5. MARVEL-казка

Глава із повісті

— Пеппі Довгапанчохо! Пеппі Довгапанчохо! Пеппі Довгапанчохо!

У школі її обзивали придуркуватим прізвиськом, складеним зі СВИНКИ та ШКАРПЕТОК!

— Ха-ха-ха, — реготали шкільні тварини.

— Знову ховається!

— Заткніться! Виродки-мутанти! — спроба оборони номер один.

— Що? Що ти верзеш? Слона з’їла, смілива суко! — закричала отара овечок, замаскована під збірне поняття — викладачі.

— А ви що гадали! Я свідома щодо булінгу! Хотіли взути мене в туалетні дірки! А тепер тримайтеся, розпачливі шаленці! — гулом пронеслося коридорами сільської школи.

— Я вас маю за ніщо! Ви зламали мого брата, зганьбили сім’ю, а тепер пхаєте свого шмаркатого носа й засмальцовані руки, куди не треба! Амінь, лебедики! Час розплати — за життєвим кредитом!

ПАХ! ПАХ! ПАХ!

(33 рази, 33 влучні постріли)

ПЕРЕДІСТОРІЯ

Село Космічне — село селом. Кури бігають без голови довше звичайного, і є куди. Карпатський оазис обманює зовнішнім виглядом, і насторожує вуха — внутрішнім. Мольфари тут вийшли з моди. Розумніші — виїхали до Києва, монетизувати свою життєтворчість у підпільних підвалах. Чорні маги — ходять серед нас (щоби плюнути в очі кислотою пакості) — та ще прикидаються живими шубами!

І дерево.

Коріння дерева проростає із самого ядра Землі, торкаючись серцевини буття, звідки отримує гіперпосилання на серверні поля Всесвіту. Стовбур тягнеться до чорної діри, повільно, з року в рік, покриваючи ліс і хвою оригінального виробництва плетивом загадковості. Мурахи забрали в птахів гнізда, птахи відростили лапки і втратили очі, і можуть повзати поруч бобрів, які ходять. Люди мають допуск до Лісу за перепусткою від Міністерства Охорони Екології, у якому здебільшого засідають домашні єноти й білочки, які здебільшого пишуть рекомендації про посилення систем відеостеження за відвідинами Лісу. Ведмідь Іван, схуднувши на без+малиновій дієті, охороняє гірський курорт «Б’якабель» замість єгеря Василя, який заміняє собаку в будці. Пес поки пише рекламні статті на фрілансі, але планує виїздити у Велике Місто, про яке перешіптуються бабусі-перекотиполе. Шепіт їхній шипить, мов куниця під час сексу, але чути його зрідка — до пустині Одібраних Благ пролягає аж надто небезпечна дорога — щоби мучитися цією «шипучкою» часто. З Чорнодірявого Університету імені Леоніда Каденюка часом приходять вчені ящірки й павуки. Сільрада опікується людопарком, фінансує приватну школу для «нещасних дітей» — як тутечки називають людських дітей, залишених напризволяще розумним тваринам та плазунам. З них насміхаються, поза очі, тавруючи жорстокими покидьками, нездатними переступити власне его. Дискусії про рівні права й можливості між людьми та звірятами поки припинилися, і мотиватор для продовження попросту бракований — держава розвивається, іншомовні тварини, у міру власних адаптивних спроможностей, приїздять на наукові збори про гуманізацію рослин. Ходять чутки, що ромашка промовила перше в житті слово — «РОМ». Для гірської місцевості ця новина стала приводом до смішинок та блогерської хвилі жартів, де тварини всіх мастей і корон записували тіктоки зі сміхом, на який здатен тільки їх вид. І для Карпат готували величезний, поза амбіціями Гітлера, купол-врятуйку. Тут мали спорудити перше в Україні заплющене царство. Ворогом був ніхто й ніяк, і свіже повітря з правильним вмістом нікотину в заведених для курців стоянках давало нагоду сегрегувати шкідливі звички від тотемізму здоров’я навколо. Війни зупинилися ще за часів Першого Хрестового Падіння Людини, й ідеальність ситуації наводила «нещасних дітей» на виняткову думку — монолітний рай ховає за собою катастрофу футурологічного характеру. «Нещасних», хоча й жалкували, та знали про силу й витривалість їхнього відмінного розуму.

П-і — одна з них.

ВИПАДКОВИЙ РОЗДІЛ

— Ей, Пі, ідеш зі мною в їдальню? Привезли нові булочки, з маком, із яблучним повидлом, а ще: арахісову пасту й чорний хліб із родзинками! Нумо!

— Зачекай, Насте, я ще трохи подумаю, і піду.

— Ну ти й дивачка! Що ще не подумала там!

— Уся в тебе, Насте! У тебе й… твою зниклу безвісти родину!

— Тьфу! Пі! Ти ж обіцяла! Усе! Дістала мене! Не будемо більше цілуватися на спортивному майданчику!

— Нас… Насте! Пробач! Я знаю, я буваю грубою. Пробач мені, дуринді…

Настя розплакалася, потупила очі під самі надра Землі, і хотіла б провалитися туди ж. Пі (кличка Півонії) міцно-міцно її обійняла, і притулила до грудей. Вона теж хотіла б плакати. Та не могла. Соціопатія забрала в неї спектральні емоції та особистісні прив’язаності. Лишалося лише дуркувати в ролі та кривлятися — у сенсі?!

— Ходи, ходи до мене! — нашіптувала подумки дівчатам Їдальня.

І пара пішла, кріпко стиснувши руки. Принаймні так треба було робити, якщо Настя стискає їх першою.

ЛІРИЧНИЙ ЛИСТ НАСТІ ДО САМОЇ СЕБЕ, ЯКИЙ ВОНА ОТРИМАЛА.БИ.ВІД ПІВОНІЇ

Настя! Настусю! Настусенько!

Німецькі романтики впали б до твоїх ніг, та сьогодні ти будеш з острова Лесбосу!

Бо що ж може…

Що ж спроможне в природі людського сплетіння тіла й душі переважити любов між дівчиною та дівчиною!

І між їхніми бешкетними, циганськими очима.

Худими, білявими, з віддзеркаленням порцелянової, паралельно+всесвітньої вроди — руками.

Малими вушками, ніжнішими за пампушок у цукровій пудрі.

Що ж може перевершити їх дотики… одна до одної!

Їх грайливий танець поцілунку, у який закладено бажання з’їсти трішечки Іншої, ковтнути її молочну слину, і злизати шоколад із її ідеальних, рівнесеньких зубів.

А ще посиденьки на колінах, а ще забавки з її кольоровим і хімічним волоссям, плетіння геометричних фігурок із її вогненних кіс…

А як же прогулянки, коли ви серіально обіймаєтеся, і кінематографічно голубитеся!

А що щодо сексу в старшій школі, розмови вашого тіла, бодіпозитиву настрою, філософського задоволення Іншою…

І ви б хотіли польотів… польотів у нові землі зі старими звичаями, відвідин замків (із вісьмома замками), і подорожей у пустелю — із-запасом води й невмирущого акумулятора для електромобіля.

А сварки… хай закінчуються романтикою веганської вечері та спільних пробіжок у парку.

А проблеми… вирішуються рівноцінним докладанням зусиль, виносяться на дошку Trello, обговорюються з її милими, дещо інтелектуальними батьками.

І ви б… ви б мріяли про злиття, про безумовну безодню блакитних очей, що з’єдналися б із коханням до покусаних твоїми зубками — її плечей.

І бавили, ви б бавили одна одну дрібними подарунками, аплікаціями з картону, головоломками-дурнушками, кубиками Рубиками, а тоді роз’єднувалися, розклеювалися на деякий, геть маленький і менший за менший — час-часинку, для з’єднання воєдино, в одне ціле і дві рівні частини — знову й кожен ваш раз!

Ви б…

Коли двоє.

Настя й Пі!

Кохаючи!

(підписано)

ІСТОРІЯ

Жорстокості якось так випало керувати світом, і скурвлювати людей. Але в соціопатів — своя історія.

Або травма, або конституційна належність — залишмо спектакль етіології науковим рабам!

Їхня історія — це історія вічного повернення, Big Data їхнього мозку — це агресія, лють, кровожерлива мотивація вперед і крізь стіни!

Що чудово описує внутрішній світ Півонії.

Півонії, яка зростила власну мораль на кодексі помсти й винищення.

Півонії, котра була достатньо розумною, щоби побачити, що тварини щось недоговорюють.

А почалося все з… пана Хамелеона.

Так, Настя пожалілася їй на дивну стіну в туалеті, яка нагадувала про присутність людини-невидимки.

Чого для Півонії, хижачки, маститої захисниці свого маленького скарбу — Насті — було досить, аби штрикнути панове Хамелеона й одправити справжню тварюку на світ-той, туди десь!

Приголубивши налякану, співчутливу до всього живого, без розбору й наміру — Настю. Дівчина ж також її голубила, коли Півонія думала про брата й батьків.

Її сім’ю — одною з перших посадили у В’язницю для Особливо Небезпечних Людей, а малого братика — відіслали до Лабораторії Одержимості. Так розповідав Півонії дідусь, знаний і відомий під іменем Смертежера. Так… його прозвали за те, що він рятував революціонерів та вільнолюбних людей від… казна-чого, що творилося в цій закоркованій темниці. Старий замовчував деталі й факти, приносив у лігвище бабусі та внучки пакети заборонених фруктів, рослинної їжі, і лупив… Ні, пропуск.

— Насте, побути з тобою сьогодні довше? — запитала Півонія, стримано позіхаючи-приховано нудьгуючи.

— Я… я… мені вже легше, Пі! Справді! Ти така турботлива! Дай, я тебе поцілую!

(звуки французьких мелодрам)

— Ти мій кришталик — прошепотіла Півонія своїй молодшій партнерці на вухо, і вкусила її за мочку — ерогенну зону дівчини (а цитату взяла з художньої книги про одностатеве кохання).

— Я так тебе люблю, Пі! Я просто обожнюю тебе, Пі! Будь зі мною завжди!

— Буду… — усміхнулася Пі, витираючи розмазану туш навколо фіалкових очей Настуні.

(цього її навчив дідусь, коли показував, як правильно відповідати, — і «підтримувати» бабцю, поки внучка в цей час ховалася в шафі, або ж під столом)

— Насте, я проведу тебе до кімнати. Поспи, тобі цього зараз треба більше, аніж мені сексу, — пожартувала Півонія, й обоє кроком марш подалися до спальні.

ЧОМУ П-І-ПІВОНІЯ СТАЛА ПЕППІ ДОВГОЮПАНЧОХОЮ?

За ними давно спостерігали, посилено. Денно й нічно, таємно і брутально, глумливо й підступно.

Записували на відео поведінку дівчат, надсилали до приватних наукових установ, інституцій, асоціацій, й аналізували можливість порушення правил поведінки в школі для «нещасливих дітей».

Від прямих дій утримувалися, швидких висновків — цуралися, про соціопатію Півонії — знали — про інфантилізм Насті — читали та брали до уваги.

І в умах — збуджених од кофеїнових ін’єкцій — зозуль — готувалося хороб`иве теоретичне злодійство — довести незламну Півонію до сказу, і стратити її разом із дідусем за останній незалежний людський ум в екологічно чистому світі.

Для закуски маринували дрібні витівки: крали її колготи, поки дівча милося в душі, підсипали цукор до овочевого супу, і забирали туалетну бумагу, коли менструація циклонно стукала у двері.

Аж раптом людинознавці помітили, що Настя ніколи не називає Пі — Півонією.

Як і Півонія не називала себе сама… Півонією! (справді???)

Тому вони взяли та спробували подразнити її… Пеппі Довгоюпанчохою.

А вийшло, що вийшло — вийшло те, що на початку.

ДЕ ПІВОНІЯ НАДИБАЛА ЗБРОЮ?

Є легенда про… закляття зброї, записане на Скелях Довбуша.

Три рази постукай об найважчий камінь на скелях, два рази подлубай найширшу тріщину на скелях, й один раз — віддай шану землі коло скель, поцілувавшись там із людиною, у котру закоханий (обдурити традиції — просунутий рівень Тетрису).

Півонії вдалося пройти всі три інфернальні, забобонні кола знущань, і, під акомпанемент щасливого вереску Насті (бо ж Пі її любить! не прикидається! кохає Настю! це передали через ритуал предки!) вона готувала до тяжкої праці рушницю. У затінку, куди Настя полізла б тільки за Півонією.

ЧИ ЇХНЯ ЛЮБОВ ІЗ НАСТЕЮ ПРОДОВЖИЛАСЯ ПІСЛЯ ПЕРШОГО ЕПІЗОДУ ОПОВІДАННЯ?

Після вистрілів Настя ледве прийшла до тями. Ще емоційно запаморочена, вона впала на руки Півонії, яка щойно вбила увесь викладацький склад школи для «нещасливих дітей».

Наша ексПеппі Довгапанчоха, скорочено: П-і, а ще краще: Півонія, тримала Настю на руках із турботою й ніжністю, ба навіть із радістю, з якою мати тримає новонароджене немовля.

Вона погладила її по голівці, чмокнула в щічку, і понесла до виходу.

До виходу зі школи, до виходу із переслідування, до виходу для них обох.

Півонії — трохи більш чутливої, розчуленої підтвердженою здатністю вбити людину.

Насті — уже дорослішої, але самовільно прив’язаної мертвою хваткою до своєї коханої.

Вони йшли рятувати діда й Настину сім’ю.