26. Таємний Портал

Хвилину назад все було зрозуміло і звично… Ми з другом сиділи в бібліотеці.  Мурзя жадібно переглядав книги, які стопкою лежали біля нього на столі. А я жадібно грався телефоном товариша, поки той читає. Аж раптом до мене звернувся вимогливим тоном чудернацько одягнений, невеличкого зросту сивочолий дід… А у мене саме фінальний турнір — на кону 100 тисяч. А йому подавай якогось Какаєва (от вже пощастило з прізвищем) «Квітку семицвітку»… і все тут! Дзуськи, і, взагалі, в бібліотеці треба поводитись тихо! Не встиг я так подумати, як опинився в якомусь незвичайному місці, де перед моїми очима пролетіло коротке, але бурхливе життя хліба,  спеченого з усього гамузу, який нашкребла, назмітала по усіх засіках (з пилом, брудом) баба.  Оля Фреймут була б у шоці! І от, цей кулінарний витвір – ожив! – містика. Далі починається блокбастер… ОЦЕ тікає від голодних старців (розумієте, я сумніваюся, що діду з бабою було б краще якби ВОНО залишилося вдома!?) і потрапляє до лісу, де всі, як один намагалися його з’їсти. Розпочалися справжні Голодні Ігри. Але ВОНО мало гарні вокальні дані, завдяки чому йому вдавалося «навішати лапші» відкупитися хвалькуватою пісенькою і втекти. Далі ще гірше. Трагічний фінал. Він зустрів ЇЇ… Ця голодна «хитра штучка» «гідно оцінила» його талант. Спочатку наговорила лестощів, а потім… злопала. Зжерла, навіть оком не моргнувши. От тобі й маєш. Як говорять «до співався»!  Жах! Шкода малого… (спокійно розмірковував я). І тут як вжалить мене думка, (що з моїм ігровим турніром на 100 тисяч) так, що я аж підскочив. Поглянувши на телефон — мене обійняв ТАКИЙ розпач, що хоч плач. Сумно аж за край… Зі мною плакали і мої 100 тисяч. Далі мною оволоділа цікавість, що ж то була за казка?

– Мурзя, скажи, а як називається та казка про Погуляйка, — запитав я друга.

– Якого Погуляйка? – неохоче відволікаючись від читання запитав він.

– Того, що з’їла рудоволоса лисиця.

– А… це, мабуть, про кулеподібної форми хліб з проявами інтелекту, який втік від творців у погоні за ілюзією свободи, але в перипетіях харчового ланцюжка був поглинений представником родини собачих з цінним хутром і довгим пухнастим хвостом, лисицею звичайною, за допомогою нейролінгвістичного програмування. Так!? – затараторив Мурзя.

– Так. – невпевнено відповів я, ще й досі обдумуючи його довжелезне хитромудре речення.

– «Колобок». – випалив товариш і продовжив читати.

– Ого! Я щойно побував у казці…- замріяно пробурмотів я.

– І що? Вигнали? – єхидно усміхнувся Мурзя. – А от би читав частіше, то перед тобою й не такі дива відкрилися б. І мозок став би краще працювати. Покращилися б аналітичні здібності, пам’ять та концентрація. І 100 тисяч не програв би. – підсумував товариш.

Я б і далі замріяно згадував пригоди Колобка-Погуляйка, аж раптом я згадав про того чудернацького діда з його Какаєвим. Озирнувся навколо – діда вже не було. Я запитав Мурзю, чи той бачив як пішов сивочолий дід з бібліотеки. Але він, приспустивши свої окуляри, уважно подивився на мене (мабуть, обраховуючи наскільки я «спіймав білочку») відповів, що ніякого «сивочолого діда» тут і не було. Я ще дужче розгубився та знітився. А Мурзя все не зводив з мене очей. У мене від його пронизливого та прискіпливого погляду промайнуло в голові питання «Хто пришелепкуватіший? Я чи Мурзя?». Але тут він, стишивши голос заговорив: «Існує легенда… за якою Бібліотечний Домовичок відкриває таємний портал, через який…»