6. Я тебе відчуваю…

Між нами щось…
Напевно, тільки дотик
Тобі немає місця поруч
Але без тебе я не я

Він завжди був поруч. Коли я їла, йшла на навчання…плакала. І зараз Він тут. Як і сімдесят років тому, я стою на тому ж даху, де вперше Він з’явився. У той день….я хотіла зробити крок у прірву. Дивлячись зверху на те життя, яке, як мені здавалося, зрадило, відмовилося від мене,  хотіла назавжди з ним покінчити, розквитатися немов би зі всім світом. У мене померли батьки. Загинули в автокатастрофі,  щезли за мить. А тітка…, коли її спитали, чи хоче вона мене забрати, просто відмовилася. Мені здавалося, якщо я потраплю у дитбудинок, то назавжди розірву зв’язок з тим щасливим життям, де поруч завжди були батьки. Я найбільше хотіла до них…

І ось, коли  вже відірвала одну ногу від даху, я відчула, як мене хтось тримає. Це складно пояснити. Біля мене не було нікого. Та й фізично мене ніхто не хапав, але я не могла зрушити з місця. Тоді, коли я, не перестаючи плакати, почала з жахом озиратися, то почула голос. Ні, не голос. Якесь тихе шепотіння-свист, немов би вітер колихає листя дерев. Але то були не страшні та незрозумілі звуки. Він говорив ясно, заспокійливо, мов співав мені колискову, як колись робила мама. Його: ‘’Тихо…тихо…Злазь з даху ‘’, подіяло на мене як гіпноз. Я виконала прохання та відійшла від прірви.

 Отямилась  лише через декілька хвилин. Тоді, знову озираючись,  почала задавати питання, на кшталт: ‘’Де ти? ‘’, ‘’Хто ти?‘’, ‘’Звідки ти мене знаєш? ‘’. Але поруч не було нікого чути, та тільки вітер ледь-ледь кружляв навколо.

Я хотіла почути відповіді. Навіщо? Не знаю…Ні, питала не від жаху, боячись, що Він мені лихо вчинить, не від цікавості; не можу навіть сказати, що хотіла йому подякувати. Тоді я взагалі ні про що не думала. Я просто питала, питала та питала. Якщо в той момент хтось би дивився, то подумав, що я розмовляю з порожнечею, але я знала…відчувала, що це не так.

Хвилина,  дві, десять, двадцять я не переставала говорити. І ось знову шепотіння-свист промайнуло під самим вухом: ‘’Я є всюди і мене нема ніде. З тобою я познайомився сьогодні. Більше не роби такого, не треба‘’. На підсвідомому рівні  відразу відчула, що тепер не сама. Я маю жити!

 З того моменту Він ні разу зі мною не заговорив. А я більше ні про що і не питала. Я знала, що не маю на це права. Він врятував мене, був зі мною завжди, хоча й не мусив. Я розуміла, що розмовляючи зі мною, оберігаючи, він порушує баланс між природою та людиною. У кожної сили, хай то буде навіть сам Бог, є такі правила, які вони  не можуть порушувати.

Було досить й того, що Він став частиною мого життя. Коли мене лупцювали у стінах дитбудинку, та я ховалася серед жита у полі, то Він з’являвся, і на душі відразу легшало; коли  вступила до університету та не могла повірити у це  – був поруч, та немов би також радів за мене.

Пам’ятаю (дивно, старість забирає багато спогадів, але деякі моменти настільки закарбувалися, буцімто зі мною це відбувалося тільки вчора) як, стоячи у дверях магазину та просто думаючи, як би швидше дібратися додому, вітер несподівано зняв з голови капелюха. Я бігла за ним, а капелюх спіймав мій майбутній чоловік. І тоді Він направив мене на вірний шлях…

А той випадок….У тридцять років, вагітною, переходила через дорогу та потрапила під машину. Мене збив водій на великій швидкості, але коли я вже мала впасти на землю, Він підхопив  та бережно поклав.  Все відбувалося як у сповільненій зйомці: я йду по пішохідному переходу, а за мить – підлітаю з нестерпним болем вгору, але не падаю, не розбиваюся, а повільно, немов на повітряній подушці, опускаюся на землю.

Він завжди мене рятував. Давав надію, створював справжні дива, які інші називали збігом обставин, але я знала, що то все ВІН. Без імені, без форми, але існуючий у просторі завжди мій помічник.

Для знайомих та близьких я була звичайною жінкою, котра занадто любила природу.

Просто Його було мало у стінах, я не любила приміщення. Часто, поки діти та чоловік спали, вибігала у поле (за моєю настановою ми оселилися біля широкого поля). Були дні, коли там було занадто тихо, лишень якісь поодинокі пташки щось жалібно співали. Тоді я відчувала невимовний сум, немов не змогла зустрітися з давнім другом. Знала, що Він поруч, але чомусь принишк. Але, коли по полю гуляв вітер, колихав трави, квіти, легко куйовдив моє волосся, я сильніше відчувала Його присутність. Могла мовчки, вся перетворюючись у слух, гуляти цілу ніч. На душі у ті моменти було так світло, тепло, хоча й не всі ночі були затишними. Взимку  також виходила, чоловік хвилювався, що я можу захворіти, але жодного разу, бодай у лютий мороз гуляла, ніколи не хворіла.

Відтоді дах дуже змінився: фарба з червоної стала якоюсь блідо-рожевою, як моє волосся з білого, здається, занадто швидко посивішало; черепиця полущилася, як і моє лице, яке час здобрив мереживом зі зморшок; димар скрутився, немов намагаючись позмагатися з моєю горбатою спиною, а невеличкий виступ, з якого я тоді хотіла стрибнути, взагалі вже зник, буцімто його хтось навмисно зламав.

Я не була тут п’ять років. Діти, хоча й вже давно ясно, що мені не так довго залишилося, вмовили відправитися на лікування в іншу країну. Знаєте, Він поїхав з нами…

З того часу будівлю покинули, дах став аварійним. Як здивувалися охоронці, коли до них пришкандибала втомлена від  безглуздої боротьби з раком жінка поважних років (старою я себе ніколи не відчувала, хоча й знала, що багато Днів народжень вже було відсвятковано). Довелося давити на жалість, мовляв, це одне  з останніх, а, можливо, останнє бажання людини, яка тяжко хвора (але я люблю казати ‘’яка вже віджила своє‘’). У такі дні, які були у мене, не потрібно пам’ятати про якусь гордість. Гордість – це прерогатива тих, хто не почув кування зозулі з годинника. Вмовляння не подіяли, я впевнена, що повинна була ще раз сюди прийти.

Тихо. Я стою, скручена, буцімто той бублик та…плачу. Я не плакала, коли дізналася про свою хворобу. А чого тоді було рюмсати, якщо  прожила таке прекрасне життя? Потрібно й честь знати. А зараз реву, як та молоденька дівчинка. Чекайте, дійсно кісточки вже не болять, голова не йде обертом. Маю припущення, що, коли б на мене зараз хтось подивився, то звернув увагу на те, що я враз помолодшала.

Я чую крила за плечима! [1]

— Ти тут? – голос старечий, але це нічого.

Листя  кружляє у вальсі, переполохана пташка злітає з дерева, а моє волосся враз починає розвиватися, мов теж у танку.

Шепотіння-свист долітає до вуха, тихе, ледь вловиме, але таке рідне:

— Тут. Завжди був.

— Я завжди відчувала.. тебе, – всміхаюся крізь сльози, – знаєш, скоро помру. Можливо, залишився місяць, а, може, й день. Для тебе, напевно, не існує часу, ти ж не хворієш? – питаю, як дурепа, хоча й знаю відповідь.

— Ні, не хворію.

 Мені здалося, чи справді в його голосі з’явився сум?

— А люди хворіють й помирають. Я готова до цього, тобто…

Завжди була готова, до цього моменту. Він заговорив зі мною! Заговорив, а я маю вмерти…Маю…Та зараз забракло сміливості.

— …тобто не зовсім готова, але знаю, що час. Ти знаєш про час? Він тече так само швидко, як і ти?

— Люди відчувають час. Я – ні, але знаю, що він летить для вас непомірно швидко, – шепотіння-свист звучить спокійно, так й треба, але, може, я надміру вслуховуюся, та досі чую в ньому журбу.

— А ти будеш зі мною, коли я…піду ТУДИ, до Бога? – питаю так по-дитячому, неначе йду в далеку прогулянку, а не зникаю назавжди.

Відповіді не було, та раптом, кружляючи в повітрі, на руки впала квітка рожевої гвоздики [2]. Я не переставала плакати, але то були не сльози горя, а щастя. По-іншому не могло й бути.

— Дякую за життя. Прощавай… – одними губами прошепотіла я.

Хотіла ще щось сказати, але слова  були б зайвими.

                                                                ***

На наступний день мені стало занадто зле. Рак  – підступний. Ніколи не вгадаєш, коли потрібно вже говорити ‘’Прощавай ‘’, а не ‘’Бувай ‘’.

Чоловік, діти та я, всі плакали. Страху вже не було, я точно зробила все, що хотіла, але й ті, хто хворіє роками та точно знає, що скоро помре, рідко можуть,  коли бачать, як оплакує їх родина, без єдиної сльозинки зустрічати пані Смерть.

— Мені душно. Тут багато стін. Віднесіть мене у поле…. – прошепотіла, хапаючись за останні ниточки життя.

Рідні виконали моє останнє прохання. Я лежала на ліжку, а поруч розкинулося наче безкрайнє поле, місце мого справжнього життя та останній притулок перед очима Смерті.

В останній момент, коли тяжкі віки закривалися, під гіркі сльози близьких, я знову чую шепотіння-свист:

— Дякую за життя. Прощавай…

Хтось легенько цілує  чоло.

Помираю з посмішкою, стискаючи квітку гвоздики. Він і зараз поруч.

***

Її поховали з квіткою у руках, яку знекровлена рука не відпустила. Поряд завивав вітер…


[1] Відчувати крила за плечима – бути сповненим натхнення, душевного піднесення.

[2] Квітка гвоздики означає ‘’ Я ніколи не забуду тебе ‘’