6. Прокинулась?

Я прокинулась, коли сонце вже зійшло і тепер світило крізь щілину між шторами. Рукою намацала телефон, невже проспала? Не почути звук будильника на телефоні було для мене фатальним провалом дня, бо саме сьогодні вступний екзамен з математики ( алгебра і геометрія разом)! Телефон лежав поруч, але показував щось нереальне – 25.05. 2055, день і місяць співпадають, але рік аж  на тридцять чотири поспішає, якийсь новий  глюк, чесне слово! Я протерла очі, потім ще, дата була незмінною, хоча за годинником була восьма ранку, тож я ще встигаю! Тільки треба себе трошки привести до ладу, зробити тюнінг так би мовити. Я взяла свою косметичку: тільки пудра, олівець для очей і матова помада, але нічого зробити не встигла, бо в дверях дзенькнув сигнал, хоча гостей я не чекала, все ж побіжу подивлюсь.

– Доставка теплих сніданків, доброго ранку! – донеслося  через двері. Щось бахнуло, просунулось крізь отвір  в дверях і з моєї сторони в корзині, схожою на баскетбольну , тільки з днищем, яка була чомусь прикріплена замість поштового ящика, опинився сріблястий пакет.

Звуки за дверима ставали тихішими,  постачальник кудись поспішав.

– Стривайте, а оплата?

Я нічого не розуміла, подзвоню мамі, вона вже на точно має бути на роботі , але хвилинку, сподіваюсь, для розмови зі мною знайде.  Гудки, додзвонитись не можу.  Татко також трубку не бере. Які ж аромати з того сріблястого пакунку! Дістану і подивлюся, що там, але їсти чужу їжу, яку я не заказувала трохи лячно.  На пакунку теж напис, ось і телефон є, номер заявки 78945, а ще слоган : “ Швидка доставка в межах міста, Буде спекотно, куштуй вдома!” Набираю, два гудки і приємний голос звернувся до мене:

– Раді вас вітати, які будуть побажання?

–  Я хочу повідомити, що мені доставили їжу, а я не замовляла! Номер заявки 78945!

–  Стефанія Столяренко, п’ятдесят років, заказ оплачено заздалегідь як регулярний ранковий п’ять днів на тиждень. Все в порядку, приємного апетиту!

– А заказ сплатив батько, це йому, а не мені п’ятдесят років, тільки Стефан, бо Стефанією названо мене на його честь. Мені стало легше.

–  Ми не робимо помилок в 2055 році, рівень програмування дійшов стовідсоткового виконання поставлених завдань.

–  В смислі? Що? Якщо це розіграш, то геть невдалий!

–  На іншому боці знов побажали приємного апетиту, а я від злості кинула слухавку.

 – Я хочу ввімкнути телевізор. Мені потрібен випуск новин!

Дивно, але телевізор ввімкнувся сам.  Нічого цікавого не показували, все як звичайно: серіал, реклама. За моєю голосовою командою, телевізор було вимкнено, здається, я знаходжуся в ” розумному домі”, але не розумію коли він таким став, коштів у моєї родини на те “технічне диво” не було! Мама і тато працювали, як могли, але далі викладання у ліцеї їх професійний шлях не йшов, вони обидва працювали вчителями, хоча і вищої категорії. Я їх люблю дуже, щоб довести свої здібності і не осоромити звання “дочки педагогів” як вони мене називають,  математику сьогодні на відмінно мрію здати, тому що хочу вступити до вишу і стати архітектором.

Раптом я остаточно прокинулась, бо зрозуміла: телевізор був не такий, та що телевізор, весь дім був не такий! Інші меблі, книги і техніка, при чому якийсь мінімалізм, як я завжди мріяла. Я мріяла саме про такий дім! Дім Мого майбутнього! Ой! На мене дивилась чужа жінка, а через секунду я зрозуміла, що дивлюся на себе в дзеркало…. з очима, повними страху я побігла в ліжко, сіганула з головою під ковдру і нарешті трохи отямилася… Це якісь галюцинації… я перезаймалась математикою…це не може бути правдою, але якщо  все правда, не моя  уява, то мені треба подзвонити, подзвонити … комусь рідному… тому, кому я зможу довіритись….

Славка!… Однокласник з яким ми стільки років товаришуємо, а зараз разом вступаємо до вишу….Отже  справді надійний друг!

Добре, що коли я бігла, телефон затисла в руці, тремтячи в ліжку під ковдрою, я швидко набрала його номер, тим більше, що він був заведений в адресну книгу. Трубку взяли одразу, мені зовсім не довелося чекати, спросоння  Славків голос був трохи скрипучим.

  – З новим сонячним днем тебе!

  – Привіт Славо, як справи? – почала я здалеку.

  Я вже працюю і на тебе  чекаю через годину на місці, на роботі знов завал, горить лісова зона за містом, бригада вже працює, а я якраз  пригадав твою головну думку: Землю треба рятувати щодня!

  – Аааа…,-  більше нічого  сформулювати я не змогла. Тільки збагнула, що Славко розмовляє як дорослий дядько. А потім додала:

  – А нагадай мені найцікавіше з нашого життя за останні роки,- це було питання-пастка для мого найкращого друга,зараз він проколеться і згадає, що ми в цьому році закінчили ліцей і вступаємо до Університету, а працювати ще не пробували!

Але на замість цього  він сказав зовсім інше.

–  Давай потім про це. Я тебе не впізнаю, ліс, кажу горить, пожежа! Я розумію, що вже десять років, як людство переклало майже весь тяжкий труд на плечі роботів, але… ти в таких надзвичайних випадках вже викликаєш службовий гвинтокрил, щоб особисто контролювати ситуацію. І дякую, що пам’ятаєш про всі наші роки разом, особливо про те, що в мене  сьогодні ювілей: тридцять років  як працюю екологом, тож вітайте мене, шановна пані Архітектор лісу і за сумісництвом моя кохана дружино!

 – Після такої новини мені, чесно кажучи, стало все одно який сьогодні рік!

–  Знов жартуєш,- не витримав Слава,- я тобі чесно кажу рік сьогодні такий же як вчора, 2055! По ночам треба спати, а не докторську роботу писати, тоді таких питань не буде, тобі гвинтокрил викликати чи ти сама?

–  Сама,- автоматично сказала я і пригадала,- слухай, а чому якщо я твоя дружина, в мене татове прізвище, в ранковій заявці підтвердили: Стефанія Столяренко? – ось після цього питання все точно стане на свої місця.

–  Тому що і в мене прізвище твого тата, а пішов я на таке, бо ти в мене така уперта, не хотіла поміняти своє і  поступився я , поміняв, щоб в нашій родині було одне прізвище на двох,  бо дуже  кохаю тебе. І поспішай вже, бо команда роботів без твого керування з пожежею не впорається, я теж рушаю на місце з другою командою, щоб об’єднати наші зусилля і зберегти ліс! Цілую!

Телефон задзеленчав  в моїй руці і я зрозуміла, що в квартирі лунає сигнал будильника. Скажу чесно, сьогодні перший раз страшно прокидатись, можливо, що мені  вже не сімнадцять років, а всі п’ятдесят?