23. Przytulny Chwalibog (Домовий Хвалибуг)

Сучасна казка Слов’янщини

– Дідусю, дідусенько, рідненький наш, ну розкажіть нам казочку. Хоч би одну, малесеньку. Але одну із тих, що ви знаєте, а не такі які в книжках друкують. Дідусю…

Такими словами починався майже кожен вечір у родині Гончарів. Дошкільнята-близнюки Тарасик і Дмитрик дуже любили свого дідуся, який вже давно був на відпочинку, але вони знали, що колись за молодих років він працював на керамічному заводі художником. Навіть його прізвище було пов’язане з минулою професією – Гончар.

І хоча дідусь вже давно не працював, але інколи брав до рук пензля і … Прості миски перетворювалися на дивосвіт, який він дарував онукам. Казка мала продовження. Діти із захватом спостерігали за роботою казкаря. Ось на яскраво-зеленому тлі, хвиля за хвилею накочуються відтінки квітучих трав’янистих рослин: фіолетово-баклажановий – дзвіночків, сливовий – заспаної сон-трави, геліотроп будякових заростей… А через мить уже все буяє амарантовим, бурштиновим, аметистовим, васильковим, барвінковим…  А інколи навіть здавалося, що вони бредуть по тому полю, а їх за ноги хапають своїми крючечками будяки, немов руками. А взимку від цих малюнків стає у кімнаті набагато тепліше. А якщо в таку розмальовану чашку налити чаю, то неодмінно почуєш присмак чебрецю, липи чи м’яти.

Подобалися малюкам і розповіді дідуся про завод, його історію, початки виникнення керамічного виробництва у їхньому місті. У дитячій уяві вже давно перемішалося вигадане з правдою, реальне з фантастичним. Тому дідові розповіді звали їх за собою в незвідані світи тієї країни, що зветься Казкою. Дідусь деякий час не погоджується розповідати, навіть гримає на хлопців. Потім прокашлюється, ховаючи усмішку за довгими сивими вусами і говорить заповітні слова:

– Ну, гаразд. Розповім уже, як ви кажете, казочку. Але тільки не перебивати і…

Яке там перебивати і… Від першого до останнього слова розповіді діти навіть не кліпнуть очима, не те що будуть бешкетувати. Чому? А ви самі послухайте і переконаєтеся. Отже, як і годиться у казочці, жили-були два брати Йозеф та Владислав. Швидко підросли хлопці й прийшов час навчати їх ремеслу та відпускати на власний хліб. Погукав батько синів до себе й говорить:

– Хоч я ще й не старий, але мушу вас поставити міцно на ноги. Від колишнього нашого багатого маєтку, на жаль, через пожежу не залишилося майже нічого. Тому дам вам лише по жмені грошей на перший час на витрати і через три дні вирушайте в дорогу.

Похнюпилися брати від цих слів, але заперечити нічим не могли. Правий таки батько. Досить сидіти у нього на шиї. Час вже самим годувати старого.

Два дні й дві ночі Йозеф та Владислав не спали. Усе радилися та сперечалися куди б їм податися, щоб навчитися уму-розуму. На третю ніч стомлені брати заснули так і не вирішивши основного питання. 

І коли вже мали заспівати перші півні й надходив момент вирушати у подорож, до Владислава прийшла його хрещена мати. Хлопчик не знав її, але багато чув розповідей про неї. Ще колись давно, відразу після народження він сильно захворів. І кого лише батьки не запрошували до маєтку, щоб вилікувати дитину, хлопцеві ставало дедалі гірше. Та ось дитині стало зовсім зле. Хлопчик немов би палав полум’ям. Мати Владислава схопилася з місця щоб набрати в кухоль води та обтерти холодною водою немовля. Аж раптом кухоль вислизнув у неї з рук і розбився на дрібні скалки. Мати у відчаї зібрала в жмені ці черепки й обливаючи їх рясними слізьми закричала:

̶  Swieta pani Glay (свята пані Глино), допоможи врятувати мені дитину. Лише до однієї тебе я не зверталася, лише одну тебе я й не просила про допомогу. Якщо не ти, то не бачити мені моєї дитини серед живих…

Після цих слів мати Владислава знову почула плач своєї дитині, але від перевтоми та відчаю знепритомніла. А коли прийшла до тями, то біля колиски Владислава побачила незнайому жінку в довгому білому вбранні. Вона схилилася над малюком і щось йому шепотіла, а дитина агукала їй у відповідь і посміхалася. Температура спала. Потім незнайомка повернулася до матері й промовила:

– Не дивуйся. Я та, кого ти кликала на допомогу. Я почула твої слова й врятувала тобі сина, ставши йому хрещеною матір’ю. А він став і мені за сина. Віднині Владислав буде відчувати мене, а я його через глину. Вона буде його зціляти, годувати й принесе йому багатство. Тому не забороняй хлопцю брати до рук глину. А як ослухаєшся мене, то нещастя знову постукає до тебе у двері. 

Від несподіванки мати хлопчика на мить утратила дар мови, а коли хотіла в неї розпитати про все докладніше, то Біла Пані зникла так же ж раптово, як і з’явилася. Але від того часу, Владислав дуже полюбив глину. Він міг годинами місити її, змішувати та ліпити з неї посуд, іграшки, звірів, людей. Але пройшли роки, Біла Пані більше не з’являлася й батьки заборонили хлопцеві порпатися в глині, адже хлопчик підріс і вже став юнаком. Та ще й як на зло Йозеф у всьому наслідував брата. А чи пристало дітям із такої поважної родини длубатися в багнюці? Та й чи була на справді та пані Глина? Чи не примарилося все те стомленій матері? І от коли батьки остаточно заборонили братам брати до рук глину і сталася та пожежа, після якої їхній рід збанкротував.

І ось в останню ніч, коли брати були ще вдома в місті Опочно, хрещена матір схилилася над сонним Владиславом і прошепотіла йому на вухо:

– Не бійся вранці вирушати в дорогу. Лише мандри принесуть тобі й братові успіх. Більше тобі поки що сказати нічого не можу, та в далеку дорогу я дам тобі помічника – домовика. Він має ім’я Хвалибуг і в скрутну хвилину допоможе тобі. Тричі він буде з’являтися до тебе сам, а ще тричі ти зможеш його покликати. Але запам’ятай: ніколи й нікому не говори про нього, інакше удача відвернеться від тебе і ти залишишся ні з чим. І навіть я не зможу тоді тобі допомогти.

Коли Біла Пані промовила ці слова, то надворі вже почало сіріти й час було вирушати в дорогу. Йозеф і Владислав підійшли до батька, схилили голови для благословення, поцілувати матір, закинули за плечі торбинки з речами, сіли на коней і помчали у невідоме майбутнє.

Три дні й три ночі провели брати в дорозі без відпочинку. А коли лягли під деревом відпочити, то Владислав знову побачив сон. Але цього разу до нього прийшла не хрещена, а Хвалибуг.

Перед хлопцем постав чоловік із сивою бородою та вусами. Після цих слів Тарасикові очі засяяли і він вперше насмілився перервати розповідь:

– Із сивою бородою, дідусю, а це…

Тарасик не встиг доказати, бо з одного боку його боляче штовхнув брат, а з іншого сердито поглянув дід, який не любив, коли перебивали його.

Так от підійшов цей чоловік, – продовжив дід, – і сказав:

– Годі їхати тобі навмання. Прямуй до сусідньої держави й знайди місто Тор (колись так називався наш Слов’янськ), а потім я підкажу тобі, що робити далі.

Нелегкою виявилася подорож братів. Йозеф декілька разів обурювався тим, що Владислав почав верховодити й прямує невідомо куди. Але Владислав твердо пам’ятав слова хрещеної й говорив братові, що їх веде сама Доля.

Нарешті брати прибули до міста Тор. Хоч і стомлені були мандрівники, але не могли не помітити яким  затишним і красивим воно було. Широка повноводна річка, пишні садки біля чепурненьких мазанок.

Брати напитали собі маленьку хатинку місцевої вдови, яка здавала кімнату. Йозефа відразу ж привабило до себе солеваріння й він наступного ранку подався напитувати майстра, який би навчив його усім премудростям цього ремесла. А Владислав залишився у будиночку чекати чергової підказки від Хвалибуга.

Та пройшов майже місяць, а домовик так і не з’являвся. Гроші, які дав батько на дорогу закінчувалися. Йозеф заробляв тяжкою працею копійки й сердився на Владислава, який не хотів робити й чекав невідомо чого.  

Через тиждень гроші закінчилися. Нічим було платити за житло, нічого було самим їсти, нічим і коней годувати та й одяг також потребував ремонту. І тоді Владислав вирішив більше не чекати, а йти разом із Йозефом найматися на роботу. Він уже не один раз картав себе за те, що сприйняв свій сон за віщий і подався світ за очі, ще й брата потягнув за собою. Адже тяжку чорну роботу вони могли знайти й у себе в місті й не обов’язково було їхати в таку далечінь.

Ще багато думок скупчилося у голові у Владислава, але він не встиг їх продумати, бо послизнувся і впав прямо посеред дороги. Коли він спробував піднятися і спертися на руки, то відчув під руками знайому речовину.

– Йозефу, – скрикнув Владислав, – ти тільки поглянь сюди. Це ж глина! Та ще й яка доброякісна. Пам’ятаєш як ми у дитинстві гралися нею?

Йозеф підбіг до брата, допоміг йому піднятися і вони вже разом почали розглядати «скарби», що знаходилися у них під ногами. 

– Ось і наступна підказка домовика, – подумав Владислав. І подумки подякував йому.

Наступного дня брати заклали своїх коней і закупили все необхідне для виготовлення посуду з глини. Але вони були не першими, кому на думку спала така ідея, тому брати почали радитися з чого ж розпочати і як зробити, щоб їхній товар був краще за місцеві вироби. Бо брати вже почали бідувати.

Цілих три години радилися між собою брати, доки й не заснули за столом. Але згоди так і не дійшли. І тут знову до Владислава прийшов уві сні Хвалибуг. Він порадив йому спробувати виробництво напільних плиток.

Від такої несподіваної ідеї Владислав аж прокинувся і не звертаючи уваги на пізній час розбудив Йозефа. Захлинаючись від хвилювання почав викладати «свої» ідеї:

– Знаєш, що, брате, я подумав? А давай-но спробуємо виготовити напільні  плитки.

– А що, це ідея, – відповів Йозеф. Адже мисками, глечиками й кухлями тут нікого не здивуєш, а от напільна плитка… Пам’ятаєш у нашому маєтку в Опочно…

І тут від згадки про рідні краї в обох братів з’явилися на очах сльози. Але щоб не виявити свою слабодухість, кожен із братів відвернувся і потайки витер зрадливі сльози.

Скоро казка мовиться, але не швидко діло робиться. Три рази по три місяці минуло, перш ніж виставили брати на продаж свою продукцію. Яких тільки різновидів глини брати не перепробували: лупакувату глину іліп,  маслянку і глей, шурувалки і мисчівку, печівку і повськуху, і навіть фолюшну глину. Але найбільше до смаку їм припала місцева глина (каолін), якої тут було дуже багато. Та склад глини, що зустрічається в природі не завжди придатний до виготовлення виробів. Тому брати додавали до її складу і кварцовий пісок, і польовий шпат, і змішували глину різних сортів.

А коли видобули глину потрібного складу, то закотили брати рукава й почали за допомогою формовки штампувати плитку. Усе спочатку робили власноруч. Після того як плитка добре підсихала, її готували до високотемпературного випалювання. Для цього, користуючись ножиком, стекою та вологою ганчіркою, знімали всі нерівності, забруднення, залишки глини на швах. Не скоро почало місцеве населення купувати ту плитку. Але ті хто придбав, через деякий час помітив переваги: плитка з обпаленої глини не гніє і не покривається грибком.

Пішов торг у братів! Вже й власний будинок придбали й батькам в Опочно вислали грошей. Але непокоїла братів думка про те, чому багатії не квапляться купувати їхній товар. І на допомогу до Владислава знову прийшов Хвалибуг. Він порадив розфарбовувати плитку.

– Оце так, – подумав Владислав. Як же ж мені самому не спала на думку ідея це зробити? І хлопець знову кинувся ділитися ідеєю з братом.

Разом вони дізналися, що для розфарбовування використовуються спеціальні глиняні фарби, ангоби. А щоб захистити їх від впливу вологи, зверху вироби потрібно покрити ще тонким шаром безбарвної глазурі.

Узяли тепер брати до рук пензлі. Але як не мудрували, ніяк не могли вигадати дивний орнамент, малюнки виходили якимись однотипними й непривабливими. Що ж робити? І тут Владислав згадав свій сон, у якому хрещена говорила йому, що тричі домовий буде приходити на допомогу сам, а тричі Владислав може погукати його. І хлопець не став чекати. Домовий вислухав його і наказав принести  плитки, різні фарби, скласти це все у сараї, а самому йти й лягати спати. Адже ранок мудріший за вечір. Владислав виконав усе, про що просив його Хвалибуг, але сон не йшов до нього. Дуже вже хотілося йому поглянути на домовика за роботою і він тихенько підкрався до дверей. А той ніби й не помічаючи його, проводив лінії на плитках, малював квіти, хвилі, ромби, квадрати, ланцюжки, овали. Все те поєднувалося, перепліталося, один узор накладався на інший…. У хід йшли охра, муміє, сурік, зелень… Від зразків кольорової продукції зарябило в очах.

– Діду, діду, – цього разу наважився перебити розповідь Дмитрик, але як і раніше Тарасик, отримав від брата стусана в бік та суворий погляд із боку дідуся.

– Ще більше пішов торг у братів! – продовжив дід. Хвалибуг порадив Владиславу ще й конкурс малюнків оголосити на керамічній плитці для полів. З яких міст тільки не надсилали свої роботи професійні художники. А переміг тоді, до речі, Густав Трчинський зі Львова.

І вирішили тоді брати збудувати власний завод. Але, на жаль, не вистачало на цю справу грошей. Де взяти? Спробували позичати, але потрібної суми не назбирати їм і за роки.

І знову згадав Владислав про Хвалибуга. Він вкотре дав цінну пораду:

– А ви візьміть у долю свого родича – Яна. Він людина заможна і давно вже шукає прибуткову справу, в яку б можна було вкласти гроші.

На ранок Владислав виклав «свою» пропозицію. Йозеф із захватом зустрів братову пропозицію. А через короткий проміжок часу на новому керамічному заводі висіла вивіска: фірма «Дзевульський і Лянге».  Уже й керамічний завод у братів власний є. Уже й робітників наняли: формувальників, пресувальників, фрезерувальників, сортувальників, шліфувальників, які працюють у пресувальних, сортувальних цехах. Уже й численні винагороди має їхня продукція у Києві, Парижі, Санкт-Петербурзі, Брюсселі, Ревені, Ченстохові. А завдяки вмілій роботі братів під керівництвом Хвалибуга, швидко розширилося виробництво й перетворилося на акціонерне.

Але весь цей час одного з акціонерів гризла думка, звідки брати завжди знали, як краще вчинити? Чому він сам не міг здогадатися про те, що так легко приходило до голови цим Лянге? Щось там не так? Повинна бути якась таємниця. Як би дізнатися про неї? І от цей чоловік вирішив за будь що дізнатися, у чому справа. Одного разу, коли Владислав був у гарному настої, він вирішив більше не зволікати і почав діяти. Купив пляшку гарного вина, усіляких ласощів і пішов до нього у гості. Але перед тим як іти до братів, спершу зайшов до ворожки, яка за щедру винагороду навела на вино закляття. І тепер кожен, хто б не випив із тієї пляшки не зможе приховати правду, якою б вона не була.

Не міг Владислав не прийняти гостя, адже він був акціонером. Нічого він не запідозрив, коли гість налив по першій чарці, другій… Не бачив він і того, що гість вина не пив, а потихеньку виливав його під стіл.

Владислав нічого не запідозрив і тоді, коли гість почав підлещуватися до нього:

– Ой, Владиславе, ти навіть і не знаєш, наскільки я вдячний долі, що вона звела мене з тобою. І хоча я вже літня людина, але мені приємно, що нашим заводом керує молодий завзятий керівник. Але от що мені цікаво, як вам із братом вдалося здогадатися виробляти керамічну плитку для тротуарів? Це ж треба мати таку світлу голову! Чи хтось допоміг вам?

– Авжеж допоміг! – мало не викрикнув Владислав і сам здивувався собі. І хоча він добре пам’ятав слова своєї хрещеної нікому не розповідати про… Його вуста ніби мимоволі почали розповідати і розповідати і про його дивовижну хрещену, і про допомогу Хвалибуга. Від першого свого дня народження і до сьогоднішнього дні все розповів Владислав тому чоловікові. Ніби уві сні був увесь цей час. І хоча розумів, що говорить заборонені речі, але нічого не міг із собою вдіяти. Далеко за північ прийшов до тями старший Лянге. Від незваного гостя не залишилося і сліду. А коли Владислав глянув на стіл, то завбачний гість прихопив із собою і залишки. То, можливо, примарилося мені, подумав він, але слова брата остаточно привели його до тями:

– І з ким це ти, Владиславе, так засидівся? Шукаю тебе вже цілий день, так мені сказали, що ти тут із якимось чоловіком вино п’єш. Це правда, брате? А де ж гість і вино?

Що міг йому відповісти на ці слова Владислав? Адже він і сам не знав на них відповіді. Збагнув він тільки, що його ошукали та що тепер вдієш? 

Розголошена таємниця і призвела до занепаду заводу. Здавалося, що сам час працював проти – Перша світова війна, революція… Так недотримане слово призвело до біди. А що сьогодні залишилося від того заводу ви й самі не раз бачили… Та не пропала зовсім керамічна промисловість, бо і на сьогодні вироби, які отримуються спіканням глин і їх сумішей з мінеральними добавками набули широкого поширення у всіх сферах життя – у побуті (різний посуд), будівництві(цеглина, черепиця, труби плитки, кахлі, скульптурні деталі), у техніці, на залізничному, водному і повітряному транспорті, у скульптурі і прикладному мистецтві. Бо Хвалибуг за цим наглядає і досі…

От і казочці моїй кінець, – промовив дід на останок, – а хто уважно слухав мене, той молодець, а хто перебивав, той…

– Діду, діду, – наввипередки закричали вже не стримуючись хлопці. –Діду, а цей домовий так схожий на тебе: і вуса має, і бороду та ще й малює! Діду, дідусю, а це не ти бува часом? Га? А то б чого тоді твої малюнки оживали?

Дід нічого не відповів, мало того, ще й вигляд зробив, ніби не почув. Але хлопці помітили вогники у його очах. А вони так добре їх знали! Дідусь бо завжди так робив, коли хотів приховати щось від онуків. От і розгадай тепер цю таємницю! Їхній дідусь і справді Хвалибуг чи ні? А ви як думаєте?