4. А я все шукаю тебе…

“Що? Де? Чому?” – ці питання не покидали мене ні на хвильку. Що таке щастя? Де знайти його? Чому я не можу бути щасливою? Та, незважаючи на всі мої пошуки, відповіді я не знаходила. Хіба це так має минати моє життя? За нескінченною підготовкою до ЗНО? Вчусь, вчусь, а матеріалу стає все більше і більше, а час стрімголов летить вперед, не жаліючи нікого. І ця рутина поглинає мене, змушуючи забути, хто я насправді, втратити вірність собі. Маленька творча дівчинка Леся стукає у двері і просить випустити її на волю, але вони відчиняються так рідко. Можливо, одного дня вона втомиться стукати і засне, а можливо вона не перестане і все-таки отримає бажану волю. Глянула на робочий стіл. Гора зошитів з української мови, а поруч синьо-жовта книжка з історії вискалила зуби. Здригнулась. Ні, я не повернуся. Не зараз. Не можу. Піднялася, накинула червону куртку і вирушила гуляти. Прогулянки на природі приносили мені бодай невелике полегшення. За кілька хвилин опинилася в лісі, адже він знаходився зовсім недалечко. Стежина вела мене вперед, а зверху звисали могутні крони дубів. Ранньою весною вони тільки прокидалися і здавалися ще неживими. Під ногами мокро чавкало болото. Бруд окутував мої чорні кросівки, а я все йшла. Де ти? О, моє щастя. Ця гра в хованки змушує мене програвати. Та все ж, може я тебе таки відшукаю? Одного сонячного або вітряного дня, я прокинусь і відчуватиму себе зовсім по-іншому? Можливо, та не сьогодні.

“Привіт”, – привіталася з широчезним дубом. Мій Дуб Відваги. Притулившись до нього чолом і долонями, почала подумки промовляти слова: “Дякую за відвагу, якою ти мене наповнюєш…” Після нього йшли інші дуби: Розуму, Спокою,  Сили і Любові. Привіталася з кожним, виконавши свій маленький ритуал. Він дозволяв мені почуватися спокійніше, краще відчувати той такий необхідний зв’язок між людиною і природою. Відірвавшись від останнього Дуба Любові, я повернулася обличчям до Дуба Сили. Вони стояли поруч, а їхні верхівки були схилені одна до одної, утворюючи хрест, неначе на карті скарбів. 

Та важкість з душі все одна нікуди не ділася. Темрява буднів нависла наді мною, не дозволяючи вільно видихнути. Негативні думки потоком роїлися в голові. Чому я відчуваю себе такою нещасною? Чому нічого не допомагає? Чому? Чому?! Чому?! Різко звернула з стежини і подалася вглиб лісу. Дерев ставало більше й більше, а хащі були все густішими. Мої кросівки вже ступали по молодій ледь зеленій траві. Коли все пішло не так? Не розумію. Я ж була щасливою колись. Чому не можу бути такою зараз? Я йшла і йшла, не дивлячись навколо. І кожного разу, як моя нога торкалася землі, у голові лунав грім страшних питань. А якщо …? Мене охопив відчай. Не помітила гілку під ногами і спіткнулась. Це змусило нарешті огледітись. Мене зустріла чужа, незнайома місцина.

Як же я сюди забрела? Нервово роззирнулася навколо. Сонця на небі не було, його сховали сірі хмари, неначе ті труднощі. Розвернулася і пішла назад. Повертала то вліво, то вправо, намагаючись знайти хоча б якусь стежину, але її не було. Була лише я, одна-самісінька серед дерев, які ,здавалося, вороже зиркали на мене. Ось ту смереку бачу вже втретє. Чи може це не вона? Здається, я ходжу кругами. Побігла в ту сторону, де могло би бути сонце. Серце гупало як шалене. О ні! Загубилась.

“ Загубилась, загубилась, загубилась”, – непереривно пульсувало в скронях.

Гілки хльоскали по руках і обличчю, але це мене не зупиняло. Переді мною повстала молода галявина. Побачивши пеньок, одразу ж кинулася до нього й присіла. Що ж мені робити? Куди йти? Страх остаточно заполонив мою свідомість. З очей градом почали литися сльози. Я не можу знайти дорогу. Навіщо я взагалі сюди пішла? Краще б сиділа вдома! Навіть моє сіре, занудне життя видавалося кращим за смерть від голоду чи самотності у лісових нетрях. А на мене ж може напасти якийсь звір. Зіщулившись ще більше, обійняла свої коліна. Ні, так не можна. Потрібно щось робити. Можливо, у мене ще є шанси? Підвелася з старого пенька, витираючи кулаками сльози. Несміливими, повільними кроками обійшла галявину. Мій погляд прикувало небо: сірі, грозові хмари заполонили весь його простір. О ні! Повільно присіла на землю. Глибоко з грудей зірвалося схлипування. Я приречена. Вічне нещастя не було моєю найстрашнішою проблемою. О ні! Тільки зараз, ридаючи навколішки в гущі лісу, я усвідомила наскільки ж драматизувала всю ситуацію.

Раптом відчула, як до мого плеча щось торкнулося. В душі враз похололо. Зі страшенним криком, розвернулася й замахнулася на ймовірного ворога. Але те, що я побачила змусило мене остовпіти. Переді мною стояла молода дівчина в легенькій білій сукенці, наче зітканій із хмари. Чорне лискуче волосся де-не-де переливалося зеленим, а на голові зручно вмостився вінок з ромашок. Зелені великі очі невідривно стежили за мною. Я не могла поворухнути жодною частиною тіла. Серце калатало, намагаючись вирватися з грудної клітки. За мить, коли сила повернулася у моє тіло, я кинулася бігти стрімголов.

– Зачекай, не тікай, – тихо зашепотіла незнайомка. – Я відчула твій біль.

“ Що?” – прокрутилось в голові, але ноги продовжували нести мене кудись далеко-далеко, щоб відірватися, втекти.

Раптом вона вигулькнула з-за могутнього дуба прямо перед моїм носом.

– Не бійся. Я хочу тобі допомогти.

– Хто ти? – прошепотіла, задкуючи.

– Мавка. Азалія, так мене звуть.

– Мавка? – а в голові пронеслось: “Як з Лісової пісні? Це ж нечувано”.

– Так.

– Я тут, щоб тобі допомогти, – вона повторила вдруге і протягнула мені свою руку. – Ходімо.

– Ні, я не піду з тобою, – відрізала я і покрокувала до пенька.

– Ти збираєшся тут сидіти, поки не почнеться гроза? Крім того, я відчуваю, що тебе турбує. Обіцяю, ти знайдеш відповідь на свої питання, якщо підеш зі мною.

“Про що вона говорить?” – думки зароїлись у голові.

– Гаразд, –  роздратовано видихнула, але насправді мені було страшно аж до чортиків. Йти кудись за справжньою лісовою Мавкою? А може у мене галюцинації? Нишком потерла очі. Ні, вона не розтанула. Її струнка фігура пасувала до фону лісу і здавалася саме тут такою природною і правильною. Азалія знову подала свою бліду тонку руку. Ковтнувши слину, простягнула свою долоню. Враз світ навколо закрутився. Зелена пелена майоріла перед очима. Навколо закружляли сріблясті крихітні метелики, окутуючи нас від ніг до голови.

– Що відбувається? – закричала я.

– Це мої друзі, вони нас супроводжуватимуть сьогодні,-  пролунав спокійний, рівний голос у відповідь.

Білий туман промелькнув востаннє – я побачила, що наша локація змінилась. Десь далеко позаду вчувався шум річки.

– Куди ти мене привела?

– Ось, поглянь, – мавка відпустила мою руку.

Я обернулася. Так, відчуття мене не підвели, там справді була річка. Розкинувшись серед молодих дерев, вона нестримно бігла вперед. Дно всіяне невеличкими камінцями. А вода не була кришталево-чистою. Ні. Просто звичайна вода.

– Знаєш, чому я привела тебе сюди?

Недовірливо зиркнула на неї.

– Вода постійно тече, постійно змінюється, саме тому річка жива.

– І як це стосується мене?

– Подумай. Відповідь вже є десь глибоко отут, – вона піднесла тендітну руку до серця.

Ще раз кинула погляд на річку. Вічний рух. Вода заворожувала, та з магічного трансу, мене витяг голос Азалії.

– Час йти.

І я знову схопилася за руку лісової дівчини, і все навколо замайоріло зелено-білими барвами.

Ми опинилися на пагорбі. В небі яскраво і тепло світило сонце. Зрадівши його появі, я потягнулася руками до небесного світила. Здавалося, наче промені пестять моє обличчя. Наче сонце справді живе і віддає мені крихти своєї любові.

Мавка стояла поруч і не зводила з мене погляду, а я неначе її й не помічала.

– Запам’ятай ці відчуття.

Я повернулася до неї, а перед очима замиготіли різнокольорові зайчики. Хотіла запитати навіщо вона це робить, але звук так і зупинився на моїх губах. Ще трохи насолодилася ласкавим промінням.

“Нас чекає ще одна зупинка”, – дівчина легенько торкнулася мого плеча.

Минуло кілька секунд, перш ніж ми знову опинилися в лісі. Огледівшись навколо, з радістю впізнала старий великий дуб. Я знаю шлях додому звідси! Я врятована!

“Послухай!” – зринуло з тендітних уст Азалії.

І вмить всю мою увагу заполонив тонкий звук, що лунав згори. Підвела погляд. Солов’ї. Їхній спів утворював казкову мелодію. Вони не були людьми, та теж могли творити. Тонкі голосочки переплітались так гармонійно, так чисто, що я заплющила очі і віддалась цьому звуку. Він ніс мене у ще невідому раніше казку, а може й відому, та вже давно забуту. А я насолоджувалася. Зрештою, розплющила очі. Образ мавки неначе розтанув в повітрі. Востаннє оглянувшись на солов’їв, рушила додому. І що ж це знову повертатися до свого повсякденного життя? Ось й хащі зникли і я вийшла на стару знайому стежину, де росли всі мої улюблені дуби.

“Я жива!” – яскравими вогниками розсипалося в голові. І мене наповнила невимовна радість. Я енергійно застрибала стежкою і кинулася обіймати все, що траплялося на шляху. Зміни, любов, мистецтво. Раптово ці три слова повністю заполонили мій мозок. Вода постійно тече, саме тому річка жива. Зміни. Постійні зміни допоможуть смакувати життя і постійно рухатися вперед. Сонце наповнює любов’ю, зігріває, дозволяючи насолодитись моментом. А солов’ї ж творять, і їхня мелодія торкається найтонших струн душі. Мистецтво допоможе віднайти те чарівне відчуття натхнення, що розпалює вогник у людській душі. Посмішка завітала на обличчя, і вперше мені хотілося так щиро сміятись. Знову та маленька дівчинка змогла вирватися назовні. А все-таки, незважаючи на рутину, щастя можливе. І вдячність прокинулася у моєму серці до Азалії, що так щиро допомогла мені. Світ заграв зовсім іншими фарбами, і маленька дівчинка сміялася, радіючи такому диву.