1. “Квіткове диво плине до добра…”

«Квіткове диво плине до добра,
минаючи повз себе всі бар’єри,
тож не відчужуй ти свого єства,
добро завжди знайде своє кар’єри…»

Казка

Колись давно, в казковім сні, наснилась дивина мені, блукати світом злії чари, і були скрізь усюд тумани. Блукати правда і брехня й чаклунка теж незаміжня. Блукали страх і забуття, і не було о там життя. Та врешті-решт, і в тім знайшлося, і як ото все повелося, з’явився принц не на коні, на білім поні у сідлі. І сміху ж було, як покосся, зареготали всіх здалося, не зрозумівши в чим біди, принц став і вкланявся землі.
-Вітаю, пані Городося!(Принц)
-Ми не вітаємо чужих…(Городося)
-А я гадав, мені здалося, що ми з сусідніх болотів.(Принц)
-Не знаю як тобі вдалося, пройти крізь стіни всіх рослин і звідки знаєш я звалося мене від перших тих хвилин? (Городося)
-А що казати і гадати, всі знають, що ось тут живе, панянка гарна й не пихата, і кажуть статки в неї є, та я не втім сюди приїхав, мій батько на розвідку кликав, і говорив на самоті, щоб наречену привести. А що мені, я не строкатий, пішов у розвідку шукати та на шляху красу зустрів, от трохи став – перепочив. (Принц)
Красива ж пані Городося, така струнка й як ніч пянка, й лоза, що вплетена в волосся, увагу твою приверта, така чорнява й кароока, як наче кава запашна, не відведеш від неї ока, настільки ж гарне убрання. Зелена сукенка із шовку, і чобітки як на показ, і ходять коло неї вовки, що страху наганяє в нас. І все це в неї недаремно, вона ж чаклункою звалась, вона завжди, де сили темні, примножує їх темний час. Вона, мов Кішка, що зникає, і мов Сова, що приліта, вона усе про тебе знає та ледь не в серце загляда. Вона то є, то вже немає, і загадкова як життя, а зараз підемо ми далі, послухать принца-молодця. -Навіщо це мені казати, а головне навіщо знати, невже ти мчався стрім голів, доки мене тут не зустрів? (Городося) -А що Вам, панночко казати, моє кохання варто знати, прийміть від серця і душі цукерки свіжої весни. (Принц) -А як тебе до речі звати? Задумались хвилин на дві, а що можливо й варто знати, а як згодиться він мені. Нехай, візьму до свої хати, хай прибереться тут мені, а то вже років сто шукати доводиться всі зілля ті, нехай казан до блиску миє та доглядає трьох котів, хай в заклинання вірить сміло, а то додам йому життів (перетворить у кота). (Городося) Не знаємо як і принца звати, бо говорити не схотів, а може хоче приховати, а може язика вкусив. А що гадати та казати, давайте самі назвемо, можливо Юлій величати, а хоча ні це вже було. А може Яковом назвати, Добриня може Олексій чи Мирославом закликати, а може просто Тимофій, гадаю ні, це дуже просто, його ім’я, мов дзвін бринить, то Анастас (Анастасій) звучить як гордо, він може світло воскресить. Високий, статний чолов’яга, господар чорних хмурих брів, в його очах неначе гама, небесно-синіх кольорів. Як він іде, все завмирає, не чути навіть і птахів, хоч сам з переліку втікає, як трісне гілка, коло ніг. Він сильний та водночас дивний, боїться бджіл і павуків, але обожнює ходити туди, де є багато змій. Ну добре, з принцем все здається, і як йому, то все минеться, ходімо далі слухати їх, що ще він розповісти встиг.
-Ну, що ходім до мої хати, я буду щедро частувати зроблю і чаю й пиріжків, чого захочеш як схотів.(Городося)
Повела баба Городося і раптом бач, вже не знайшлося, ні принца, ні коняки з ним, невже утік, от паразит, коли ж іще така нагода, й чи буде вже така пригода, сама дурна, що потягла, так зачекай її ж земля. Підвела руки до волосся, як з під землі щось здійснилося, коріння Дубу як рука, наче гадюка поповзла…
-Шукай його куди втеклося, шукай будь за яку ціну, і щоб живим сюди прийшлося, а я котяточок знайду!
Повзе коріння, крізь пороги, ох звивисті ж отут дороги, болота і туман ступа, попід життям Водяника (той, що живе в болотяних водах), а коло нього лишень слуги, що підбирають убрання, подейкують, його подруги запрошують на День Сома. Та зараз це не так важливо, де принц питання виступа та от вже чути людські співи, то принц вітає всі поля. А він тут, бо збирає квіти для Городосі, в сватання, і хоч вони чомусь похмурі, та от букет із колосся. Взяло коріння принца у джгути, а він спокійний, мов змія, бо головне, щоб свою руку та Городося піднесла. Ще п’ять хвилин і все знайшлося, і Городосі довелося, стрічати гостя як посла, щоб знову жертва не втекла. І тільки бац, а він їй квіти вже до волосся приклада, питання куди ж їх подіти, скляної вази теж нема. Нехай, та вони ж її діти, їх вростила її земля, нехай, без неї можна жити, й коло болота їх лиша.
Проходять дні, проходять літа, зів`яли квіти як одна та щось змагається, щоб жити, одна єдина, ще й жива. Для принца тут немає й крихти, стоїть казани вимива й не знає де себе подіти, за ним же Дуб спостеріга, та от, щось падає додолу, сторіночка яскрава та, а там у квітах вкрита врода, а там та сама, що жива, лежить одна коло болота, її історія співа.
-Та, хто ж вона, звідки взялося?
Історія говорить так, що зачароване колосся, повинно води свої знать, бо тут вона серед болота, води і зроду тут нема, а де ж шукати як знайшлося, щоб врятувати колосся?
Говорить книга:
-Подивися, відчуй сердешного пуття, іди туди, куди велося, знайди по-справжньому життя…
Пішов, діватись було ніде, та бідна квітка помира, і що робити куди бігти, назад немає вороття, закривши очі зрозумів він, що це кінець і все дарма, та раптом чує звуки тиші, а там струмочок виграва, то ж він до нього, а той блище, кожна краплиночка сія, він у долоні, взяв частину, неначе власнеє дитя. Біжить чим душ, біжить на втіху, краплини пальці омина та от вже трохи і ті квіти, а серед них одна жива, усе, що лишилось до неї, останні краплі до стебла, о ні немає дива в смерті, невже вона не ожива, немає більш нічого в нього, немає того джерела, лиш сльози крапають додолу, бо все це було задарма. Він сів і не знайшов спокою, долоні очі закрива, і раптом, щось торкає долі і до чола рука сяга. Він опускає дві долоні, а перед ним уся краса, у золотавому полоні, його серднько забува. Він просить прощення у долі, а бачить сладкії уста, у золотавому полоні, блакить небесна виграва.
Це точно подарунок долі, вона русява та струнка, і ніжна, наче квіти в полі, й білява як сама зима. Зелені очі, наче трави, у посмішці блищить весна, такої навіть ви не знали, аби сама не розцвіла. Маленькі руки й довгі коси, сукенка світлого врання, і ноги в неї зовсім босі, аби відчути дух життя. Все, коло неї просто сяє, струмочок пісню виграва та що казать пташина зграя, летить симфонію співать. А голос срібний як дзвіночок, а стать тонка як та струна, і аромат медових соток, полонить серце та душа.
-Ну, що ходім зі мною добродій, я знаю стежки до добра, тепер я знаю в твоїй волі, добро веселкою пала.
Та квітка, дівчина із поля, відчула серцем до добра, і зруйнувала в світі Злої, джерела темного єства, все виявилось дуже просто, коли добро перемога, нічого не лишає злості, як справедливості мета. А що ж нам казка сповіда, вона говорить нам на втіху, що треба слухати добра, і серцем відчувати гідно, не слухати чужих думок, що проти волі спонукають, до зла не створювать чуток, а потім оминать окраїн. І думають серцем лиш своїм, душею світла тяготіти, і справедливості цінити, і ближнього свого учити, щоб він поважно до добра, цінив свої пріоритети, і свої власні відчуття, конструював як ті проекти. Проекти власного єства, бо з думки ти ще не збіднієш, а от колючії слова, в повітрі ти спіймать не встигнеш…