7. Казка про еліксир третього тисячоліття

За давніх часів, у першобуття, з якого все виникло, існувала благодатна планета Щасливиця. Це було чудове спокійне місце з глибокими річками, райськими садами, родючими землями, які овівав свіжий вітерець. Жили-поживали у цьому  раю щасливці, які дотримувались законів Всесвіту. Вони знали, що є лише частинкою світу, тому жили в гармонії з природою, цінували красу навколо.  На полях колосилася пшениця, в садах наливалися медовим соком яблука, горнулися вітами до землі вишні, дівчата плели вінки, пускали їх по воді, співали пісень.

Та одного дня  з’явився злий Чарівник, одягнений у срібло та злото. Вершник мав коня,  вуздечка та сідло якого були всипані перлами. «Хочете мати і собі таку розкіш? – звернувся  він до натовпу, який оточив з усіх боків, – ідіть за мною, я покажу вам шлях до прекрасної долини, де замість трави – дорогоцінне каміння та пісок впереміш з янтарем, де на деревах листя зі срібла, а стовбури з платини».

Люди, засліплені сяйвом, пішли за чарівником у ту долину, залишивши  без догляду свою землю. Поросли поля бур’янами, здичавіли яблуні, повсихали вишні, запанувала жадоба і безпросвітна темінь не лише  в тім краю, а й  у душах людей.

 Засипав пісок років та десятиліть простір світлими та чорними сторінками історії.  За буденними справами та бажанням збагатитися жителі планети забули про духовні витоки, про єднання з природою. Страждала від їх свавілля планета. Світ огорнув густий туман суму та розпачу. Застогнала виснажена змарніла земля, стали гинути сотнями люди –  порядкувала скрізь Моровиця. 

Минали дні, місяці, роки.. Не було просвітку на краще життя. Заплакала матінка-земля – почали крізь пісок проростали квіти, що своїми ніжними пелюстками тихо шепотіли людям: «Врятуєте землю – врятуєте себе». А злий Чарівник все топтав і топтав ті квіти, а вони все росли і росли.

– Подивіться, яка краса, – зверталися діти до батьків.

– Облиште, нам потрібно більше золота, срібла та грошей.

– Мамо, тато, квіти щось шепочуть. Треба рятувати землю, бо всі ми загинемо.

– Нісенітниця це. Чарівник про все подбає,- повторювали, засліплені багатством дорослі.

А Моровиця все шугала і позбавляла  впевненості у майбутньому, нав’язувала почуття страху всім,  гуляла по  домівках, забираючи життя,  раділа, що жителі забули своє минуле.

Тоді маленькі жителі зібралися і почали думати, як врятувати  планету від Моровиці. Довго думали-гадали і вирішили  піти за порадою до  відомого Мудреця, який жив далеко за високими горами. Йшли  багато днів та ночей і нарешті дісталися житла, у якому жив  величного вигляду старець зі срібними кучерями і бородою. Він дійсно був із людей, про яких  у народі кажуть: на них земля тримається. Почувши про лихо, яке сталося зі щасливцями, пішов Мудрець думати у свою хатину та  виніс маленьку пляшечку з чудодійним еліксиром.

«Людина – дитя Природи, народжене в її лоні, – сказав старець і, промовчавши, додав: – Вона навчилася літати в по­вітрі, як птах,  плавати під водою, як риба. Але не вміє жити на Землі, берегти її скарби, які є колискою здоров’я, сили та щастя!» Сивочолий Мудрець віддав дітям життєдайну рідину для фізичного і духовного зцілення щасливців.

Подякували дітлахи і хутенько побігли до рідних. Завдяки чудодійному настою зійшло осяяння: жителі  усвідомили істину, що природа — вічне й невичерпне джерело життя та здоров’я.

Настав ранок. Прокинулись щасливці. Небо чисте, туман розсіявся. Моровиця щезла.  З тих часів живуть вони у злагоді з природою здорові та щасливі.