5. «Чародії», або «Чари в дії»

 (Уривок)

Пролог

Палає місто, нажахані люди полишають свої будинки, виганяють худобу, хапають усе, що на очі попадеться…

Жахливе створіння викрало дитя чаклунки, принцеси цього краю…

Розділ І

Живе собі звичайна дівчинка (саме такою вона себе вважала). Звуть її Ліною, і мешкає вона у звичайному будиночку на краю села. У неї є мама, тато, бабуся й песик Нік. Звичайна ж родина? Правда, у стайні між трьома конями пригрілося оленятко, врятоване дівчинкою з пастки й назване нею ж Вихриком.

Одного чудового дня, у який Ліні виповнилося чотирнадцять, вона пішла прогулятися лісом з Ніком і Вихриком. Між деревами було тихо й спокійно, аж раптом за спиною дівчинки хтось промовив:

  • Гей! Довго нам іще йти? Я вже втомився!

Ліна сторопіла.

  • А й справді, може, додому час, там пиріг, мабуть уже спечений.

Дівчинка озирнулася, позаду були лише Нік і Вихрик! Хто ж тоді розмовляв?

  • Агов, Ліно! То ми додому, чи ні?
  • Ніку! Ти що, ГОВОРИШ???
  • Ну.. Так. А ти що, тільки зрозуміла?
  • Не думала, що пси розмовляють, – пробурмотіла Ліна.
  • Та не те слово! Такі вже ці собаки галасливі!
  • Вихрику! Ви що, обидва балакати навчилися?
  • Взагалі-то, всі тварини розмовляють, це просто люди їх не розуміють.
  • Добре, Вихрику, буду знати. Але чому ж я вас розумію? Я ж не фея якась?
  • Ні! От розсмішила! Вони малі, пискляві, та ще й з крилами. А ще – зуби крадуть! Добре, що тільки людські.
  • Невже я якась чарівниця, Ніку?
  • Не знаю, в мами своєї запитай.
  • Дякую! Слушна порада!

Прибігши додому, Ліна кинулася до мами Грети з нагальним запитанням, на яке отримала таку відповідь:

  • Доню, є дещо, чого ти не знаєш. – І Грета повела доньку в підвал у сараї

«Дивно, я ці двері навіть ніколи не бачила!»

Що-що, а цю всю місцевість Ліна досконало знала принаймні в радіусі кілометра!

Спустившись до самого низу, дівчинка зрозуміла, що опинилася в давно покинутій печері, на стінах якої були нашкрябані дивні малюнки.

  • Це – пророцтво, Ліно, – пояснила мама. – Наші предки намалювали його саме тут, щоб ніхто, крім чародіїв нашого роду не зміг ці письмена побачити.
  • Тобто я теж чародій? І тому розмовляю з тваринами? – погляд Ліни раптом вихопив щось зовсім дивне. – Ого! А це що за створіння? Дракон, чи що? Брехня! Вони ж не існують!.. Чи існують?…
  • Насправді дракон існував, проте лише один, нащадок змієкрила і криконки – єдиних найбільших ящурів на той час, і водночас останніх. Від схрещення цих видів і народився дракон, єдиний і неповторний, і став для чародіїв символом продовження життя. Проте одна зла чаклунка, дізнавшись про дракон ячу неймовірну силу, вкрала малого й сховала від світу. З’явився він лише через сторіччя, спалив ціле чародійське селище й викрав твою сестру. Сталося це чотирнадцять років тому. Я встигла тоді сховати тебе, малу, а Лаванду – ні, і тепер лише ти володієш чародійською магією, бо та відьма окрім твоєї сестри, забрала усі чари вцілілих чародіїв. Згідно з пророцтвом, лише ти зможеш повернути силу чародіям і врятувати сестру від лихої долі.
  • І це все доведеться робити мені самотужки? І ніхто мені не допоможе?
  • Ні, але я можу допомогти тобі зібратися, дам карту, яку зберігала для тебе, і яка проведе тебе до твого вчителя, пана Крука. Він дуже старий і дуже-дуже мудрий.
  • Ну, хоч якась поміч… Добре! Я – збиратися. Оце так пригода на мене чекає!…

Наступного дня Ліна зібрала речі, попрощалася з батьками, сіла на Вихрика, звірилася зі шматком карти, отриманим від мами, і помчала крізь ліс до місця, позначеного на карті. Дівчинка їхала з ранку до самого вечора. Страшенно втомившись, вона дістала трохи їжі з чималого клунка, що його приготувала мама, і перекусила. Розкладаючи багаття, Ліна почула голос Ніка. Озирнувшись, помітила песика, який виглядав з рюкзака.

  • Ніку! Як ти тут опинився?
  • Ну… просто захотів із вами, а ще я вчув їжу!
  • Ха-ха-ха! Ох! Ну, добре, тримай шматочок.
  • Дякую! Я цілий день не їв.

Ліна відпустила Вихрика пастися і почала розбивати намет. Це заняття виявилося дуже складним, адже раніше намет був татовою справою. І все ж через деякий час Ліна вже лежала в наметі, а поруч з нею – Нік (який дуже швидко заснув). Дівчинка задумалася над давнім пророцтвом, і те, що в нього не було кінця, її таки лякало.

Прокинувшись рано-вранці, Ліна склала намет, взяла Ніка на руки, осідлала Вихрика і вирушила на схід Сонця, як і було вказано на карті. Проїхавши кілометрів з п’ять, Ліна зрозуміла, що опинилася в Темному лісі, а це означало, що потрібне місце зовсім близько.

Розділ 2

Десь по обіді друзі дісталися двору на великій галявині. Ліна підійшла до хвіртки й подзвонила в дзвоник. Нізвідки вилетіла зграя великих чорних птахів і кажанів. Злякавшись, дівчинка відбігла від двору подалі й разом із Вихриком і Ніком заховалася в кущах. Через мить хвіртка відчинилася, з неї вийшов хлопчина років п’ятнадцяти.

  • І це Пан Крук, могутній чаклун?- пирхнув Нік насмішкувато.
  • Зовнішність буває оманливою, – відповів Вихрик.
  • Я теж таке вважаю, але… – Ліна замовкла, зачудовано задивившись на оленя.
  • Що? Що таке?
  • Оленю, в тебе коріння з голови росте! – задихаючись від сміху, проскавулів песик.
  • Припни язика! Це роги!
  • Агов! Хто це?

Друзям довелося вийти до незнайомця і представитися.

  • А тебе як звати? – спитала Ліна.
  • Я – Владислав Крук із знаменитого роду перевертнів – Круків.
  • А що, хіба такі ще є? – спитав Нік.
  • Не знаю, чи зрозумів він тебе, – сказала дівчинка після хвилинної паузи.
  • Так, я його розумію, і бачу, що ти – також. Я просто не хотів здатися дивним. А ще забув спитати, чому ви сюди прибули.

Провагавшись, Ліна розповіла йому про причини візиту. Закінчивши розповідати свою історію, вона зрозуміла, що стоїть уже не на вулиці, а в затишній вітальні.

  • Сідай, – сказав Влад. – Чаю хочеш?

Трохи здивована дівчинка кивнула на знак згоди, і вже за мить у неї в руках з’явилася чашка із запашним ягідним чаєм. Неочікувано Нік стрибнув на руки до Ліни, мало не вибивши чашку з рук, і гавкнув:

  • А мені – кісточку!!!
  • – Ніку! Ти чого?
  • От же ж, непосидючий! – пробурчав Вихрик.
  • Таааак… а тут я вже не зрозумів… Тобто тобі чай можна, а мені кісточку – не можна?
  • Добре – добре, тільки помовч! – сказала Ліна, –  слухай, Владе, а ти,  часом,  не знаєш, де може бути та зла чаклунка, що за легендою  вкрала малого дракона? І як ми зможемо її зупинити, якщо в неї столітній стаж чаклунки, а в мене магічні здібності з’явилися лише декілька днів тому! І хіба зможу я хоч чомусь магічному навчитися, якщо мої батьки – звичайні люди.
  • Слухай, заспокойся! – мовив Влад, – якщо ти вже подолала таку відстань, аби прийти сюди, то, думаю, ти зможеш навчитися магії, може й небагато, але все одно…

Не встиг Влад договорити,  як до хатини залетів величезний крук з папірчиком під крилом. Він незграбно приземлився на стіл і дзвінко каркнув:

– Я впорався, господарю!

– Молодчинка, Журко!

Крук задоволено пугукнув. А Ліна здивовано вигукнула:

– А що це? Ц, що,  ЗВІСТКА?  А від кого, теж від чаклуна чи чаклунки, чи відьми, чи…

– Почекай, я ще навіть не прочитав! Розкаркалась мов галка,- пробурмотів Влад.

– Ну, вибач, мені просто, ну ДУУУЖЕ цікаво! А що там?

– Угу, ага, ага! Ну тут все ясно! – він глянув на Ліну, яка здивовано і зацікавлено на нього дивилася, – та просто мій розвідник дослідив територію лісу, яка недавно згоріла, і вистежив того, хто зробив це. Здогадайся кого він побачив?

– Дракона!

– ТАК! Вдача на нашому боці! Швидше за мною!

– Зачека-а-ай! – вигукнула Ліна,  і від несподіванки, що вже опинилася на вулиці, розлила на себе чай, – От, дідько!

– Ой, вибач! – Влад направив на неї свою палицю, і вітер, що з неї вилетів,  миттєво висушив Ліну,

– По конях!

– Ееее! Я не кінь, – вигукнув Вихрик.

Не зважаючи на це заперечення, Ліна скочила на Вихрика, Влад перетворився на вовка, бо міг ставати ким завгодно, а не тільки круком, і вони  полетіли крізь ліс, чагарі, зарості….


Розділ 3

Їхали вони до світанку, поки їм не відкрилася спустошена галявина, вкрита густим шаром попелу, на якій де-не-де виднілися обвуглені стовбури дерев.

– Божечки, що ж тут сталося?! – вигукнула Ліна.

– Це те місце, про яке я тобі казав. Саме тут мій шпигун вистежив дракона, – сказав вовк, тобто Влад.

Ліна, примруживши очі, роздивлялася галявину.

– Щось я тут не бачу ніякого шпигуна. І взагалі, ти навіть не сказав, як він виглядає.

– Зараз він … тобто вона,..  з’явиться.

Тієї ж миті з кущів висунулася пласка єнотова морда. Тваринка виплигнула з кущів, радо зблиснувши очима, й весело заскавуліла:

– А я вже думала, що не дочекаюся! Я так давно тебе не бачила… А це хто з тобою?

– Це моя нова подруга, її звуть Ліна, вона також знає мову тварин і птахів.

– Дуже приємно познайомитися! Друзі мого друга – мої друзі! Моє ім’я – Шпигунка! – гордо підморгнула єнотиха.

– А мене звати Нік, а цього … оленя – Вихрик, я почув, що ти розвідниця, і що  побачила дракона, це так захопливо, а я можу…

– Ану цить! Ич який, мов пава розкричався, нас тут навіть глухий почує!

– Вибач вовче! Ой! Тобто, Владе!

– Тихо, він іде, ховайтесь, особливо ти, Вихрику, здається, він голодний.

– Добре… Стоп, ЩО?!

– Тікай, швидше, – сказала Ліна і разом з Ніком сховалася в чагарях, спостерігаючи, як оленя тікає геть.

– А я ж тобі казав, що не треба цього робити,- пролунав хрипкий голос.

-Я ж не знала що так вийде, – промовив інший голос (скоріш за все, дівочий).

– Але ж я був правий!

Тієї ж миті на галявину вийшов величезний лискучий дракон, а біля нього йшла до біса схожа на Ліну дівчинка, проте з набагато довшими косами. Обидва сіли посеред галявини й почали про щось тихо переговорюватись, поки до них потроху підкрадалася Шпигунка.

“Мабуть, вона хоче підслухати,  про що вони говорять” – здогадалася Ліна. І справді, Шпигунка засіла майже поряд з новоприбулими, нагостривши вуха, а коли вона повернула свою мордочку, Ліна побачила грайливі вогники в маленьких темних очицях. Дівчинка простежила за її поглядом і зрозуміла, що єнотиха дивиться на Вихрика. Мабуть Шпигунка пожартувала, що дракон голодний.