21. Другий шанс для Лінки-Мандаринки

Мама називала її строго Евеліною (мабуть, думала, що тоді дівчинка стане слухняною і зосередженою. Ага! Не дочекаєтесь! Скоріше рак на горі свисне),  тато – руденькою лисичкою (він сам у дитинстві був не кращим. Мама завжди говорила, що Евеліна – вся в батька),  а друзі  – Лінкою-Мандаринкою. Чому? Все через  це кучеряве, руде й неслухняне волосся, кучу ластовиння, ну, і, звичайно, характер. Там , де Лінка-Мандаринка, завжди сміх, гамір, веселощі і ні хвилини спокою. «Лисичка» була дуже розумною дівчинкою, проте енергія в ній била ключем і на навчання пустунці просто не вистачало терпіння.

«Евеліно! На вулиці справжня злива! Ну, коли ти подорослішаєш?! Ходи мерщій додому! – гукала з вікна мама, – У тебе взавтра контрольна. Знову отримаєш двійку!»

Та де там! «Мандаринка» голосно кричала : «Доганяйте!» ,  – і, гучно човгаючи чобітками по багнюці,  вела свій вулично-розбійницький загін хлопчаків у бій з невидимим ворогом. Прицілившись гранатою із болота,  Лінка  влучила в супротивника, розвернулась на всі 180 і мерщій помчала геть. Дощ періщив їй в лице, проте дівча  знаючи, що справжні вояки не здаються, летіло до сусіднього пагорба.  Вона була вже на самому вершечку, зосталось перестрибнути через рівчак і – перемога!!!! Проте дощ розмив грунт,  було слизько, дівча зачепилось за камінь і нюрком покотилося вниз…

Темрява… Тиша… Стих дощ… Перестали співати птахи… Не чути   непосидючих хлопчаків… Ліна поволі піднялася з колін, відкинула з обличчя неслухняне руде і чомусь сухе волосся, озирнулася навколо і голосно ахнула. Її будинок, пагорб, вулиця, стежка і навіть вона сама стали сірими. Жодної кольорової плямки, крім , хіба що, рудих кучерів!!!! Дівчинка злякалась і почала озиратись навколо.

Раптом вона почула шурхіт. З-за невисоких кущів почали виходити маленькі сірі чоловічки. Зразу не скажеш: добрі вони чи злі. Вони зачаровано дивилися на дівчинку великими чорними очима.

  • Ви хто? – запитала «Лисичка».
  • Хто-то-о-о-о!      – почула вона у відповідь. І чоловічки спрямували на дівчинку пусті погляди.
  • Ну, ні так не піде? – засміялась Мандаринка, і її сміх дзвіночком покотився над пагорбом.

Чоловічки стрепенулись, підскочили і теж засміялись.  Звідусіль посипався яскравий серпантин і незнайомці стали кольоровими

  • Ти радість? – спитали вони хором
  • Ні, – ще голосніше засміялась дівчинка, – я Евелінка!
  • Інка?- спитали  вони
  • Та ,ж ні – Евелінка?
  • Пінка?
  • Ні ,- вже серйозніше сказала дівчинка, – Евелінка…

Ой, ким тільки вона не була і Зінкою, і Бінкою, і Квасолинкою…

Ліночці знадобилося  все її терпіння, щоб навчити незнайомців вимовляти своє ім’я. І це їй вдалося.

  • Ти терпіння!- вже не питались, а стверджували малюки. І  дівчинка стримано усміхнулась.

Змінились чоловічки, змінилась дівчинка, і все навколо стало мінятись. Один з малюків взяв її за руку і повів за собою . Евелінка опинилась у дивовижному королівстві. Такої краси вона не бачила ніколи. Одна проблема – у цих гномиків була своя особлива мова. Довго довелося «Мандаринці» вчити кожне слово, щоб розуміти цих казкових істот. Нарешті,  весело усміхаючись, Евелінка  розповідала на незнайомій мові про свою сім’ю.

  • Ти працелюбність! Наполегливість! Любов!- шепотіли чоловічки.
  • Та ні, – махала рукою Ліна.
  • Ти скромність!
  • Я звичайна , але непосидюча бешкетниця, яка дуже сумує за своєю сім’єю!- крізь сльози прошепотіла «Лисичка».
  • Ти чесність, співчуття! Щедрість! Спасибі, що поділилася з нами, що  повернула нам життя!
  • Чи поділилась? – здивувалась дівчинка
  • Почуттями – усміхнулись чоловічки. – Ми Сквіріли – істоти,  які переймають чужі почуття. Лише раз на один мільйон років у нашу паралельну реальність може потрапити людина з вашого світу. Якщо ця людина добра – ми наповнюємося життям, її емоціями і почуттями. Якщо зла – то помираємо. Наш рід майже зникнув, але сталось диво: ти чомусь з’явилася раніше ! Ти нас урятувала!. Простягни долоню, – шепотіли Сквіріли – і  ми маємо для тебе подарунок.

Евелінка простягнула руку і на долоні в неї з’явився маленький яскраво-червоний , гарячий камінець.

  • Що це? – спитала дівчинка.
  • Другий шанс! Не втрать його!

Знову темрява… Тиша…Дівчинка повільно розплющує очі… Велика біла кімната… Нестримно болить голова…

  • Мамо, тату,  – шепоче пересохлими губами дівча.
  • О, Боже! Доню, ми думали, що втратили тебе,- шепочуть крізь сльози батьки.
  • Ти, дівчинко, сьогодні отримала другий шанс на життя, – сказав незнайомий низький чоловік у білому халаті,  – Будь обережна ! Не втрать його, Евелінко! –  Він підморгнув Ліні своїми великими чорними і такими живими очима. Усміхнувся щиро й вийшов з палати.

Дівчинка здивовано подивилась на заплаканих, стомлених, таких рідних батьків.

«Це був не  сон», – подумала вона, відчувши , як чарівний камінець зігріває долоню. Його тепло розтікалося по всьому тілу, наповнюючи його силою, здоров’ям та енергією.

«Не втрачу…» – прошепотіла Евелінка і щасливо пригорнулась до батьків.