2. Коли небо знову стане м’яким…

Холодна лякаюча спокійність огорнула Землю. Колись прозоре блакитне небо вже давно вкрилось важкими темними хмарами, мов хтось вгорі навмисно проклав асфальтовані шляхи, зовсім забувши про людей, які майже повністю лишилися сонячного світла. Час повністю стерся: жодного розподілу доби на день і ніч — постійно панувала монотонна гнітюча безбарвність. Сама планета також кардинально змінила свій вигляд, повністю вкрившись товстим шаром сірої, пісочного вигляду суміші, в якій ледве можна було розрізнити залишки людської цивілізації: скло від вікон будівель, шматки труб заводів, розірваний одяг тих, хто не зміг втекти від нашестя дикої руйнації, інші уламки речей, які вказували на те, що колись тут панувало життя. Хоча, воно і досі не до кінця зникло…
На тлі голого пейзажу яскраво виокремлювалось кремезне напівзруйноване авто. Будь-яка людина, яка побачила б таке транспортне диво, одразу б зробила висновок, що воно збудовано за методом старої пісні: “Я його зліпила з того, що було.” І це була хоч і груба, але щира правда: серед деталей чудернацького автомобіля були і шматки заржавілого холодильника, і частини вентиляторів, і навіть декілька деталей від телевізора столітньої давнини. А про те, яким чином працювало його металеве серце, яке навіть віддалено не нагадувало собою двигун, знав і розумів лише конструктор цього дива техніки: молодий, смуглявий чоловік, років тридцяти п’яти, одягнутий в чорний спортивний костюм. Він стояв біля авто, яке з гордістю називав “Темним Буйволом”, і копирсався в його капоті.
—Ден, ти ще довго будеш тут возитися? — з невдоволеною байдужістю запитала двадцятирічна дівчина, що сиділа поряд з водійським місцем. На ній також був темний спортивний костюм, брудного кольору кросівки і зачіска “а ля конячий хвіст”.
—Зараз, Роксі, зараз, — давно неголеною посмішкою відповів чоловік, рукою витираючи спітніле обличчя. — Почекай ще трохи.
Жінка важко зітхнула, відкинулась на спинку сидіння і, склавши навхрест руки, стомлено прикрила очі. Ден же продовжив копирсатися в саморобному транспорті, одночасно поринувшись у роздуми, які вже давно турбували його. «Яка ж вона все-таки чарівна, навіть коли сердиться. Може, мені справді варто зізнатись їй у своїх почуттях? Якось страшно… Хоча, чого мені вже боятись? Я й так, можна сказати, пережив смерть людства. Що може бути жахливішим за це? І все рівно якось боязко говорити на цю тему… Та й справді, як можна казати про почуття, коли все на планеті знищено, а з живих істот залишились тільки ми з нею, та ще ті летючі потвори, якщо їх можна назвати живими. Ні, поки що не треба поспішати. Все рівно Роксі ніяк не відреагує на це, бо повністю зосередилась на своїх примарних рішеннях: когось знайти, когось врятувати… Як же їй важко зрозуміти жорстоку правду життя: нікому не вдалося вижити. Що ж, чекатиму кращого приводу в найближчому майбутньому. Якщо це майбутнє, звісно, буде…»
Чоловік закрив капот і тихо, щоб не розбудити напарницю, сів за кермо. Скориставшись можливістю, Ден почав розглядати обличчя Роксі: густі чорні брови, маленький прямий ніс, округлої форми вушка, м’які рожеві губи…
—Я не сплю, — не розкриваючи очей, з монотонністю примітивного робота вигукнула жінка, змусивши водія підстрибнути на місці. — Чому ми ще стоїмо на місці? Швидше вже заводь свого мустанга і поїхали.
—Взагалі-то Темний Буйвол… І взагалі, я не розумію, чому ти постійно поспішаєш? Нічого ж не зміниться.
—Ти справді так вважаєш? — ображена лють бурхливими хвилями заграла в очах жінки, пронизуючи співрозмовника наскрізь.
—Ну, мабуть, що так… — навіяна страхом невпевненість відчувалась в словах Дена, хоча внутрішній голос кричав у скронях: ти правий, надії більше немає. — Якщо логічно мислити, то такого пережити ніхто не міг…
—Але ж ми вижили, — рушійна сила в погляді раптово поступилась місцем дитячій вірі в казку. — Якщо нам вдалося пережити цей жах, то хтось ще зміг це зробити.
—Нам просто пощастило, ось і все.
—А як же коштовність?
—До чого тут коштовність? — чоловік спантеличено подивився на напарницю. — Через неї ж все це і сталося…
—Я не про те. Ден, ти забуваєш про головне: вона зникла!
—Чого це я забуваю? Ми ж тільки те і робимо, що шукаємо її, аби ті потвори заспокоїлись…
—Добре, якщо тобі не зрозумілі натяки, скажу прямо: цю коштовність хтось викрав і зараз з нею десь переховується! Тож, окрім нас з тобою, залишилась хоча б ще одна людина, а саме — викрадач цієї цінності.
—Теж мені, знайшла людину. Взагалі-то, якби не ця особа, нічого б взагалі не сталося.
—Взагалі-то, якщо ти вже заговорив про це, ми з тобою також причетні до цієї справи. Чи забув?
—Не забув… — насуплено пробормотів водій і міцно схопив руками кермо. — Що ж, нам і справді треба їхати. Так?
—Так. Спасибі тобі, — прошепотіла Роксі. — Їдьмо вже, бо стовбичимо, мов пугало на городі. Чи ти бажаєш привернути увагу тих потвор?
Ден усміхнувся, увімкнув двигун, міцно схопив кермо і максимально уважно почав спостерігати за дорогою. Здавалось, що це зайве: навколо, крім брудного, насиченого рештками людської цивілізації, ґрунту та сірого важкого неба нічого не було видно. Та водій все рівно не відводив погляд, бо чудово пам’ятав, як нещодавно на хвильку відволікся, — і його Темний Буйвол натрапив на ціле збіговисько щуромордих чудовиськ.
Напарниця відвернулась від водія і взялась за старе заняття: з тою ж уважністю, що й Ден, роздивлялась пустельно спокійний пейзаж, що відображав собою результат людської діяльності, маючи вигляд гірший, ніж доба Руїни. З нахабною швидкістю темного відтінку думки пролітали крізь голову нещасливої жінки, переплітаючись між собою і утворюючи химерні, майже безформні силуети чогось загадкового. «Сіра земля, сіре небо і така ж сіра порожнеча. А колись тут вирувало життя, літали пташки, бавились діти… Невже Ден справді вважає, що я не помічаю його почуттів? Мабуть, що так і є. Чоловіки такі неуважні на цей рахунок. Окрім Едуарда. Ось той завжди все помічав… Не будемо про покійників, краще поговоримо про живих, навіть якщо їх лише двоє. Чи “цілих двоє”?”
Перед очима знову постали спогади з життя, минулого життя, в яке їй ніколи не повернутись. Ось вона, зовсім молоденька студентка першого курсу, зустрічає Едуарда Кошкіна, — сміливого красеня, який розтопив одним лише поглядом м’яке серце наївної дівчинки. Ось веселковими стрічками пролітають декілька незабутніх років романтики: божевільні вчинки, притаманні жертвам стріл Амура, безкрайній океан духмяних квітів, що розлився довкола барханів з чистого шоколаду… Нарешті, результат цього щасливого відрізочку життя — занадто пишне весілля, свідками якого були їх з Едуардом родичі, друзі, знайомі і незнайомі люди. Тільки після того, як минув бурхливий, мов щойно відкрита пляшка шампанського, медовий місяць, розпочався найгірший для кожного подружжя період, коли швидкоплинні дні кольору жар-птиці з підступною непомітністю перетворюються на сірі, наповнені важким тягарем буденності тижні, місяці, роки… І ось, прикрита мантією роботи, на світ випливає жахлива правда: бездоганний Едуард вже давно мав жінку на стороні. Цей факт Роксі важко перенесла. Було таке відчуття, ніби під її ногами розкрилась безмірна ущелина, в яку вона з космічною швидкістю падає, все нижче і нижче: сварка з коханим, швидке розлучення з ним, тиждень лікування нервового зриву, відчислення з останнього курсу університету, звільнення з роботи… Здавалось, що вона вже знищена, її життя зотліло, мов попіл дрібної цигарки. Та ось з’являється перший промінчик світла: об’ява про набір помічників для якоїсь експедиції. Як же дівчина тоді зраділа цьому! І як же важко було її дядькові домовитись, аби на цю важку тимчасову роботу взяли її, дівчину. Врешті, все було зроблено: Роксі летить в літаку, з невеличким гонораром в кишені, уважно дивлячись на чоловіків, на їх спокійні сміливі обличчя, на їх простий привабливий одяг, та найголовніше — на палець руки, в надії не побачити на ній обручку. Чи сподівалась вона знайти справжнє кохання? Ні, їй хотілося тільки завести звичайну сім’ю, народити сина чи доньку, щоб потім, коли мине багато років, знов зустріти Едуарда,зверхньо подивитись на нього і поспостерігати, як той кусатиме лікті від заздрощів.
Літак сів. Офіційно розпочалися пошуки давнього артефакту, важливого, за словами замовника, для історії людства, і зовсім не цікавого у той час для самої Роксі. Її більше приваблював сам пейзаж природи, поєднаний з чудовою компанією членів експедиції. І знову час замайорів фарбами веселки, і в душі заграла легка, мов хмаринка, музика. Здавалось, що нарешті життя налагодилось. Але так тривало до одного дня. Дня, коли хтось таки знайшов артефакт. Дня, коли з під землі, мов з вулкану, разом з важким сірим туманом, що щільною сферою вкрив абсолютно все небо, на світ вирвались кажаноподібні потвори, які знищували все і всіх на своєму шляху, шукаючи той самий недоторканний артефакт. Дня, коли вона, розгублена і злякана, сіла в авто трохи недолугого мовчазного чоловіка на ім’я Ден і разом з ним розпочала безжальну втечу від смерті. Саме з того моменту бере початок їх спільна з Деном місія: віднайти, як каже напарник — “прокляту штукенцію”, щоб з її допомогою позбавитись від потвор, а також знайти ще хоча б когось з людей. Якщо вони ще залишились…
Проїхавши чималу відстань, мандрівники зупинились, знайшовши собі ідеальне місце для перепочинку: присадкувату печеру з вузьким входом. Змусивши себе проковтнути суміш, віддалено схожу на їжу, напарники лягли на холодну підлогу печери і спробували заснути. Печера була темною, сірому світлу неба ледве вдавалось проникати всередину неї.
«Може, ризикнути з ним поговорити? — Роксі поглянула в бік напарника: той лежав нерухомо, підклавши долоню під голову, мов велике немовля. — Чи зарано? Як важко зробити перший крок. Дивно: збираючись в експедицію, я твердо вирішила вийти заміж. І жодного сумніву, а тим паче страху в мене не було. А тут не можу навіть сло́ва вимовити людині, яка врятувала мені життя. Якби ж не його винахідливість і трохи хвора фантазія, нас би давно ці потвори перетворили в делікатесне пюре. Один тільки його буйвол на колесах чого вартий. І все ж, важко заговорити…»
—Ден, у тебе є якась мрія?
—Чому ти питаєш? — прошепотів чоловік, залишаючись незворушним.
—Так, просто. Я ось вже тобі неодноразово розповідала, про що сама мрію, а від тебе на цю тему ні слова не почула.
—А що тут говорити, — Ден важко зітхнув, ліг на спину, підклавши обидві долоні під голову, і з насолодою подивився на стелю, ніби на ній можна було побачити щось неперевершенно гарне. — Я мрію про те, що й ти. Аби настав час, коли небо знову стане м’яким, а не важким, мов граніт. Коли їжу діставатиму з холодильника, а не викопуватиму з землі в суміші сміття і трупів. Коли двірник лаятиме мене за бруд. Коли даїшник щотижня штрафуватиме мене… Хоча, ні, про останнє я точно не мрію.
Чоловік непомітно замовк. В прохолодній і темній печері, що нагадувала собою спальню дикого вампіра, запанував тихий і спокійний сон…
—Де ж ти, Роксі?.. — бурмотів сам до себе Ден, стоячи навколішки біля розірваного спортивного костюма. Це було єдине, що він знайшов від своєї напарниці після того, як прокинувся.
«Нічого не розумію. Не могла ж вона піти в нижній білизні? Хоча, крім мене їй соромитись нема кого. А сліди? Адже жодного сліду не залишилось. Не навчилась же вона літати? Хіба що… Та ні, жодна з тих потвор сюди б не пролізла. До того ж, чому мене не чіпали? Щось занадто багато питань в мене виникло за останні…»
Увагу чоловіка привернув шурхіт ззовні. Здавалось, ніби зграя величних лебедів закружляла в ритмічному танку. Та Ден знав, що це були зовсім не милі пташки. Узявши до рук завчасно підготовлену сталеву трубу з загостреним кінцем, він неквапливим кроком вийшов з печери, вже знаючи, що там, назовні, коїться: навколо його Темного Буйвола, з нахабністю поганого сусіда, тинялась ціла купа потвор, зростом під два метри кожна, що були схожі на суміш людини та кажана. «Ну що, кажуть, що один в полі не воїн? То зараз ми це і перевіримо. Заради Роксі, де б вона зараз не була. Заради майбутнього, в якому небо знову стане м’яким…» Користуючись трубою, мов списом, без усякого страху чи сумніву на душі, широким відчайдушним кроком Ден пішов на своїх ворогів, розуміючи, що результатом цієї битви цілком може стати остаточне зникнення колись квітучої цивілізації людей…