22. Нове місце для дракона

 (за мотивами повісті-казки Ю. Винничука «Місце для дракона»)

І знову три дні і три ночі в Люботині було людно. Поминали старого князя. У шинку «Під веселим раком» відбувалася сумна подія. Але, як то кажуть, кому війна, а кому… Молодий князь платив щедро не вимагаючи звітності, а Ривка з Мошком зовсім трішечки скористалися з цієї нагоди на свою користь. За колотнечу, за розбитий посуд, за бруд, який понаносили на підошвах чобіт відвідувачі. У короткі хвилини відпочинку, коли всі пили та їли, подружжя встигало перемовитися між собою:

̶   Слухай, Мойшеле, мені чогось лячно.

̶  Знаєш, Ривко, я теж хвилююся, але якось воно та буде. Наша хата, тобто шинок, живе дещо осібним життям. А випити, закусити та потеревенити люди завжди були охочі. Звісно невідомо, як молодий князь буде керувати, тому поки що будемо мовчати та стримувати свої емоції при собі. Так буде безпечніше.

Хвилинка спокою закінчилася й п´яні вигуки змушували Ривку хапати тацю з кухлями й бігти до столиків. Краєчком вуха вона ловила розмови, які точилися за столами й лише невтішно кивала головою. Виявляється, що майже всі присутні чоловіки теж переймалися подальшою долею Люботина, планами молодого князя, а жінки, здебільшого,  обговорювали жалобний одяг Настасії та її скупі сльози на могилі батька. Словом, поговорити було про що усім.

Коли від´їхали останні гості з Люботина, здавалося, що й саме місто притишено зітхнуло. Але дуже тихо й обережно, щоб ніхто не почув. А то ще невідомо як буде мести нова «мітла». А вона й помела! Ой, як помела! Вже наступного ранку молодий князь скликав до себе всіх радників та воєводу. Швидко чутка про це розлетілася містом і Люботин зрозумів, що спокій і затишок, який панували при старому князеві, назавжди покинули ці місця.

Чесно кажучи, Антоній і не сподівався на такі зміни у своєму житті. Ще вчора він був джурою  ̶  принеси, прибери, подай. А сьогодні вже перед ним самим бігають та схиляють голови, а дехто намагався й поцілувати в руку. А що… він і не проти. Приємно, чорт забирай! Хочуть нехай цілують, не він же їх змушує до цього. До наради залишалася ще ціла година й Антоній, накинувши на плечі теплу хутряну накидку, вийшов на вулицю подихати свіжим повітрям та зібратися з думками.

Осінь вже перевалила за свою другу половину й незабаром запорошить. Антоній чомусь порівняв це природнє явище зі своєю головою. Хоча він і був ще доволі молодим та міцним, але зрадлива сивина дрібним сніжком засипала його скроні. Сирітська доля не мед. Та ще й ця метушня навколо дракона додала сивих волосків. Але нічого, життя, як кажуть, налагоджується. Він навіть спробував посміхнутися, але посмішки чомусь не вийшло. На нараді молодий князь відразу почав вимагати фінансової звітності. Відтепер про кожну копійку, яка витрачалася у князівстві, Антоній мав знати.

Воєвода несміло щось хотів заперечити, але Антоній рвучко перебив його намір:

̶  Забувайте про той безлад, який панував при старому князеві. У мене сил, повірте, вистачить контролювати все. Як хочеш багато мати, то треба мало спати.

По-друге, молодий князь мав намір трішки розширити свої, так свої (як приємно вимовляти це слово) володіння. Тому будемо збирати кошти на війну.І знову воєвода спробував сказати про брак коштів у казні, але Антоній його не слухав:

̶  Порожня казна, кажете. Тим паче, що слід розпочинати війну. Сусідні князі більш заможніші, нехай діляться. А щоб попередньо наповнити казну, введемо у князівстві штрафи.

У присутніх округлилися очі. Штрафи? Та такого не було у цьому місті ще за царя Гороха. І за що штрафи? Мешканці міста тихі й спокійні люди.

Антоній аж зіскочив із свого місця:

̶  Тихі й спокійні люди кажете? Тихі й спокійні? От вам і є за що накладати штрафи. Позіхнув на людях, плати штраф, розвів дома мух, плати штраф. Так і порядки понаводимо і казна наповниться! Як ви гадаєте? Антоній вдоволено потирав свої долоні зі своєї вигадки.

Сумні та невеселі поверталися з цієї наради присутні. А звістка про штрафи летіла вже на баскім коні по всьому місту. Домчала вона і до шинку й перелякала Мошка мало не до гикавки (добре хоч на неї ще не здогадалися ввести штраф):

̶  Ой, Ривко, швидко ж біда до нас завітала. Та це ж як? Цілісінький день тобі та й не позіхнути? А мухи! Кляті мухи! Та ми все своє добро на одних них позбудемося! Ти ж кожного дня мені жалієшся, що набридло видавати їх за пересмажену цибулю у перших стравах та як болять твої пальці в кінці робочого дня, виловлювати їх з кухлів та вичавлювати. Бо невідомо скільки пива та горілки вони встигли вицідити. А ці напої не такі вже й дешеві! А те, що вони маленькі ще не показник. Он, наприклад, лицар Владек. Зовні ніби тобі підліток, хоча й перевалило йому вже за сорок. Проте як сяде їсти, то їсть за трьох дурнів. І куди воно у ньому все тримається? Мало того, так ще й пива літрів зо п´ять у себе заллє. От і прикинь що по чім.  А ці капосні створіння невідомо звідкіля беруться, а тепер коли дізнаються про штрафи так пертимуть сюди з усього світу. А як же, гинути не просто так, а за гроші! Атракціон: «Чиє життя коштує дорожче?». Так воно і виходить у житті, хтось купує собі втіху, а кому мені продати свій смуток?

А Настасія тим часом сумувала. Чоловік виявився не таким романтичним, яким вона його собі уявляла. От Грицько, то зовсім інша річ була. Дарма, що дракон. І поговорити було про що, й розважити міг і розповісти щось цікаве. А квіти! Скільки їх росло у нього навколо печери. Стільки букетів їй не дарував ще ніхто. Навіть чоловік на весілля. А зараз тим паче. Чоловік? Де то він зараз? Коли не принесла  великих статків спроба запровадити штрафи за мух (бо взимку літають хіба що білі мухи й штрафи за них виписувати нікому), він затято шукав інші способи збагачення. І вже Настасія точно й не знала де, коли і як спала йому на думку ідея зробити з печери дракона забавку для мандрівників. Адже охочих побачити як жив та загинув останній у минулому столітті дракон, виявилося чимало. Перед прибулими мандрівниками розігрували навіть цілі сцени лицарських поєдинків. Одним із головних героїв був сам князь. Щоправда, дракон був вже кровожерливим, а Антоній щоразу ставав все сильнішим, спритнішим та хоробрішим. І не важливо, як там воно було насправді. Кого у наш час здивуєш драконом, який читає та вирощує квіти? Натовп вимагає крові й вони давали її. Під одяг князя чіпляли бичачі міхури, наповнені телячою або свинячою кров´ю. А тоді під час турніру перевдягнений «дракон» проколював їх у потрібний момент й герой, стікаючи краплями крові наносив рішучий удар у око дракона. От тобі і князь! Герой! На ці вистави приїздили подивитися не тільки із сусідніх князівств, але почали прилітати перші ластівки з-за кордону.

Слово «молодий» вже якось само по собі відпало, та й старого князя вже майже ніхто не згадував. Та й на віщо? Помер, царство йому небесне, поховали з почестями, пом’янули з розмахом, продовжуй свій сон, княже… А от Антоній і сам не спить, і другим не дає. І потекли потихеньку грошенята. І не тільки до княжої казни. Він і людям дозволив дещо заробити, але за певний відсоток, зрозуміла річ. І кинулися всі як оскаженілі «рубати капусту». Той з дерева випилює силуети дракона, той риб’ячу луску продає за драконову, той божиться тисячний раз, що це останній екземпляр драконового кігтя (і не важливо, що вчора він був відрубаний у домашнього півня).  А Мошко з Ривкою вигадали навіть ціле екзотичне меню для свого закладу: горілка «Сльози дракона»; холодець «Язик дракона»; мариновані вушка дракона… і, уявіть собі, пиріг останнє око дракона. Словом, відвідувачів не бракувало.

Були й такі, які спробували було заперечувати й зберегти світле ім’я Грицька. Мовляв, зовсім не таким він був. Добрим, писав вірші, вирощував квіти і навіть читав Біблію. Та таких швидко вгамовували. Або накладали на них непомірні штрафи за брехню, або висилали з князівства, або навіть погрожували смертю. Й поодинокі спротиви розчинялися у загальній купі, як ранковий туман. Князівство гуло як вулик. Нові знайомства, зв´язки широко відкрили двері у світ. Вже площа навколо печери не могла вміщувати всіх бажаючих. І тоді надумали розширятися. Але… Було одне але.

Воєвода ще звечора передбачав неприємну розмову з Антонієм, тому втекти від неї не вдалося. Навіть коли прикинувся хворим, то князь не погребував і особисто приїхав до воєводи. І тоді останній зрозумів, що жар будуть загрібати його таки руками.

Ще не привітавшись так як слід, князь почав розмову, як тільки переступив поріг кімнати:

̶  Не час хворіти, воєводо, не час. А, можливо, тобі вже слід підшукати заміну? Досить, набігався вже виконуючи забаганки ще тестя.

Після цих слів воєвода зблід ще більше. Такого піке він не очікував. Як же ж так? Скільки років служив вірою і правдою. Недосипав (це слово даремно бовкнув), недоїдав (тут теж прибрехав трішки)… Та якщо я терміново потрібен, то я зараз. Кілька хвилин і буду в формі. Й воєвода спритно скочив із ліжка і подався до сусідньої кімнати. Князь єхидно посміхнувся йому в спину й почав розглядати його дім. Бо вже майже п´ять років він при владі, а в домі воєводи він так ніколи і не був. Але не встиг він перевести погляд із ліжка, як перед ним стояв одягнений воєвода.

Князь знову схвально посміхнувся:

̶  Ну от, вміють же, як трішки залякати,  ̶  подумав.

Йому вже подобалося тиснути на підлеглих і бачити, як вони покірно тремтять і починають виконувати твої доручення. От і зараз князь не мав жодного сумніву, що його доручення не залишиться не виконаним. Яким би воно не виявилося для нього:

̶   Ти знаєш, воєводо, про наші наміри розширити площу перед печерою?

Воєвода вже давно чув про це розмови, які точилися у колі підлеглих князя, але не знав коли напевне це трапиться й що головним цапом відбивайлом виявиться саме він.

Князь продовжував:

̶  Так от, у нас є лише три варіанти як це зробити. Перший відпадає відразу, бо у тому напрямку величезне провалля. Другий варіант теж не перспективний. Болото засипати будемо не один рік. Залишається третій варіант. Єдиний. Але… Ти воєвода, тобі й вирішувати. Походи по людях, поговори й спробуй їх переконати, що так потрібно для князівства, так потрібно для Люботину. Словом, не маленький й сам знаєш що робити. Згоден? Як же вчинити? Відмовитися й позбутися «теплого» місця. Князь і так вперше завітав до свого підлеглого додому, а це не віщувало нічого хорошого. А он синів вже час одружувати та й онукам хотілося б трішки допомогти. А з іншого боку? Невже він зовсім приспав свою совість? А як же людські розмови? Адже всі говоритимуть, що це саме він, воєвода вчинив цей злочин. Про  Антонія ніхто навіть і не згадає. Як же ж у вічі потім дивитися його нащадкам? Чи прикопчені очі диму не бояться? А часу на роздуми ніхто не давав. І воєвода вимушено ствердно кивнув головою. Адже мертвим все одно де спати. Чи не так?

Справа в тому, щоб розширити площу у третьому напрямку, потрібно було зруйнувати могилу старого князя. Річ до цього часу нечувана! Ніхто й ніколи не наважувався до цього моменту здійснити щось подібне. Тому воєвода як не шукав добровольців на цю справу, які тільки могоричі не пропонував, ніхто навіть і слухати не хотів. А люди на вулиці почали тікати від нього або вдавати, що не помічають. Тож довелося воєводі самому братися за лопату й розкопувати могилу. Заганяв лопату в землю, а відлуння йшло до самого серця. Кожна нова лопата землі навертала на спогади, повертала до минулого, робила молодшим. Коли лопата вдарилася об дерев´яну кришку труни, серце не витримало. І воєвода повільно спустивсь на коліна й хапаючи ротом повітря, впав на купу свіжої землі. Не встиг подумки попрощатися з родиною, не встиг прочитати «Отче наш», лише встиг подумати, що загинув так же підступно, як і Грицько тоді…

А люди й не жалкували за ним. Лише родина оплакувала батька. Вони то знали, що батько пожертвував своїм життям заради їхнього благополуччя. Навіть на похорон ніхто не прийшов. Навіть князь забув висловити співчуття дружині та синам. А от на помини повалив люд! Всі вибачалися, що мали невідкладні справи й не могли проводити в останню дорогу. То хоч оце зараз прийшли … Кинули все й прийшли… А як же ж, треба по-людськи. А вже потім на підпитку попленталися до шинку, щоб висловити свою думку, якою паскудою неждано виявився воєвода. Через кілька місяців нова площа для глядачів була готова. Прах старого князя… Ніхто не міг дати точної вказівки, де він подівся. Зник, то й зник собі. Великої цінності для князівства він не мав.  Все у Люботині квітло і процвітало. Лише… Не було нащадка у нового князя. Настасія ніяк не могла завагітніти й подарувати місту спадкоємця. Та які там її роки, ще встигнуть. А роки стрімко бігли й бігли відміряючи кілометри секунд, хвилин, годин…

І ось вона довгоочікувана звістка. Князь чекає на поповнення в родині! Коли вже навіть і не сподівалися, доля презентувала подарунок. Антоній вже подумки складав списки запрошених на хрестини. Ніяк не міг визначитися і з кумами. Потрібно, щоб і молоді були, але вже досвідчені й бажано щоб заможними були… Князь чекав на сина. Інших варіантів не могло й бути. Він так хотів і так мало бути. Крім того величезний живіт Настасії говорив про те, що народиться богатир, а не якась там дівка. І він народився! І неабиякий, а двоголовий! Дракон! Такого не очікував ніхто. Було б його відразу придушити, так не піднялася рука. Дитя ж таки рідне. А що ж  робити тепер? Як його показати людям? І хто зважиться стати хрещеними батьками?

Час не зупинився ні на мить. Стрімко й чітко відбивав належний ритм. А князь як ніколи зараз хотів його зупинити. Він був у розпачі:

̶  Ні, цього не може бути. Це сон. Просто дурний сон. І дійсно, як таке може бути взагалі, щоб людина породила дракона? Це його втома. Він зараз прокинеться й все буде так, як і мало бути. Та спливали дні, а про те, що князівна вже народила та ще й таке чудовисько в Люботині не знав ніхто. Ні, про це знав сам князь, Настасія та баба-пупорізка, але їй заборонили залишати стіни замку й вона навічно змушена була залишитися тут. А по Люботину пішла звістка, що вона зникла за невідомих обставин. Була людина й не стало. Буває й таке.

А дракон-князь ріс не по годинах, а по хвилинах. М’ясники не встигали різати худобу, бо ця дитина з першого дня не визнавала молоко, а вимагала м’яса та ще й сирого, з кров’ю. Крім того, голови не ладили між собою. Коли одна голова хотіла м’яса, то інша вимагала риби і навпаки. Та ще й пазурі. Вони так швидко росли й боляче ранили батьків. А драконові подобався вигляд свіжих ран і він намагався зробити ще й ще. А потім прилипав своїми довгими язиками й злизував свіжу кров. От тобі і маєш нащадків! І в кого вони такі тільки вродилися? Адже ж батьки нормальні…

Князь із острахом дивився на своє «дитя». Що далі буде з нього? І доки вони приховуватимуть його народження? Це тобі не той Грицько «божа кульбабка». А з таким чудовиськом навіть Антоній не вийшов би на герць. Так, такого перемогти, це вам не метелика на спис нанизати! Від страху не в одного лицаря були б повні штанці й не один раз. І тоді приховали народження дракона у князівській родині. Оголосили, що дитина народилася мертвою. А дракона перевезли до печери, в якій колись мешкав Грицько, та прикували ланцюгами. Й почали рости біля печери не квіти, як раніше, а гори кісток, як і належиться справжнім драконам. На щастя, не довго сумували Настасія та Антоній. Невдовзі княгиня зрозуміла, що знову вагітна. З острахом чекали народження другої дитини. Саму вагітність ретельно приховували, бо, не дай боже, знову народиться щось дивне…

А князь помітно збавив свої оберти. За кілька місяців із Люботина виїхав останній мандрівник і місто знову почало повільно затягувати в павутиння сну. Немовля народилося вчасно й без ускладнень. Дівчинка була схожа на метелик. Легка, тендітна, з блондинка з карими оченятками. Невимовної вроди красуня. Маленька копія княгині Настасії. Батьки не могли натішитися. І знову Люботин гуляв три дні і три ночі. Але радість швидко привела за собою і смуток. Справа у тому, що народилася дівчинка. Дівчинка! Так, добре, що вона красива й здорова, але… Чортова давня традиція. Щоб вона мала змогу продовжити свій рід, повинен знайтися лицар, який би переміг дракона. І справа не в тому, що дракони вже давно вимерли, а в тому, що цей дракон твій власний син!

Бігли роки, приносячи порівну й радість і смуток, спокій і тривогу. Князівна досягла вже й повноліття. Час оголошувати і про появу дракона. Батьківське серце не витримувало таких тортур. Тепер то він добре розумів дивну на той час для себе поведінку лицаря Лавріна. «Під веселим раком» як і сорок років тому зібралася вся лицарська кумпанія. Смажені бажани, начинені бекасами і воловим мозком, височіли над усіма іншими стравами. А вже помітно посивілий Мошко втішено потирав пальці, подумки підраховуючи прибутки. А прибулі глядачі пошепки говорили про те, як же ж таки щастить цій родині. Дракони з’являються для них ніби на замовлення. Не встигло молодій князівні виповнитися вісімнадцять років, як на неї вже чекає її дракон. Інші князівни так і помирають, не дочекавшись ані дракона, ані лицаря…

Завтра має відбутися поєдинок. Не спав Антоній, а разом із ним і Настасія, не спала і молода князівна. Їй було і страшно, і цікаво. Як то воно буде завтра? Дракона їй ніскілечки не шкода, на те він і дракон. Її хвилювало інше. Яким буде той лицар, який його переможе? Молодим чи старим? Буде вродливим чи спотвореним шрамами у постійних лицарських турнірах. А яким буде його ім´я? І ще безліч подібних запитань без черги лізли до голови дівчини. А відповіді на них вона отримає тільки завтра. Потрібно просто трішки зачекати. Набратися терпіння. Але ж так цікаво! Крім того, вона часто чула розповіді своїх батьків про подібний поєдинок. І вона не могла заснути. І свічка за свічкою догоряла у неї на столі біля ліжка.

І вже на світанку, коли вона ніби задрімала, князівна почула легенький знайомий стукіт у двері. Так, це вона. Її нянька. Старенька добра миля няня. Князівна відкрила двері й швидкими кроками повернулася до ліжка. А нянька сіла біля неї, поправила ковдру, погладила по голові й зважилася на важку розмову:

̶  Не знаю скільки я ще проживу після того, як відкрию тобі таємницю. Майже тридцять років я живу в цьому замку, не залишаючи його ні в день ні в ночі. Бо знаю одну страшну правду. Я довго вагалася, перш ніж прийти до тебе. Але ти повинна знати все. І нянька почала свою розповідь із згадки про старого князя. Розповіла і про Грицька, а потім назвала дату народження її… брата чи братів? Адже голів двоє! Для князівни це був справжній шок. Вона неодмінно має все це зупинити! Нехай і чудовисько, але ж рідне. У його жилах тече така ж як і у неї кров. Не можна так. І вона почала збиратися на герць. Батьки заборонили їй там з´являтися (і тепер вона розуміє чому), але вона не могла залишити все так. Вона має завадити смерті.

Ніхто з придворних не зважився відвезти князівну до печери. Вони мали чіткий наказ князя. А перечити йому мало хто коли наважувався за ці роки, знаючи його запальний характер. І тому князівна змушена була діставатися туди пішки. Коли вона нарешті прибула до місця поєдинку, то він був у самому розпалі. Душа не одного сміливця вже літала не в цьому світі, а драконові було байдуже. Він лише розлючено водив своїми головами увсебіч, вишукуючи жертву для поживи. Адже князь дав наказ два дні його не годувати. А бажаючих вже не було. Хто буде жертвувати своїм життям? Князівна князівною, а жити хочеться і бідним, і багатим.

Князівна очима шукала батьків, щоб завчасно не потрапити їм на очі, але несподівано зустрілася поглядом із молоденьким лицарем. Лише секунда, але його погляд обпік все її обличчя. Воно палало так, ніби на ньому хто розпалив багаття. Іскра її полум´я долетіла, вочевидь, і до його обличчя, бо воно теж стало пурпуровим. І тоді несподівано для всіх на черговий виклик глашатая, який запрошував сміливців до поєдинку, він рвучко виступив наперед.  І без оголошення початку поєдинку стрімко направив свого коня у бік дракона. Дракон його добре бачив. Адже дві голови давали прекрасний огляд місцевості. Крім того, ліва голова намірилася прокусити горло лицарю, а права вже готувалася смакувати свіжою кониною.

Князівна кілька хвилин не могла навіть поворухнутися. Дивне почуття скувало її рухи й вона на мить забула, чому тут опинилася. А лицар вже мчав на зустріч смерті. Адже з ним, як із Грицьком ніхто не домовлявся. І тоді сталося щось неймовірне. Очевидці ще довго обговорювали цей момент, але кожна нова розповідь кардинально відрізнялася від попередньої. Та воно і не дивно. Не кожного дня таке  побачиш та почуєш. І тут князівна закричала. Її крик був наскільки гучним і пронизливим, що на мить все на цій галявині завмерло. Зупинився навіть лицар і дракон повернув обидві свої голови у бік князівни. Він втратив цікавість до лицаря й став стрімко наближатися до неї. Вона йому сподобалася й, крім того, когось йому нагадувала. Тільки ніяк не міг пригадати кого?

На бігу голови навіть посварилися: кому смакувати цією молоденькою дівчиною? Сварилися не розуміючи того, що черево у них все одно одне на двох. А з іншого боку до них біг князь. Ніхто з слуг так і не наважився його супроводжувати, тому він вперше за багато років знову був сам на сам із драконом. Він теж кричав, але його чомусь ніхто не чув. З горла виривалося лише хрипіння, всі звуки й слова просочувались ніби крізь сито й залишалися на ньому. А потім почали відмовляти і ноги. Антоній мчав ніби вітер, а дивним чином залишався майже на місці. Лише думки в голові були чіткими і структурованими. Хто привіз сюди князівну? Чому вона побігла до дракона? Захистити лицаря чи їй хтось розповів таємницю? Хто і навіщо?А князівна тим часом була  вже на відстані витягнутої руки від дракона. Ще мить і… Драконові голови не чули про що їм намагалася розказати князівна. Вони вже давно розучилися розуміти людську мову й добрі слова. Ті, хто наглядав за ними частіше всього лаялися й голосно кричали. Тому вони вирішили не прислухатися до тих слів. Взагалі не звертати уваги на людську мову. Занадто багато у ній брудних слів.

З усіх боків на дракона полетіли списи та мечі. Тут вже не до першості, коли саму князівну мають з´їс… З´їли… Адже якщо ти щодня звик ласувати свіжою кров´ю, то байдуже чиєю вона буде. Якщо немає чужої, то підійде й близької людини. Сила звички сильніша за родинні почуття. Не погербував дракон і молоденьким лицарем, який впритул наблизився до нього, намагаючись визволити князівну. Князь відчув, що там, де в його душі була раніше сліпуча яснота, царювала тепер темрява. Але князь її уже не бачив. Нічого не бачив і не чув. Не витримало батьківське серце. А дракон, звільнений за довгі роки з ланцюгів, раптом розправив свої крила й злетів над Люботином. А через хвилину почалася шалена злива з грозою. Багато тоді хто так і залишився навічно на тій галявині.

А на ранок, коли дощ ущух, по місту вітер перемітав якісь папірці. Коли цікаві перехожі почали піднімати їх і читати, то виявилося, що ці сторінки з щоденника Грицька. Він сховав його в печері й до цього дня його ніхто не знайшов, бо не знав про нього і не шукав. Та й кому цікаві думки якогось там дракона? А вчорашня злива зуміла відкрити душу покійного Грицька. Кілька днів люботинці збирали ці листочки, складаючи їх сторінка до сторінки. А потім читали й дивувалися, чому такі прості слова й думки ніколи не приходили до їхньої голови?  А потім знову була негода. Несамовитий вітер виривав ті листочки з рук перехожих, ніби намагаючись прочитати і собі мудрі слова, які були у голові дракона. Сторінки щоденника так же раптово зникли, як і з´явилися. Лише вітер нагадував про їхнє існування.

А він шарудів ними ніби опалим листям і в кожнім шелесті вчувалися слова Грицька:

̶  Стережіться не тих драконів, які вилупилися з яйця, а тих, які народилися у ваших душах.

А в Люботині знову було людно. Три дні і три ночі. Поминали молоду князівну й старого князя. А дракон полетів шукати собі нового місця. Очевидці бачили, як він кружляв  передмістями вже не одного населеного пункту. Хто знає, можливо своє нове місце проживання він обере саме у твоєму місті. Хто знає…