6. “Дивний художник вечір”

Пролог

Дивний художник вечір. Завжди одні фарби, та ніколи однакового сюжету картини. Завжди червоний, оранжевий, блакитний, рожевий, жовтий, синій, чорний змішуються у одне неподільне, безкрає небо. Так було і цього солодкого осіннього вечора. Біля самого краю моря розташувалися червоні мазки, трохи вище оранжеві, далі значний простір займав рожевий, який потроху перетворювався на жовтий. Після жовтого десь там зверху панував голубий, брат своїх суворого синього і не менш похмурого фіолетового. У середину “зали” повільно і поважно, подібно королеві просувалась велика хмара. Чорна і черства душа багатотонної королеви йшла на зустріч її гідного супротивника – сонця. Вони обмінялися суворими поглядами, і дістали із піхов свої мечі, як і минулого вечора, як місяць тому, і навіть рік. Завжди один і той же сюжет картини, один і той же супротивник, те саме місце і час. Не змінювалися глядачі цього кровавого дійства, тільки переможець був завжди різний.

 Довго боролися два тирани, не поступалися один одному силою. Іноді хмара закривала сонце, а іноді сонце знову виринало і давало відсіч. Сотні очей спостерігали за дуеллю, що відбувався кожного вечора. Між Аром – богом сонця та Айседорою – богинею морозів ы хмар. Дві чорних зіниці суворо спостерігали за рухами богині, дочка не відривала погляду ні на хвилину.  Її удари були бездоганні. Срібло меча блищало. Не раз липка, блискуча, мов золото кров струменіла з тіла Ара, але не дивлячись ні на що з його уст рідко сходила посмішка. Іноді вона була до остраху зловісна, та все ж таки посмішка. Якщо хто і був з цих двох самовпевненим і егоїстичним, то це Ар. Айседора ж завжди лише захищала свої землі, і свої права. А Ар зі своїми безкінечними ідеями про мир в усьому мирі та процвітання природи не давав спокою ні одному з жителів неба. Айседора не розуміла такого відношення до людських осіб. Ці маленькі хитрі тільця були на острах жадібними. Скільки б не давали їм, вони все беруть, ще й сміють казати, що замало отримали. Айседора була повна рішучості покарати цих істот, а Ар все безпідставно вважав, що на добро вони будуть відповідати добром.

Раптом по холодному кахлю вдарив твердий метал. Упав меч, що так гордо тримався у руках Ара. Срібне лезо трималося в сантиметрі від сонної артерії. Ар дивився на переможця, з агресією, ненавистю, та з небажанням коритися руці жінці. Він не міг програти жінці, який сором. Така ницість, програти тому, кого називають слабким. Програти тому, хто навіть і поняття не має як правити. Погляд сонця з агресивного на зневажливий. Знову бог вишкірився своїми всіма зубами на неї. Її спокій, черствість і суворість не дали промовити і слова. Айседора була й справжнім лицем морозів. Скута, лаконічна, владна та напрочуд розумна, як для жінки. Вона не могла терпіти зневажливе відношення до неї, лише тому що вона жінка. Вона ніколи не мала ніякого бажання становитися навіки рабинею для свого чоловіка. Вона раз у раз показувала свій жорсткий характер та силу волі. Тепер, навіть сонце схилило голову у знак перемоги у ніг Айседори. Тепер вона могла отримати цілий день для паркування. А потім знову дуель. Знову бійка в якій вона переможе. Її тонкі вуста перетворилися на ниточку. Вона задумливо дивилася на скрючене тіло бога сонця у її ніг. Зараз він був у її владі. Вона не була впевнена, що хоче повторити цю забаву завтра. Їй остогидли всі ці ігри. Вона звела меч високо над головою. Очі усіх глядачів наповнились страхом і відчуттям небезпеки. Зараз все вирішувала одна секунда, одна думка, одна дія. Вона вирішила позбутися суперника. Холодний метал відділив голову від тіла. Бризки розлетілися по всій залі. Вона не змогла відрубати голову с першого разу, тому нещадно продовжувала бити по божій туші. Шматки м’яса та калюжі такої незвичайної крові за повнили залу, перетворивши її на криваве місце убивства. А вона все била і била. Кляла все на світі, і не зупинилася поки Ар не лежав, наче фарш у м’ясному магазині.  Не можна було вже зрозуміти де була печінка, а де очі, де легені, що тільки-но наповнювалися киснем, і підіймали груди. Нарешті її рука зупинилася. Краплі крові і поту стікали по обличчю. Її тендітні пальці залишили зброю і витерли чоло.

Глава 1

Ви бачили колись, як вітер цілує сонце? Ви бачили колись, як холод весело сміявся та грався у руках яскравих променів? Ви бачили колись щоб тепло так палко обіймало тонкі, тендітні руки ночі, яка ввібрала у себе всі морози землі? Чи бачили злиття того, що називають “вечер” росіяни, “вечір” козаки, “evening” англійці, “le soir” французи і “sera” італійці, з зірками, що так палко сіяли у небі? Чи бачили, щоб Інь і Янь все таки поєдналися в одне неподільне людиною, природою і навіть потойбічними силами, ціле? Ні, таке не можливо побачити, таке можна лише відчути. Те що не могло поєднатися – з’єдналося, те що не могло бути – сталося, а всі пророчення Ванги були зламані вщент на найдрібніші шматочки. Все сталося, не так як гадалося….

Нічка була темна, та ще й холодна, мов Антарктида вирішила зміститися на території Європи. Звичайно такого не могло й бути. Всі вже давно посунули, а вогні у вікнах багато численних будинків зовсім потухли, а вона все стояла на тому місці, де й місяць тому, мов закам’яніла. Ні, насправді це був пам’ятник. Ніхто не знав кому він був встановлений тут біля самісінького моря. Твердий мармур покрився мохом, якого ставало все більше. Вона завжди дивилася кудись в далину, і якась ніби туга охоплювала її свідомість. У очі їй бризкали краплі солоної води, а вітер бив чітким струменем у лице. Її довге русе волосся блищало під світлом місяця, і розвивалося під дією вітру. Холодне повітря ніби охоплювало всю її сутність, забирало до себе у полон, в небуття. Вона зробила глибокий вдих, і видихнула з неприхованою насолодою. Її тендітні пальці потяглися до великого блакитного каменю у срібряній оправі, і стисли у свій маленький кулачок. Очі її наповнилися рішучістю, вона легко зістрибнула з кам’яного трону, і босими ногами занурилася у вогкий пісок. І побігла уздовж берегів буйного моря, залишаючи по собі сліди, які невдовзі забирали із собою бурхливі хвилі.

Мабуть краще буде зразу вам пояснити, хто ця чарівна дівчина-камінь, що так несподівано ожила після довгих віків. Її ім’я було Ніфас. Зовсім незвичне ім’я для зовсім незвичайної богині. Навряд чи вона й справді була богинею,ні, хіба лише чародійка з давніх часів. Ще в Давній Греції нарекли її таким ім’ям, що в перекладі означає сніжинка. І подібно снігу її погляд був холодним, шкіра блідою, а руки завжди холодними. Ніфас була високою, тонкою дівчиною, часом такою нудною. Кожен її крок був дуже логічним, а її знання не мали меж. Завжди знаходилися теми для розмов. А її здібність до аналітичного мислення вражала. Такий стереотип укладений у нашу свідомість, і я не заперечую його, хіба що трішки. Так її розум був досить великий, та насправді у тілі цієї чарівної істоти текла гаряча, буйна кров. І була вона ,насправді, мрійливою та енергійною. Іноді занадто емоційною. В неї не було відчуття порядку, і їй краще було працювати у хаосі. Вона була гордою, та розважливою, дружньою та веселою. З нею справді було легко знайти контакт, і так само легко було знайти тему для розмови, бо знань було в неї, не менше ніж у науковця. Зовнішність її не сильно приваблювала, тільки очі. Саме її очі притягували найбільше. Вони було чорні, мов вуглинки. Така не схожа на свою матір, строгу, спокійну Айседору Ніфас….

Вона не відчувала холоду. Їй завжди було комфортно, тому біжучи повз тисячі крапель води у холодну та дощову пору у тоненькій сукні, вона насолоджувалась. Насолоджувалась повітрям, вітром, рухам, танцям, крикам чайок та завиванням кораблів, і хмарам раділа, і шторму. Їй здавалося, що це найщасливіша мить у її житті.

Море… 4 літери, 2 склади, 1 слово. Але скільки всього ви відчуваєте, коли його чуєте? Скільки спогадів рветься, як цунамі в голову? Скільки емоцій від одного лише слова – море? Чуючи його ми згадуємо шепіт, який стікає по чорним, відшліфованим каменям, білою піною. Велике, палаюче червоними фарбами сонце, що гріє тебе у своїх ранніх променях. Дотики вітру… Ось він погрався з твоїм волоссям, а ось вже ніжно гладить шию, і спускається все нижче, і нижче по руках і ногах. Згадуємо пісок…Як наша ступня занурюється в маленькі піщинки, і нас вкриває великою, теплою ковдрою бажання творити… Море… 4 літери, 2 склади, 1 слово, а скільки хвилювань викликає у нашій душі…

Десь далеко застогнали сотні собак, і заспівали свою нерозбірливу хорову пісню, а вона нарешті дійшла до крутих сходів, що вели у саме місто. Дерев’яні сходи вже гнили місцями, а місцями їх і зовсім не було. Ось її босі ноги ступили на теплий бетон. Її серце трепетало, мов літаючий змій у вітряну пору. Дух перехоплювало, бо тут саме на цьому місці має відбутися їх зустріч.