до людей, їхні печальні думки розганяти, теплом свого серця зігрівати. Кажуть, вона й нині нашим краєм літає. Як почує десь лихо чи горе, там її спів лунає.
Немченко, І.В. Казка про Чайку Дніпрову : худож. оповiдi : для дiтей мол. i серед. шк. вiку / I. Немченко; обклад. Т.Дяченко. - Херсон, 1998. - 16с.