4. Хтозна… Хтозна

Любий читачу, зараз я розповім тобі дуже цікаву та дивну історію,  що розказувала мені бабуся у дитинстві.

Все своє життя я жив у великому місті,  де багато машин та високих багатоповерхівок. Але коли був маленьким – завжди приїжджав в село до бабусі.  Пам’ятаю, як було приємно босоніж пройтися протореними стежками,  покупатися у невеликому ставочку та полежати на зеленій шовковиці, зливаючись з природою. Але найбільше серед всього цього, я любив свою бабусю та її чарівні оповідки. Бувало, сядемо з нею ввечері на ґанку, коли сонце ще не сіло за горизонт, а на небі вже видно сивочолий місяць, та розказуємо байок одне одному. Бабуся завжди вигадувала веселі та чудернацькі історії про черевика, що ходив сам по собі, про мишу, що ледь не з’їла лева та про рибу, що хотіла самотужки випити океан. Історії ніколи не повторювалися, крім однієї, яка запам’яталася мені найбільше. Бабуся говорила, що все сказане у ній – правда. Але вірити чи ні – це вже вирішувати лише вам, я ж просто передам те, що чув сам.

Закінчивши усю роботу, ми сідали спочити, огорнені призахідним сонцем, і вона починала:

Було це багато років тому, коли ми з твоїм дідусем ще не були знайомі. Жили ми небагато, мали грядочку, на якій вирощували городину, та невеличку оселю.  Будинок наш стояв на окраїні села, майже біля лісу, і тому я завжди ходила туди, щоб зібрати гриби, які ховалися під пожовклими листочками, зривала у відерце малину, суницю та ожину. Але найбільше я любила той час, коли тільки-тільки завершується зима, тане сніг, а з-під нього вилазять білосніжні підсніжники, та вкривають білим килимом увесь ліс. Одного разу, саме в таку пору, я вирішила принести букет першоцвітів, щоб закликати весну у наш дім. Отак іду я, іду, ліс наповнений весняною свіжістю, що заходить в мене, потроху проганяючи зиму. Дерева вже були вкриті маленькими пуп’янками, а птахи тільки почали повертатися із зимової подорожі.

Раптом, неподалік щось блиснуло. Я зупинилася та стала придивлятися пильніше. Сяйво знову на коротку мить з’явилося, і знову зникло. Вагаючись, я пішла до таємничого світіння, і не повірила своїм очам. На нерозквітлому бутоні лежала маленька дівчинка. Побачивши мене, вона змахнула крильцями, намагаючись втекти, але знову безсило впала на килим з квітів. Я підійшла ближче та простягнула до неї руку, але та різко відсахнулася від мене і заговорила тихеньким та тоненьким, схожим на дзвіночок голосом:

– Не підходь! Інакше я тебе зачарую!

– Я не зашкоджу. Я хочу лише тобі допомогти.

– Я тобі не вірю! Ти людина, а всі люди  – злі.

– Не всі. Ти хоч раз спілкувалася з людиною?

– Ну….. ні…- невпевнено пропищала вона. – Але нам розповідали які ви погані та корисливі.

– Існують різні люди, я ж хочу лише допомогти тобі, якщо ти мені звісно дозволиш.

– Ну, гаразд. Але обережно, не пошкодь крила.

Я обережно присіла та підставила долоні, аби вона могла забратися на них.

– Я, Верона – фея,- представилася вона.

– А я – Ганна,- відповіла я. – Як ти тут опинилася?

– Я допомагала квітам розпуститися, але не розрахувала сили, та не змогла долетіти до дому.

– А де ти живеш?

– У цьому лісі, але нам заборонено говорити де саме розташовані наші будинки, аби їх не знайшли люди.

– А чому виховаєтеся від людей? Чому не живете разом з нами?

– Взагалі, це дуже довга історія. Колись люди відвернулися від фей, і ми заховалися у лісах. Було це дуже давно, коли феї жили разом з людьми. Ми позбувалися хатніх шкідників,  віщували погоду та допомагали на полях,  запилюючи та підливаючи рослини. Люди в свою чергу, допомагали лісовим феям будувати їхні невеличкі житла,  переміщаючи важкі дев’яні балки.  Але з часом ви почали віддалятися від лісових істот. Винайшли транспорт,  забруднили повітря,  вирубали ліси – наш рідний дім. Феї,  образившись, покинули людей заховавшись у глибинах лісу. З часом люди почали про нас забувати,  доки історії про фей не перетворилися у казки.  Лише деякі до цих пір вірять , що феї – це не просто звичайні вигадки, а вони досі живуть, просто ховаються. Ми не показуємося людям, та навчилися жити без них.

– Це дуже сумно, адже не всі люди такі. Є хороші, які допомагають одне одному та творять добро.

– Але все ж не всі вони такі. Ми, феї, боїмося, що як тільки вийдемо зі своїх укрівель, нас потягнуть у ваші лабораторії та почнуть ставити досліди.

На це я не мала, що сказати, знаючи, що дійсно так і буде.

– А як мені допомогти тобі відновити сили, щоб ти могла повернутися додому?

– Потрібно знайти горицвіт – квітку, що розцвіла найпершою у цьому лісі.

– Але як ми її знайдемо? Тут же так багато квітів!

– Не бійся. Ти обов’язково її впізнаєш. Я допоможу тобі.

Ми мовчки продовжили наш шлях, я намагалася знайти горицвіт, але як не вдивлялася – не помічала його. Довкола були лише звичайні підсніжники. І я вже майже зневірилася, як тут, між деревами помітила незвичайної краси квітку. ЇЇ пелюстки горіли червоним вогнем, а серцевина випромінювала сліпуче сяйво, частинки якого вилітали та зникали у повітрі.

– Здається я знайшла його,- промовила я.

– Чудово! Піднеси та посади мене на нього, аби я відновила свої сили.

Я виконала прохання Верони. Як тільки крильця торкнулися пелюсток, фею огорнуло червоне світло, і вона зникла у ньому. Я злякалася, що вона згорить, але за мить Верона злетіла над квіткою, поставши у всій своїй красі. ЇЇ крила стали червоними, а візерунки на них переливалися вогнем, та розливали своє світло навкруги.

Я здивовано затамувала подих, не в силах відвести зачудованого погляду.

– Дякую тобі, Ганно, за допомогу.  Тепер я повернуся додому, і ніколи не забуду твого доброго вчинку, та передам усім феям, що не всі люди злі та корисливі, як вони думають. А до тебе я буду прилітати щоночі та берегти твої сни.

– Прощай, Вероно.

– Прощай, Ганно.

Ми з нею попрощалися, і більше я її ніколи не бачила.  Можливо вона дійсно прилітала у снах, бо відтоді я не бачила жодного поганого сновидіння.

Так бабуся розповідала мені цю історію, так я розказую її вам. Ніхто не знає де правда, а де вигадка,  так само як і я, любий читачу. Але іноді я помічаю невеличке світіння за вікном, та легеньке побрязкування дзвіночка. Чи то ба, мені здається? Хтозна… хтозна…