3. Суші на суші

Я лежав на бетоні, відчуваючи приємне тепло, що спершу окутало ноги, а зараз досягало спини. Боляче? Так, було боляче, але то спершу, потім вже просто хотілося спати. Та й думати про біль не хотілося, не було часу на це. Думав я про інше… «Лошара. Саш, ти – лошара. В кіно поганцям прострілюють ногу, вони падають і їх затримують… В кіно головному героєві прострілюють ногу, і він ще пару кілометрів біжить за поганцем, аби прострелити ногу йому. Це сталося зі мною, і я вмираю. Кровіщі ж, йоханий капець! А як згадати, хто саме це зробив, так з глузду з’їхати можна буде». Потім уже й думки якось заспокоїлися, навіть життя перед очима не пробігало, їй-богу. Що ж уже, раз іти, то з вдячністю. «Гру завершено, ваш результат – 18 років». Відчув, що земля задрижала, хтось поклав на мене руки, чувся жіночий голос. «Смерть прийшла, фінальні галюцинації мозку».
–Ні, ні, будь ласка, – голосом, повним страху й розпачу говорив хтось у моїх видіннях. – Сашо, прошу, тримайся… Тільки не так, тільки не зараз! –
Яся. Дивно, що одразу не впізнав цей голос. Але аж ніяк не дивно, що саме він мені ввижався. Думаю, якби була можливість обрати, під яку музику йти з цього світу… ай, блін! Хто дав мені ляпаса? Галюни дають ляпаси? Вона щось сказала, але я не розібрав. Досі не міг нічого второпати про той біль на щоці, і не слухав слів. Бац! Ось ще раз, з іншого боку. Ніфіга це не передсмертні бридні.
–Я кохаю тебе, чуєш?! ¬– схлипуючи крикнула вона мені, нахилившись дуже близько до мого обличчя. Я з натугою підняв повіки. Яся. Опустив. Вона крикнула тим, хто перев’язував мою ногу, що я розплющив очі, але я й цього вже не слухав. Знаючи вже, які відчуття від кулі в нозі, я можу сказати, що та попередня фраза могла зрівнятися з ракетним залпом. Ніколи в житті ті три слова не були адресовані мені. І особливо не нею. «Люба смерть, – подумки писав я листа, – сьогодні не зустрінемося. В мене сталося дещо дуже важливе. Бувай здорова, твій Саша». Фіг там плавав, я житиму. Навіть якщо задля цього я здохну, то я виживу!..
Розплющивши очі, я помітив Дена, що сидів біля мого ліжка на якійсь табуретці. Я лежав у палаті з купою людей, довкола метушився персонал, а сам Ден, скрючившись у три погибелі, сидів у телефоні.
–Спину вирівняй! Кінець світу зустрічати зсутулившись – то біда, – жартома гукнув я йому, аби привернути увагу. Він аж сахнувся – такий був занурений в свій апарат.
–З поверненням із потойбіччя, вампіре! – сказав він весело, показуючи поглядом на пакет крові, яку вливали мені через крапельницю. – Обличчя вже хоч кольору набирає, бо як я тебе вперше побачив, то хоч макіяж тобі роби, бо вхезатися можна було, який блідий лежав!
Цікавий кадр цей Ден, взагалі. До речі, він аж ніяк не Денис, як можна спершу подумати. Він Данило. Данило Шевченко. Більш українського імені й придумати важко. Але надивившись різноманітних серіалів та фільмів, цей кадр вирішив, що він тепер ніякий не Данило, а Деніел. І скорочено звати його треба Ден. Ну а мені що, Ден так Ден, чим би дитя не тішилось…
–Що читав? – спитав я, хоча тупезне запитання було. Зараз усі читали одне – новини. І якщо новини, то тільки про них.
–Та про те, що світові невесело зараз, – відповів цей височенний, як тополя, хлопець, трохи спохмурнівши. А тоді продовжив, хихикаючи навіть якось істерично: – Риби, бро! Якого біса? Риби, ка-амон! Сиділи такі, мовляв, йоу, ми риби, ми не вміємо розмовляти й пам’ять в нас ні к бісу. А потім такі, типу: «Е-е, а шо це нас їдять там нагорі двоногі? Нєпорядок! Ми не хочем, щоб нас їли», і зібрали, ха-ха, зібрали флотилію, хай їй грець, начиталися якогось Сунь-Дзи з його «Мистецтвом війни», і на тобі! Абсолютне домінування в морі, сухопутні війська з водяними екзоскелетами, безпілотники й авіація. Рибна, мен, авіація! Є ж якісь типу «летючі риби», чи якийсь такий вид, а тут вони всі вирішили, що теж, мовляв, літати хочуть. Зібрали літаки й полетіли! Ще й стрілялок на них начепили, в людей зброю крадуть, коли можуть, вдосконалюються. І вирішили, а чому б не звільнити з рабства людського своїх побратимів. Та й звільняють, на рибні ферми, океанаріуми нападаючи, навіть на ресторани й магазини! І тут на осетрову ферму, на якій працює мій дружбан, приходять, значить, і стрілянину зачинають! Що, як ваще? Звідкіля вони вилізли? Ну, звідкіля, то ясно, але от чо їм не сиділося? Ну, блін, і то ясно, але ну, ну ти розумієш, мен. Ну було, друже, зізнаюся, ну спробував я якось з однокурсниками курнути, але ну навіть близько мені така маячня до голови не лізла! Ну, ти вижив, і це головне, – уже аж захекавшись, із болем у вилицях від цього дивного всміхання під час переказу нещодавньої історії людства, сказав Ден, починаючи заспокоюватись. – Стій, а може й не це головне, га? – якимсь грайливим тоном, підморгнувши, спитав він.
–Ой, дідечко, ти й про це вже знаєш? – трохи зашарівшись, спитав я.
–«Знаєш» каже. Ото смішний. Кому ж ти думаєш вона кричала ногу тобі тримати, перев’язувати й таке все інше?
–А-а, то я тепер тобі маю довіку служити, як самурай, якому життя врятували? Щас, де моя катана? – кинув я жартома. – А взагалі, дякую друже, бо без вас я б реально дуба врізав. Ти врятував моє життя. Блін, така фраза кіношна, але ж звучить! – а тоді я згадав обставини, за яких мене витягли. – А інші як? Жертви є, скільки?
Ден спохмурнів.
–Ну, ти ж і сам здогадатись можеш. Кілька людей всього, всі інші вже не з нами.
Чорт, так багато людей немає. І мене могло б не бути, якби не вдалий збіг обставин. Хороший народ був, я на тій фермі багато кого вже добре знав. Батько там працює, то я влітку підробляти почав. Добре, що він у відрядженні був. Сльози полилися, очікувано. Шкода людей, і все так спонтанно. Три тижні тому ж усе було чудово й спокійно! Ден, охопивши мене довгими руками, аби підтримати, й собі хникати почав. Раптом подзвонив телефон. «О, зараз треба буде одну людину заспокоювати», – подумав я, беручи слухавку.
–Зі мною все добре, я живий, нічого не відірвало, жити буду, мне витягли Ден з Ясею, – почав я, наче скоромовкою, говорити тому, хто не чув мене, бо, наче наввипередки зі мною, говорив:
–Сину, як ти? Як почуваєшся? Все добре? Щойно почув, я ж зразу до тебе! Ой, Сашо, нащо ж я дозволив тобі зараз іти на роботу? – строчив слова мій тато, тому я вирішив почекати, поки він завершить, і створювати в телефоні базар. Але він, на диво, почув мої слова. – Який же я радий! Передавай найбільшу дяку своїм друзям, вони просто святі. Я ж уже виїжджаю назад додому. Обов’язково до тебе в лікарню заскочу, щось поїсти принесу. І Дену з Ясею.
–Добре, чуваче, дякую, буду дуже чекати, – казав я йому, всміхаючись із того, як він сполохано то все вимовляв, а тоді згадав… – О, чуєш, квітів принеси, будь ласка.
–А, ну то звісно, пацієнтові квіти, я тобі ще й за традицією корзиночку фруктиків принесу, – напівжартома сказав він, але я вже закочував очі від невідання, що робитиму з тими фруктами, коли він їх принесе. А принесе ж стопудово.
–Ні, ти трохи не зрозумів, чи, блін, то я не так… коротше, два… букети квітів, будь ласка, – в цей момент Ден всміхнувся до мене.
–Оу, ага, ну, добре, ясно, прийнято, обов’зково… да. – Із незв’язності й хаотичності його слів було зрозуміло, що він приємно здивований, і його аж розпирає від цікавості, але він вирішив-таки не питати.
–Спасибі, чекатиму!
–Давай, козаче!
–Шось ти лажонув, Сань, а обручку попросити? – підколов мене Ден, коли я кинув слухавку.
-Та ну тебе! І взагалі, це я як той… подяка за рятунок! – відмазувався я.
–А мені чому тоді нема букету?
–А ти думаєш мені потрібен отой другий біля ліжка? Я тобі його й подарую, – пожартував я. – До речі, а де вона?
–Ну, вона трохи завалена всім довкола цієї ситуації. І тим, що між вами відбулося… Розумієш, вона в повному розпачі була, думала, що ти вмираєш, і хотіла б, щоб ти знав, і щоб тебе якось утримати, аби ти не той-во. І зараз соромиться дуже, бо зайде вона така, і ситуація якась ніякова буде, і мені вона казала, що не так хотіла це все сказати, що думала, романтичніше якось буде. Воно то в кіно так романтично, на смертному одрі, а на ділі фонтани крові, паніка, блювотні позиви… ну, розумієш, коротше. Вона підійде, не хвилюйся, просто дай їй час.
–Це як у фільмі «К-9», де поліцейський Дулі говорить зі своїм підстреленим собакою в лікарні й обіцяє…
–Обіцяє йому все, чого тільки може хотіти щасливий пес, – перебив мене Ден, аби самому переказати ту сцену, – бо думав, що говорить із вмираючим другом, а потім…
–А потім до кімнати заходить доктор, – не втримався я, й знову перебрав розповідь на себе, – аби сказати йому, щоб той вийшов з палати для одужуючих!
–Да, да, да! Ой, крутяк який! Так ти ж згадай, що далі було: Дулі виконав усе до буковки з того, що наобіцяв. І у вас так буде, просто почекай трішки.
Цей момент ностальгії за старими фільмами перервав гомін в коридорі лікарні, й змішані голоси стурбованих лікарів, гучний говір кількох чоловіків і стогін ще кількох людей, в купі з енергійним тупцянням, що очевидно наближалися до моєї палати, викликали якесь тривожне й недобре передчуття. До палати ввійшли медсестри й лікарі, разом з військовими. Хтось із них був перев’язаний, до інших була застосована лише перша медична допомога. Когось вели за руки, бо людина мала майже повністю зав’язане обличчя.
–Усі, хто мають більш стабільний стан, кого мали виписати сьогодні-завтра, попрошу взяти в завідуючого папери про виписку. На жаль, треба звільнити місце для вояк, – сказав один лікар, коли в палату завезли ще двох людей на «каталках». Я, чи то відчувши якесь геройство й бажання поступитися місцем, чи то просто щоб краще роздивитися все довкола, привстав на ліжку, й одразу скорчив гримасу від болю в нозі. – А ти куди рипаєшся? Самого встрілили сьогодні, він вже бігти звідси збирається! Ні, ти ще тут сиди.
Я послухався, і «впав» назад на подушку. Одна жіночка, збираючи свої речі, спитала:
–Слухайте, а що… що це вас… так? – в її голосі читалися незручність від того, що вона таке запитує в тих, у кого всі картинки досі свіжі, страх перед тим, що може містити відповідь, але також непоборна цікавість і бажання знати, як їй діяти.
–Вони почали наступ, – заговорив один військовий, – не той, який ми бачили до цього. Поки що вони діяли розмірено. Відбивали наші атаки, або коли нападали, то обходилося без великих втрат. Ну, і звісно ж, уся ця історія зі звільненням побратимів – риб, яких люди зробили ресурсом. Але зараз вони перемкнулися на стратегічні об’єкти, засоби комунікацій та військові бази. Чесно, ми з самого початку дивувалися, чому вони цього не роблять. Видно, не на часі це в них було. Зараз ситуація серйозніша. Будуть закривати міста й країни, вводячи повний військовий стан. Велика частина влади перейде до армії, більшість бюрократів відійде від керівного апарату. Зараз найбільше ресурсів іде на захищення й охорону дата- та фінансових центрів. Дуже важливо зараз зберегти саме їх. Тому, тримайтеся, буде нелегко. Я це кажу, ви ж розумієте, з доброти людської, аби ви з перших вуст знали, що діється. Звісно ж, я не повинен був це все розповідати.
–Господи, поможи нам всім. А ви одужуйте, – сказала та жіночка перед тим, як вийти.
Ми з Деном перезирнулися. В кожного був страх на обличчі, який не потрібно було висловлювати словами. Солдати намагалися підбадьорити нас і ще кількох людей, які лишилися, розповідали анекдоти й історії з життя. Навіть допомогло трохи, знаєте. Аж тут в дверях з’явилася Яся. Вже ніякі анекдоти мені були не потрібні, я був підбадьорений, що аж гай шумів!
–Привіт, – промовила вона, трохи знервовано всміхнувшись. Рум’янець на її обличчі виказував, що почувається вона трохи ніяково. – Як нога? Ти добряче нас налякав.
Яке взагалі значення має, як там почувається якась нога?
–Ясю, я відчуваю те ж саме, що й ти, – я абсолютно пропустив повз вуха її запитання, – я теж тебе… ну… дідько, чому ж так складно?! Ну, Ясю…
Вона просто обійняла мене, якось доволі міцно, як для дівчини, але було дуже приємно.
–До біса слова, я все в твоїх очах побачила, – сказала вона, відпускаючи мене. Ден не міг стримувати усмішку, а військові заплескали в долоні. Гадаю, тепер вже ми були джерелом їхнього підбадьорення.
Наступні кілька, вже точно не знаю скільки, днів пройшли в лікарні. Інтернет бомбардував мене статтями й дописами про битви – якісь виграшні, а якісь програшні. З усім цим я почав розбиратися в військових справах не гірше за якогось полковника, їй-богу. З одного боку, хотілося вимкнути все до бісової матері, але також кортіло знати, що відбувається у світі і до чого мені взагалі готуватися, якщо наші не стримають… ну, отих. Батько приїхав до локдауну, встиг, його пропустили. Як і обіцяв, з двома букетами й купою фруктів. Один букет я віддав Ясі, інший спробував всучити Дену, але той покрутив пальцем коло скроні, мовляв, здався він йому. Мені ще рано було ставати на милиці, тому пересувався я «на колесах». Це була моя моцна тачка потужністю в одну підліткову силу, для якої Яся купила наліпку для машин «Новачок за кермом! Тримай дистанцію!».
Першими були росіяни. Виявивши десь біля Камчатки базу тих риб, вони жахнули туди ядерною ракетою. Це не була якась «Сатана» розміром з багатоповерхівку, звісно, проте факт того, що це перше застосування ядерної зброї за понад 70 років, наганяло стрьому до і без того лячної ситуації. Поки тільки вони й американці бахнули своїми снарядами. Екологи зі своїми застереженнями, звісно ж, були послані відомо-куди. Та й що рятувати від забруднення ядерними ізотопами? Морську фауну? Ту саму, яка зараз в небі на винищувачах літає? «Тим краще, хай від радіації мруть», думали «ті нагорі».
Під час прогулянок на свіжому повітрі я почав помічати красу природи. Звучить або як якась підліткова фігня, або як потуги людини в передсмертному стані досхочу напитись життям. Байдуже, як воно сприймається, а природа справді красива. Вітер, який грає на листі дерев, пташки, які в цьому листі сидять, травичка, в якій живе безліч усіляких комашок. Краса та й годі.
Якось, прогулюючись так в дворі лікарні, у всіх довкола задзвеніли телефони. Пряма трансляція, знімають якусь дивну споруду. Десь у Тасмановому морі вилізла штука конусоподібної форми. І зависла над водою. Просто собі висить. Зрозуміло ж, технологія риб, але що це таке, гадки ніхто не мав. Іхтіологи, інженери та інші науковці перебивали один одного в прямому ефірі, але ніхто таки не знав, що це й для чого. Аж тут воно почало світитися. «Приїхали. Ну, життя я прожив цікаве. Нехай, аби тільки швидко», – лунали слова в моїй вже повністю спустілій від думки про кінець свідомості.
Ця штука почала сяяти, все світліше і світліше, і за якісь пів хвилини розчинилася в повітрі. Просто зникла в нікуди. Проте я лишився живий. І батько, який мене вивів, також. І всі довкола. Але потім почали надходити звіти від репортерів у цій трансляції, які отримували інформацію від купи дослідників з усього світу. Зі зникненням цієї штуки пропало все морське життя вкупі. Жодного водного живого виду на планеті не лишилося. Океани були пусті. От тоді й почався справжній жах…