27. Казка про Іоасафа Білгородського

Не за синіми морями, а там, де котить свої хвилі   тихоплинний  красень  Удай.  На його   зелених берегах широко розкинулося старовинне місто Прилуки, яке чарує кожного  неповторною красою, приваблює своєю славною, часом трагічною історією,  добрими, працьовитими і талановитими людьми. Одним із найвідоміших культурних і релігійних діячів козацьких часів був і Яким Андрійович Горленко, відомий як Іоасаф Білгородський, прилучанин, удостоєний найвищої земної шани,  причислений православною церквою до лику святих.

Життя його було таке дивне,  мені  захотілось про нього скласти казку.

Майбутній святитель народився в сім’ї Андрія і Марії Горленків у той час, коли в місцевому храмі йшла Божественна літургія, і був названий на честь святого Іоакима – батька Пресвятої Богородиці.

Мама з татом  мріяли дати своєму первістку чудову освіту й блискуче майбутнє, але Господь сповістив свою святу волю про майбутнє хлопчика. Якось батьку було досить повчальне видіння.

Теплим літнім вечором Андрій Горленко сидів на ганку й милувався красою заходу. В останніх променях сонця він побачив за горизонтом у повітрі Божу Матір з Ангелом і свого Іоакима біля її ніг. Хлопчик ревно молився до Пречистої. До здивованого отця донеслася тиха мова Богородиці: «Тяжіє Мені молитва твоя». І в цей момент Ангел одягнув дитину в архієрейську мантію. «Нам же, батькам, Пречиста Богоматір, що залишаєш?»   звернутися до Цариці Небесної полковник ?» Тут видіння й зникло, та означало воно, що любов до Бога й молитви вже глибоко залягли в серце малого Якима.

Андрій Дмитрович поспішав поділитися побаченим із дружиною, але поки пройшов кілька кімнат свого будинку, геть забув усе, що тільки-но побачив, і згадав лише тоді, коли син-єпископ перед смертю приїхав у отчий будинок попрощатися з батьками.

Коли хлопчику виповнилося  вісім років, батько відвіз його на навчання до Києво- Могилянської академії  – єдиного оплоту православної віри на Русі.        Напівчернецьке життя , велика кількість святинь, знайомство з  києво-печерськими ченцями-подвижниками так вплинули на нього , що  Яким  вирішив стати монахом. Хлопець розумів, що батьки не схвалять його вибір. Сів він і зажурився. Довго приховував від рідних свій намір, всіляко випробовував себе. На  два довгих  роки оселяється Яким   неподалік  Спасо-Преображенського монастиря. Живе самотньо у невеликій печері, не вживаючи навіть вареної їжі . А перед цим він порадився із своїм слугою та й вирішив,  що через нього буде  листуватися з батьками. А слуга той жив у Києві і, отримуючи листи, відправляв їх у монастир, а відповіді пересилав рідним на Прилуччину.

От одного разу  він приймає остаточне рішення: залишити мирське життя. Двадцятирічного Якима ієромонах Федір постриг у ченці. Так він отримав ім’я Іоасаф.

Після смерті  правлячого архієрея,  Іоасаф був висвячений на єпископа Білгородського і Обоянського. У Харківській губернії, у яку входив на той час і Білгород, селяни жили дуже бідно.  Місцевий божевільний Яків, який прискакав на одній нозі назустріч новопризначеному архієрею,  так про це сказав: «Церкви бідні, пани вредні…”.

 І стискалося серце Іоасафа від цього людського горя. Він думав: «Як допомогти бідним ?»
Святитель зробив багато добра за своє життя. Його можна було бачити то в глухому селі, то у великому місті  – Білгороді або в Харкові.  Оскільки не хотів наживати слави на чужому горі, то робив усе таємно, навіть родичі  не підозрювали про те, хто насправді був благодійником. Перед великими церковними святами єпископ посилав свого келейника до найбідніших таємно підкинути мішки з подарунками у віконце або залишити біля ганку .

Одного разу перед Різдвом святитель переодягнувся в бідний одяг і сам пішов по дворах. Пізньої ночі він повертався додому, і воротар архієрейських палат, побачивши, як якийсь  жебрак  у плащі з каптуром на голові суне прямо до владики в келію, здійняв галас.  Але святитель мовчав, боячись, що його впізнають по голосу. Старанний сторож гарненько молотив палицею непрошеного гостя, поки випадково не побачив лице владики Іоасафа. Шокований охоронець приходив до тями, а святитель прослизнув у келію.
А ось наступної  ночі наклав  повен міх усілякої їжі : м´яса, хліба, медяних паляниць,  а також одягу й грошей і непомітно від служби вийшов із дому. Обережно, тихцем поклав мішок біля порога найближчої хатини, де спали діти злидарів. І такі мандрівки повторював він уже щоночі. У місті ні про що інше тепер не говорили, як тільки про невідомого добродія. Діти не раз бачили крізь сон постать у темнім плащі, що клала мішок, але вона швидко зникала.
Іоасаф ніколи не проходив повз людське горе. Як тільки довідувався, що якась людина в біді, зараз ішов до неї з потіхою та подарунками.

Одна бідна вдова, якій не було чим топити будинок, ревно молилася, просячи у Господа ім’я свого добродія: невідомий регулярно надсилав їй цілі вози дров. Так одного разу у баченні вона дізналася ім’я свого благодійника- святителя Іоасафа.

Владика дійсно був із людей, про яких  у народі говорять: на них земля тримається. Його любов до пастви була воістину безмежною, тому, напевно, святитель так передчасно розтратив  сили і здоров’я, пожертвувавши собою  заради інших. Він ревно молився, щоб у світі було більше справедливості, миру, добра й милосердя.  

Усі шанували й любили його за доброту, ласкавість і мудрість, а коли Іоасаф помер, то причислили його лику до святих.