4. У пошуках Госсипсових див…

  • Госсипс – із лат. брехня.
  • Агнесс – ім`я відьми в серії книг Террі Пратчетта.
  • Лаєр – від англ.  брехун.
  • Норман – тут: нормальна людина.

Передзвін копит важким полотном огортав звивисту кам’яну дорогу, заповнюючи глибоку долину. Ставний вороний кінь летів уперед, несучи на своїй спині вправного вершника. За ним королівською мантією тягнувся довгий слід задушливого пилу, який і заховав від переслідувачів тіні втікачів. 
Раптом, неначе тяжко поранений звір, заіржав вороний, і, спіткнувшись, упав у бурхливий гірський потік. Мить – і навколо запанувала моторошна тиша. Лиш звідкись, неначе зглибока, із-під самої землі, долинало дзюрчання води і ( о, диво!) неприємний скрегіт гумових шин…

Старенький автобус їхав гірською дорогою, підстрибуючи на ній, як ота ропуха на розжареній пательні. Аж раптом заглушливий гуркіт розрізав  повітря…    

 …Молодий кореспондент роздратовано розплющив заспані очі і тут же заплющив їх, засліплений яскравим сяйвом сонця. Перечекавши, поки очі звикнуть до світла, чоловік  змучено озирнувся навколо себе: від початку поїздки нічого не змінилося – ті ж вузесенькі сидіння з розірваною обшивкою, укриті іржею поручні, засмалене товстим шаром бруду вікно (і як тільки через нього спромоглося просочитися світло?) і водій, котрий, як і раніше, щось наспівував журливе під ніс і, здавалось, зовсім не стежив за дорогою, натикаючись на перше-ліпше підвищення, провалюючись у кожну яму…    

Може, усе це й не здавалося б йому таким жахливим і безнадійним, якби не нав`язлива думка: немов познущавшись над ним, сьогодні всіх співробітників, шеф відпустив відпочивати додому, де так тепло й затишно, його ж (як найкращого кореспондента журналу!) головний редактор вирішив відправити на пошуки якихось  «Госсипсових див», чутки про які докотилися й до їхнього офісу. Отож тепер  він, містер Норман Адамс, приречений їхати в цьому понівеченому часом і пасажирами автобусику за десятки кілометрів від цивілізованогосвіту…   

 Містер Адамс, заглибившись у свої роздуми, навіть не помітив, як автобус почав гальмувати і з характерним скреготом зношених механізмів зупинився біля напіврозваленої зупинки, випускаючи густі хмари попелясто-бурого газу. Почувши сердите водійське «А виходьте-но швидше!», кореспондент стрімголов вискочив надвір.
Приїхав Норман перед самим обідом. Помаранчеве сонячне коло давним- давно посіло своє звичне місце в центрі ошатного неба, яскраво освітлюючи невеличке гірське село Госсипс. Біло-голубі хмаринки милувалися собою, заглядаючи нишком у калюжі: уночі над Госсипсом шаленіла злива. Людей на вулиці не було. Усі, мабуть, пообідавши, перепочивали, аби за годину знову стати до важкої роботи на вугільній шахті.

Поруч із автобусною зупинкою Адамс відразу ж запримітив невеличкий бар і, не роздумуючи, попрямував туди.
Бар – це ідеальне місце для пошуку будь-якої інформації, навіть напружуватися не доведеться: випивши, забувшись, тобі повідають багато чого цікавого… Так. Саме сюди варто зайти.   

Кореспондент відчинив двері. Із середини потягло теплим повітрям і (звідки вони тут узялися?!) помаранчами. Будівля була споруджена з найдешевшого дерева. У залі стояли старі столи і стільці. Освітлювали приміщення свічками, віск із яких розтікався, здається, плавлячись на очах. Норман побачив двох чоловіків. Вони сиділи за круглим столом, про щось сперечалися. Кореспонденту, звичайно ж, було цікаво – про що, але він вирішив дотримуватися правил пристойності й не втручатися в чужу розмову, тому мовчки пройшов повз гостей закладу прямо до дерев’яної стійки. За нею сидів дорослий худорлявий чоловік, тримаючи в руках кухоль із напоєм  помаранчево-жовтого кольору. Це точно не було пивом: рідина мала  інший і вигляд, і запах.

Поки кореспондент відгадував подумки, що ж саме п’є господар бару, той помітив його, поклав кухоль на стійку й промовив:
 — Вітаю, я – Лаєр, господар цього закладу. Чим можу допомогти?
Кореспондент здивувався, почувши голос чоловіка. Він був якимсь неприємно-хриплуватим. Інтонації в його репліках узагалі не вчувалося, ніби він страшенно втомився й розмовляв, докладаючи неймовірних зусиль. Але, незважаючи на це все, гість, усміхнувшись, відповів:

— Добрий день, я – Норман Адамс! Налийте, будь ласка, один кухоль пива.

— Так, звичайно. Із вас 5 монет, — сказав Лаєр, подаючи напій.

— Дякую вам, — кореспондент, відпивши трохи, раптом усвідомив, що пиво якесь по-особливому смачне, і, помовчавши, тихо промовив:— А можна у вас дещо запитати?

— Так,звісно.  Але перейдімо на «ти»,— запропонував господар бару.

 — Згода! Так ось що: чи не відбувалося у твоєму селі останнім часом чогось дивного?
 — Дивного?..   Хіба що крадіжка яблук у сусідському дворі?..  Хоча я чув, що винуватців, упіймавши, добряче  відлупцювали. Ти пробач, але я рідко виходжу звідси, тому багато чого й не знаю…

Здавалося, Лаєр був щирим.  Ані найменшого натяку на брехню чи замовчування чогось, але щось у його словах насторожило кореспондента, занепокоїло. Якась ледь відчутна нотка тривоги чи то страху промайнула у втомлених інтонаціях власника бару.

 — Зрозуміло. Щиро дякую за інформацію, — кореспондент нервово зиркнув навколо й пішов до дверей. Проте, коли він виходив надвір, його не полишало відчуття, ніби за ним хтось пильно спостерігає.

Кореспондент вийшов на вулицю й пішов далі вузькою стежиною. Раптом перед собою побачив дівчину: шкіра її була білою-білосніжною, а волосся таке руде, що в юнака аж перехопило подих! Ні, воно було вогняним! Очі? Їх розгледіти заважав маленький, такий же червонясто-рудий  чубчик. Містер Адамс чомусь подумав у цю мить, що саме зараз у нього з`явився чи не єдиний шанс дізнатися хоч щось про дива, які відбуваються в цьому селі.  Він спробував використати все, щоб тільки зацікавити юну особу.

– Добрий день! Вас, мабуть, кличуть леді Вогонь? Дозвольте вам допомогти, – промовив кореспондент, побачивши в руках дівчини кошик із яскраво-жовтими яблуками. Дівчина поглянула на Нормана якось дивно й  здригнулася.

– Ой, я тебе налякав?  Вибач, вибач-но, будь ласка. То як тебе звуть?
 Дівчина нарешті посміхнулася й піднесла палець до губ.  Містер Адамс подивився на цей жест, нічого не розуміючи.  Але коли дівчина почала хитати головою, він раптом зрозумів: вона німа!
 – Так ти німа… Пробач… – кореспондентові стало чомусь соромно.
А дівчина підійшла до чоловіка й обхопила його голову своїми прохолодними руками, ніби промовляючи: «Подивись на мене!» На її устах красувалася ніжна посмішка, яка ніби переконувала: «Нічого страшного, ти ні в чому  не винен».
Кореспондент теж усміхнувся.  А дівчина раптом відійшла від нього, зайшла в густі кущі і зникла серед них. Норман усе сподівався, що незнайомка зараз повернеться… І він не помилився.  Рудоволоса прийшла, тримаючи в лівій руці тоненьку гілочку, якою почала, присівши, щось виводити на землі.   Згодом вона підвелась і кивком голови запросила Адама подивитися на зображення.  Чоловік  підійшов і прочитав: «Агнесс».

– Так тебе звуть Агнесс? 

Дівчина ствердно кивнула головою.

  – Приємно познайомитися. А я –  Норман.  Дозволь донести твій кошик? Куди треба йти?

Кореспондент узяв кошик і чекав, коли ж дівчина вкаже потрібний напрямок. Нарешті Агнесс збагнула, що й до чого, і запросила чоловіка йти за нею.

Вони прошкували через усе село. Містер Адамс запримітив, що будинки тут розташовані якось дивно.  Точніше сказати, їхня будова була зовсім не практичною. Здавалося, ніби креслення для них запозичили з давніх повір`їв і казок: хатки вузенькі й високі, другий поверх по-чудернацьки нависав над першим, а стіни будівель не мали вікон і були прикрашені різними візерунками. У кожному подвір’ї бігало багато кішок, дуже багато! Кореспондентові раптом здалося, що коти розмовляли між собою знайомою, людською  мовою!!!

«Що зі мною?!» – налякався Норман, проте  вирішив, що то все йому здалося: мабуть, перевтомився в дорозі, отож намагався не звертати уваги на дивну, як на нього, поведінку котів. Адамс кілька разів спробував запитати про це в Агнесс, але тут-таки згадував, що вона все одно не змогла б відповісти…
То був занадто довгий шлях, та ось перед ними виросла  хатинка, яка, на перший погляд, нічим не відрізнялася від інших.  Хоча…ні.  Навколо не було жодного деревця чи хоча б кущика. Містер Адамс вирішив, що тут живе родина лісорубів.
Попрощавшись із Агнесс, Норман уже збирався йти геть, як раптом помітив: біля дерева промайнула тінь велетенського кота. Це б не здивувало чоловіка настільки, якби ця тінь за мить не перетворилася на людську. І зразу ж із-за дерева вийшла літня жінка й пильно подивилася на приголомшеного кореспондента.
— Він бачив!.. — промовила вона, повернувшись до Агнесс, а потім, опустивши очі додолу, почала промовляти щось, заплющивши очі. Що то було? Норман не міг розчути.  Аж ось жінка повільно підняла голову й подивилася на кореспондента металево-холодним поглядом.  Її склера раптом стала яскраво-червоною, а мозолисті руки – напівпрозорими. На обличчі розплилася зловтішна посмішка:
— Який сенс щось приховувати, якщо ти вже все бачив? Тобі пощастило: ти дізнався про це ДО своєї смерті.
Містер Адамс несподівано відчув, що не може ні поворухнутися, ні хоч  що-небудь промовити.  Він намагався ступити назад, щоб утекти звідси чи заховатися кудись від проникливого погляду підозрілої жінки, але й це йому не вдалося. Поглянувши на свої неслухняні ноги,  не міг повірити: його тіло знизу догори було щільно обплетене якимись невідомими жовто-помаранчевими рослинами!  Різкий біль пронизував кожну клітинку тіла, урешті став нестерпним. Він у пастці! Він помре в цьому глухому, проклятому Госсипсі?!! А в очах уже потемніло. Він уже не бачив ні Агнесс, ні жінки-кішки, але й досі відчував на собі гарячі сліди їхніх холодних  поглядів… Аж раптом… усе заполонила непроглядна, смертельно-чорна пітьма… 

Будинок зачинив свої двері…

                                                    ***

На лісовій галявині стоїть маленький дерев`яний будинок. Від нього пролягла вузька стежина, густо обсаджена жовто-помаранчевими петуніями. Кожного подорожнього приведе вона на крутий берег бурхливої річки, де під покровом водної завіси лежить вершник. Чи молиться він своєму богові, чи благає про допомогу, увесь зранений, – голос його губиться серед стрімких потоків гірської ріки…

А біля високої скелі стоїть рудоволоса дівчина й весело поглядає на річку. І сміється вона так дзвінко! Аж раптом бере камінь із-під ніг і кидає в нестримний потік…

…Норман розплющив очі і тут же заплющив їх, важко дихаючи. Згодом чоловік несміливо все-таки огледівся навколо: виявляється, він сидить у тому ж автобусі, за вікном мигтять стовбури придорожніх дерев… «Що ж то було? І чи було?..  Чи, може, то йому все наснилося?..»

                                                 ***    

На землю спустилася непроглядна ніч. Небо затягли хмари, схожі на чорнющий дим. Дощ лив потужний і по-особливому холодний (чи не зарано для початку осені?).  Він нещадно бив в обличчя худорлявій дівчині, яка, чомусь зовсім не поспішаючи, крокувала безлюдною вулицею, міцно тримаючи в лівій руці маленький кошик із яскраво-жовтими, аж помаранчевими яблуками. Ось вона, зовсім мокра, зупинилася перед старим дерев`яним баром, який, здавалося, після чергового пориву розгніваного вітру розлетиться на дрібні щепки. Проте ні! Споруда таки вистояла, у ній навіть світилося. На вікні блимала свічка, а з димаря клубочився чорний дим, який швидко зливався з такими ж чорними хмарами…

 Дівчина постукала – ніхто не відчиняв. Довелося стукати знову й сильніше. Проте до дверей так ніхто й не підходив. Аж ось у вікні з’явився котячий силует і тут же перетворився на жіночий. Із прочинених дверей почувся втомлений голос:

— Проходь, Агнесс! Яка ж ти мокра!

Дівчина нічого не відповіла, швидко пройшла всередину. У барі відвідувачів не було, тільки господар, Лаєр, сидів за стійкою і смакував своїм улюбленим напоєм. Агнесс, накинувши на плечі вовняну ковдру, тихо сказала:

— Послухайте-но, Лаєре, давно хотіла запитати: що це у Вас у кухлі? Ви його постійно п’єте, а що – ніколи не кажете… Навіть мені…
 — Та це ж звичайний узвар, – відповів чоловік, ледь усміхаючись.
 — Узвар? Але хіба його можна пити … постійно?  Та й звідки він у вас?  Після останніх дощів у жодному колодязі немає чистої води…

– А навіщо ж вода? – раптом розреготався Лаєр. – У нас так багато дивакуватих кореспондентів…Запам`ятай, Агнесс, тіло людини на  вісімдесят  відсотків складається з води! Та й хіба ти досі про це не знала?..