7. “Вони прокинулись поміж яблунь”

Вони прокинулись поміж яблунь. Сонце яскраво світило, а на небі виднілись грозові хмари. Він піднявся перший, пішов по стежці серед квітів і вийшов на полянку. Чисте й велике, але при цьому — зовсім не глибоке озеро знаходилось по центрі, оточене довголітніми дубами. А замість трави — пісок.

«Дивно,- подумав він. Велике, але не глибоке; дерева, але пісок; сонце, але грозові хмари. Все тут протилежне… де ж тоді ми?»

Він підійшов до озера і зачерпнув у долоні води. Кристально чиста, виблискує на сонці неначе чарівна, неначе здатна вилікувати усі рани. Він дістав пляшку з пояса, яка дивним чином досі трималась там, вилив на пісок залишки старої води і набрав нової, озерної. Грозові хмари були все ближче і ближче, тому він вирішив повертатись до неї. По дорозі назад — зібрав букет з тих самих польових квітів, поставивши у середину жовту квітку — під колір її очей.

Вона сиділа на невеличкому пагорбі, спершись спиною об яблуню. Вона завжди була обережною, ніколи не діяла на пролом не враховуючи того, що стосується її близьких. Зірвати яблуко з занадто вже казкового дерева, та ще й у невідомому місці вона не наважилась. Просто сиділа і гляділа на небо. Вона не була чародійкою чи ельфкою, але щось у її родинному дереві не сходилось, тому ніхто і не міг пояснити її жовті очі, які при світлі сонця стають золотими, а при гніві — вогнянистими. Її очі — це її дар. Не використовуючи рук чи якихось магічних слів, вона одним лиш поглядом могла підпалити будь що та будь кого, до чого вона вже вдавалась раніше. Вона навчилась керувати своїм даром, мабуть саме тому, більшість людей для яких магія це закляття і ворушіння руками так сильно зацікавлені в ній. Не один раз різні чародійки та чародії, ельфи та інші їм подібні намагались вмовити її стати одною з них, приєднатись до них та боротись рука об руку з ворогами. Вони мріяли дослідити її дар, дізнатись на що ще вона здібна, та й вона хотіла цього, хотіла удосконалення, але доля повернулась до неї інакше.

Він підійшов до неї і вручив букет квітів. Знав, що квіти не викликають у неї жодних емоцій, знав, що вона буде радіти звичайному аркушу паперу чи долонці спілих ягід більше, ніж найкрасивішим квітам. Він все одно приніс їй їх. Навіщо? Щоб відволікти її від думок. Її думки мали над нею незнану силу, вони були здатні володіти нею навіть тоді, коли поруч усе палає, а люди кричать і молят про допомогу. Не рідко вона може просто сісти і зникнути у своїй голові відсторонившись від навколишнього світу, а він — навчився повертати її до реальності. Наприклад квітами, які вона так не любить.

—Даміан, знову? , промовила вона дивлячись на букет

—Мені більше нічого не залишалось, поруч немає жодної вороної кобили яка привернула б твою увагу, чи якоїсь старої, запиленої книги яку ти ще не читала.

Вона закотилася очі.

—Де ми? Маєш якісь ідеї?

—Жодної. Нам варто знайти якись прихисток, доки не почалась гроза, там і подумаємо куди ми могли потрапити

Він подав їй руку і допоміг піднятись.

—Мелісса, у тебе кров

— Знаю, це мабуть від переміщення, можливо зачепила стару рану

— Впевнена, що це не та стріла, яка мчала в слід за нами?

—Ні, не вона. Я думала що вона зачепить тебе, намагалась її спалити, не знала чи у мене вийшло і коли прокинулась, одразу оглянула тебе у пошуках стерчачої стріли.

—Отже, виходить таки спалила! Ну ти даєш, це неначе відбити стрілу мечем! Дякую, Мел.

— Я щаслива, що ти цілий, не уявляєш скільки разів я думала що втрачу тебе…

—Але ж попри все, ми досі разом, так? Досі обоє цілі і живі.

— Та чи надовго?

Вони пішли через галявину, далі стежка повела їх поміж дерев, великий і зелений ліс, кролики, які швиденько стрибать через невеличкі ямки, кущі ягід і різнокольорові квіти, все тут здавалось таким чарівним, казковим, неначе нереальним.

Стежка вивела їх на дорогу з лівої сторони якої стояв дім. Не дуже великий та все ж таки просторий як на двох осіб. Дерев’яна огорожа оточувала невеличке подвір’я з молодим деревом і качелею під ним. На подвір’ї стояли залишки від недавно розпаленого вогню, а в кінці будинку — стайня для коней, десь на дві кобилки.

Гроза наближалась, грім віддавав гучним тріском, а зі сторони лісу виднілись різкі блискавки.

—Пішли в середину, — сказав Даміан

— Впевнений, що це безпечно?

—Ні, але залишатись на вулиці також не варіант

— Твій меч у тебе?

— Так, на щастя зміг його втримати коли нас телепортувало, а ти свій, як я бачу, не втримала

— Не страшно, я підібрала його у якогось мертвого мисливця на чародіїв, він і половини цінності твого не вартий

— Ми знайдемо тобі новий меч, кращий і підходящий по вазі, а поки ми тут — ти вже не відвертишся від моїх уроків.

— Якщо ми тут надовго, то дійте не тільки до мого навчання боротьби на мечах, але й до твого у спалюванні речей очима

— На таке я не здатний, я звичайна людина

—Людина, в якій тече кров ельфів, людина, котра здатна чаклувати попри незнання всяких заклинань. Тому, не прибідняйся, Даміан.

— І все ж, мої здібності далекі від твоїх хоча б тому, що їх межу я знаю, а ось твої…

— Наврядчи я зможу перетворитись в дракона і спалити замок

— Ну можливо і не в дракона, але щось ще ти точно можеш, нам тільки потрібно дізнатись що саме

Вона не відповіла, на марно говорити з ним про це

— Дощ почався, пішли до середини, —проказала Мелісса

— Куди поділась твоя обережність?

— Вона не любить ходити мокрою, відчиняй двері

Даміан підійшов до дверей і з допомогою меча відчинив замок, вони зайшли. У середині було темно і просторо, на столі стояли свічки.

—Мел?

Вона поглянула на стіл, її очі почали блищали вогнем а свічки — загорілились.

—Дякую. Нам варто оглянутись тут, можливо знайдемо щось корисне. Тримайся поруч.

Одразу з вхідних дверей виднілась кухня. Великий стіл по центрі і кухонні поверхні під стіною. Різноманітні шафки та шухляди. Справа — щось на подобі невеличкої вітальні. Диван, маленький столик і камін перед ним. В кінці вітальні двері, які ведуть до стайні. Праворуч до кухонного стола — сходи нагору. Будинок має всього два поверхи, не дивлячись на його досить величний вигляд. На другому поверсі розміщено дві кімнати. Одна з них — щось на кштал комори, в якій знаходиться все: книжки, посуд, стріли, трави та якісь флакони, настоянки й ящик з яблуками, ягодами. А у куточку — покрита інієм шафка, в якій знаходилось різне м’ясо починаючи від кролика та закінчуючи олениною.

—Даміан, дивись, це магія

—Хтось наклав закляття холоду щоб зберегти м’ясо свіжим

— Наскільки сильна магія?

— Я б сказав що дуже навіть сильна, бачиш? Жодного сліда від таяння льоду, одже магія діє весь час і її не потрібно поновлювати. На таке мало хто здатний.

— І скоро ми зустрінемось з цим кимось

— Так, але навряд чи він повернется сюди сьогодні, він буде слідкувати за нами доки не зрозуміє що ми із себе представляємо і наскільки ми небезпечні, тільки тоді він наважиться підійти

— Тоді у нас є декілька днів щоб перепочити і самим підготуватись до його приходу

—Так… Дивись, це настоянка з березової кори, і бинти тут є. Ходімо, я перев’яжу твою рану

Вони вийшли з комірчини і спустились на перший поверх до кухні. У відрі не було води, тому Даміан склав пальці у знак Аргон, заплющив очі і у думках уявив те, що йому потрібно. У відрі з‘явилась вода. Здавалось би — так просто і чарівно, тільки подумай, і воно уже в тебе, але кожна магія потребує чогось у замін. Матеріалізувати щось з нічого зовсім не легко, таке потребує значної енергії. Даміан розплющив очі і хвилину просидів на підлозі мовчки, знав що якщо різко піднятись після матеріалізації то можна так само різко впасти.

— Мелісса, загрій воду будь ласка, вона занадто холодна

Вона поглянула на відро, очі запалали, а з води почав йти пар

—Досить,  я ж не збираюсь запікати твою рану

Він піднявся і поніс відро до дивана. Витяг з сумки бинти і настоянку яку забрав з комори і поклав на маленький стіл. Вікон у будинку було мало, взагалі, на першому поверсі тільки одне, та й з того виднілась тільки темінь від грозових хмар і моментами білі блиски.

— До чого ж темно, варто запалити камін, а то я нічого не бачу. Мелісса,ти мене чуєш? Мелісса?

— Так, так. Я тебе чую, пробач,—вона підпалила дрова які лежали в каміні і кімната вмить засяяла.

— Про що ти думала?—запитав Даміан намочуючи тканину в воді

— Я слухала грім

— Грім… Все почалось з грому. Знімай сорочку

Мелісса сиділа, дивлячись на полум’я з каміну. При світлі вогню могло здатись, що на її очах видніються сльози. Так міг подумати тільки той, хто погано знав її, адже у своєму житті вона плакала тільки раз, у всякому випадку тільки один раз це бачили.

Вона зняла сорочку, і на правому плечі проступив шрам. Він простягався з верха плеча до середини хребта, неначе навскіс.

— Зараза, шрам відкрився

—Зверху?

—Так. На щастя тут є багато різних мазів, все буде гаразд

— Ти залікуєш його один раз, а він відкриється наступний. І так буде завжди

— Колись я знайду спосіб залікувати його, обіцяю. Можливо, навіть зможу позбавитись його

—Ні, я хочу щоб він залишився. Це згадка для мене

—Не найприємніша я вважаю

— Яка є.

Він замочив тканину у воді і почав витирати засохлу кров з її руки.

— Ну що, є ідеї де ми?—спиатла вона далі дивлячись на вогонь

Даміан закінчив витирати кров і перейшов до промиття відкритої частини шраму. Взяв чисту тканину і налив на неї березової настоянки.

—Зараз запече, — сказав він

Він доторкнувся пропитаною тканиною до рани, та почала шипіти. Мелісса не проказала ні слова, вона вже звикла до такого, а промивання шраму це одне з найнеболючіших речей які вона відчувала. Даміан прибрав тканину яка з білої стала червоною. Взяв новий обрізок і замочив його в настоянці. Наклав на відкриту частину шраму і замотав поверх бинтом.

—Доведеться мотати попід рукою через плече, деякий час буде незручно рухатись, але ти впораєшся.

—О ні, а як же тренування на мечах? Я так мріяла повчитись в тебе, о великий майстре

—Відкладемо на декілька днів, залежно від стану шраму, не варто дарма напружуватись щоб він не розійшовся далі.

— Чудово

— Мелісса, ти ж сама розумієш наскільки важливо вміти тримати меча, навіть найкращі чародії і ельфи опанували меч, не завжди на магію вистачає сили

— Так, я знаю. Навчиш мене відбивати стріли мечем? Чи доведеться надалі покладатись на те, що я встигну їх спалити до того як вони пройду через твою голову?

— Мелісса, досить. Я знаю що був необережний. Я нераціонально використав силу і в мене не вистачило енергії на щит. Дякую, що ти врятувала мене.

—Немає за що, це найменше з того що я могла зробити, та і до того ж — єдине що вмію

—Ось позаймаєшся зі мною на мечах, і все буде зовсім по іншому

—Гаразд, Даміан. А що з моїм луком?

— Він зламався коли ми впали біля дерева. Я бачив у коморі стріли, значить і лук десь тут є, ми знайдемо тобі новий

Вона мовчки кивнула. Вона була з тих, хто надто вже сильно привязувався до речей. Чи то сумка, чи обручка чи лук, були речі які знаходили в її серці окреме місце. Зазвичай це були речі, які належали важливим їй людям. Лук належав її другу, який в останній момент віддав їй свою єдину зброю і штовхнув у портал, закривши собою від стріл мисливців.

— Він був чудовий, мені також дуже шкода його, Мел. Але це був його вибір, він сам вирішив що твоє життя цінніше за його. Головне, не підведи його. Зроби так, щоб його вибір був виправданий.

— Ти не знав його так як я, Даміан

— Ні, так як ти не знав, але за той короткий час зрозумів, чому він такий важливий для тебе.

—Лук ще в тебе?

— Хочеш сказати його уламки? Я залишив їх на пісочній поляні біля озера, вирішив що зайва вага не потрібна

— Пісочній поляні біля озера? Де це?

— По стежці від пагорба я вийшов до озера, там і залишив

—Сходимо туди завтра? Я хочу забирали уламки і подивитись на озеро

—Плануєш зробити йому могилу, а замість тіла покласти його найважливішу річ?

—Так, ти проти?

—Ні, завтра туди підемо. Надіюсь ніхто не забере його

Вона подивилась у вікно і побачила яскравий спалах. Він нагадав їй портал, який виник в останній момент. Нагадав Міко, який закрив собою рій стріл, та Елісон, з її блакитними як небо очима. В її уяві відобразилась картина останніх подій, вона знову побачила її, з цівкою крові на скроні, побачила, як вона попри все, падаючи на коліна таки відкриває той портал, таки рятує її і Даміана, а потім — падає поруч з уже мертвим від стріл Міко і не рухається.

— Як гадаєш, вона загинула?— спитала Мелісса

—Елісон? Не знаю. Тоді вона використала дуже багато магії, і ще й зуміла відкрити для нас портал. Якщо вона просто втратила свідомість, тоді є вірогідність що її порахували за мертву і не забрали з собою. Хоча я думаю, що навіть мертва чародійка важлива для них. А в такому випадку, я надіюсь що забрали вони її все так мертвою. Я знаю що вони роблять з чародіями і ельфами, тому повір — смерть краще за полон.

 Мелісса мовчала. Вона не так страждала від втрати Елісон, як від незнання що з нею тепер. Чи дійсно мисливці катують її десь у своєму підвалі, чи можливо їй вдалось утекти? А може, вона все ж таки померла, віддавши свої останні сили на відкриття порталу?

— Ми повинні дізнатись що з нею. Повинні якось зв’язатись

— Маєш на увазі повернутись назад?

— Ні, це небезпечно. Особливо зараз. Не дарма ж вона відправила нас сюди, тут вони нас не знайдуть. Ми повинні залишатись, дослідити це місце і зализати рани. Підготуватись до майбутнього, можливо удосконалитися. Вона дала нам цей шанс, і ми не будемо нехтувати ним

— Тоді, якщо вона таки жива, можна зв’язатись з нею шляхом телепатії. Але я не знаю як це робити, на телепатію здатні тільки чародії, а я ним не є. Я бачив у коморі деякі книги, в шкіряній палітурці, присипаній пилюкою. Скоріш за все — про магію. Можливо, ти зможеш розвинути телепатію, якщо у нас буде достатньо часу на практику

— Ти знову намагаєшся дослідити мій дар.

—Так, але цього разу на це є причина. Дізнатись, що стало з Елісон

—Сьогодні я не маю сил, мені потрібно відпочити

—Як і мені. Отже завтра — ми перериємо усю бібліотеку цього дому, і сходимо до озера. Сьогодні нам потрібно відпочити. Обидвом

Вона кивнула.

— Ти вже знаєш де ми?,—проказала Мелісса

— Я думаю, що це місце — щось на кштал дитячої казки Елісон. Вона не знала куди нас відправити, адже у нашому світі для нас всюди небезпечно. Під впливом адреналіну і наближеної смерті вона використала всю свою силу щоб відкрити телепорт в місце, де немає нікого, в місце де ти зможеш бути в безпеці, в місце з її дитячих мрій. Красива країна з полями всипаними квітами, блискучим озером серед піску та дерев’яним будинком біля лісу.

—Хочеш сказати, це світ її фантазій?

— Ні, я думаю це чийсь світ, який по параметрам наближений до її. Він був першим який співпав з її критеріями, і вона відправила нас сюди. Але цей світ — точно не її. Він належить комусь іншому. Комусь — хто недавно розпалював вогонь на подвір’ї, комусь — хто приготував усі ці настоянки і ліки, комусь — хто змусив холод вічно триматись у шафці з м’ясом. І цей хтось не просто так опинився тут. Його сюди відправили.

— Чудово, тільки я надіялась на відпочинок, так виявляється що ми сидимо в будинку якогось давнього вбивці чиї гріхи були настільки могутніми, що для його утримання створили окремий світ

— Так, не дуже приємна ситуація. Хочеш їсти?

— Ти зовсім не переживаєш?

— Переживаю, але маю надію що саме це місце допоможе нам дізнатись більше про тебе

Він встав з дивана і направився на кухню щоб приготувати щось на вечерю.

— Принесеш з комори кролика? Підсмажимо його

Мелісса піднялась і пішла на другий поверх. Навпроти комори були ще одні двері, ще одна кімната в яку вони так і не зайшли. Сьогодні вона не хотіла досліджувати її, тому пройшла попри і зайшла за м’ясом. У невеликій шафці побачила якусь тканину. Це були лляні сорочку білого кольору. Звичайні сорочки які у той час носив кожен селян. Нічого вичурного чи занадто оздобленого. Вона скинула з себе брудну сорочку з плямою засохлої крові на руці та одягнула чисту. Стару вона забрала з собою. По дорозі на кухню закинула її в камін, постояла декілька хвилин дивлячись як горить сорочка, на якій є кров кожного з важливих для неї людей. На рукаві— кров Міко, коли стріла поцілила в шию, кров потрапила на сорочку. На комірці — плямка крові Елісон. Мелісса встигла обійняти її перед відкриттям порталу, і комірцем зачепити ту саму цівку на скроні. На спині, біля її крові — кров Даміана, який вперто доводив їй що стріла його не зачепила, хоча це не так, згоріло тільки оперіння, стріла була занадто швидка і прорізала долоню, кров з якої залишилась на сорочці коли він схопив Меліссу за плечі щоб прикрити. Він би ніколи не сказав їй про це, і вона знала. Тому і мовчала, вдавала, що вірить що зуміла спалити стрілу до тла. Єдине, що її цікавило — де ж рана? Вона дивилась на його долоні і не бачила жодного сліду від поранення.

—Мелісса, довго ще? Ти зібралась спалити нашу вечерю у каміні?

Вона підійшла до нього і поставила м’ясо на кухонну поверхню. Він помістив кролика у казанок, долав солі яку знайшов в шухляді і трішки перцю. Накрив казанок посудиною і склав пальці в знак Арагон. Закрив очі і уявив вогонь. Через декілька хвилин він підняв кришку і витягнув звідти підсмаженого кролика.

— Трішки перепалив,—відказав Даміан

— Не страшно, я така голодна що готова з’їсти навіть запечену вуглинку

—Камінь ось там, ні в чому собі не відмовляй

— Ха-ха. Маєш воду? Так хочу пити

Він відчепив з пояса пляшку і подав їй.

— Звідки ця вода? На смак вона зовсім незвична. Не знаю як це пояснити… вона неначе

— Чарівна? Так, я також про це подумав. Це вода з озера

Поки Даміан розкладав на стіл посуд і нарізав кролика, Мелісса відвернулась в сторону і сконцентрувала погляд на своїй руці. Очі почали палати, а на руці з’явились пухирці. Вона відвела погляд і тління шкіри закінчилось. Тоді вона почала лити воду з пляшки на руку, і пухирці зникли.

«Таки чарівна, ось як він позбавився шраму»

Вона сіла за стіл, поклала пляшку поруч

— Смачного, —проказав Даміан, Тільки не замасти свою нову сорочку

— Таки помітив?

— Ну звісно що

— А помітив, що вода з озера дійсно чарівна?

— Так

—Чому не сказав мені?

—Сказав би, коли б це знадобилось

—Чому не спробував використати її коли обробляв мій шрам? Вона ж лікує усі рани

—Спробував. Перед тим як наносити настоянку, промив озерною водою

— Нічого не змінилось?

—Ні, геть нічого. Ніякого ефекту, неначе це була звичайна вода.

—Якщо навіть вода з чарівного озера не змогла залікувати рану, то годі й надіятись що ти знайдеш спосіб щось зробити з цим шрамом

— Так, ти права. Шансів мало, але ніколи вони не дорівнюють нулю. Можливо воду потрібно використати в суміші з настоянками чи травами, можливо потрібно промивати не один раз а регулярно, доки не загоїться. Я надіюсь що в одній з книжок буде інформація про це озеро, тоді вже я зможу придумати якийсь рецепт ліків.

Вона опустила голову, подивилась на свого кролика і заходилась їсти. На вулиці досі був чутний грім, а з єдиного вікна виднілись білі спалахи.