2. Дев’ять надзвичайних!

Вступ

Ця історія відбулася наприкінці двадцять першого століття. Неподалік від Землі зіткнулися потужні гравітаційні хвилі, і це настільки закрутило простір-час, що результатом стала поява чорної діри. Вона відкрила найкоротшу дорогу до найближчої від Чумацького Шляху величезної галактики, розташованої у сузір’ї Андромеди. Тепер з’явилась можливість подорожувати у космосі. Так нам стало відомо про існування інших цивілізацій.

Незважаючи на переваги, що раптом відкрилися перед людством, найвідоміші учені світу були дуже занепокоєні тим, що чорна діра занадто швидко розширюється. Коли вона стане величезних розмірів, то Земля, а також галактика Чумацький Шлях припинять своє існування. Щоб врятувати їх, Радою сузір’я Андромеди було направлено на Землю дев’ять дітей – представників різних планет. Вони не такі, як усі: у їхньому арсеналі суперсили, об’єднавши які можна зупинити розширення чорної діри і врятувати галактику. Та про все згодом. Протягом трьох років вони навіть не здогадувались про існування один одного. Та ось цей час настав. В одному районі Сан-Франциско, точне місце назвати не можу (це ж таємниця), дев’ять підлітків переходять у старшу школу і, нарешті, опиняються в одному класі.

Перший день у старшій школі

Привіт! Мене звуть Марій. Мені зараз шістнадцять. Тепер у старшій школі  я буду красенем номер один. Яка дівчина не покохає такого хлопця! У мене біляве волосся, а очі чорні, як застигла лава. Заглянувши до них, вже неможливо відвести погляд. А на шкільну форму мені взагалі начхати, з такою зовнішністю можна все.

Зайшовши до класу, я відразу вирішив, де буде моя парта. Звісно ж, біля вікна. А що – тут гарно: квіти на підвіконні, природа за вікном, та й дівчата гарні поруч. Як же круто бути старшокласником! Ой, тут чиїсь речі. Нічого, пересяде. Ця парта ніби створена саме для мене.  Стоп! А чого це  той хлопець так дивиться?

– Ей, ти чого витріщився?

Муті, так звали того підлітка, підвівся, підійшов і став над Марієм.

– А чого б це мені не дивитися на хлопця, який насмілився сісти за мою парту? Ти чого такий зарозумілий, га?

– Що ти сказав? Як ти взагалі посмів до мене підходити?

У чорних очах  Марія спалахнули іскри. Здавалося, це вулканічна лава, зустрівшись з вітром, вибухає і фонтанує магмою у повітря. Він, розлютившись, вдарив кулаком об парту. В класі запанувала тиша.

Пролунав дзвінок, але ніхто і не збирався сідати на свої місця. Усі з нетерпінням чекали, що ж буде далі. Поглянувши на те, що залишилося від парти (вона була переламана навпіл), Марій зрозумів, що трішечки перестарався. Муті, навпаки, це аж ніяк не злякало. Він тільки посміхався.

– О, в тебе мізки, як у барана.  Ти тільки й умієш, що все ламати, – продовжував іронізувати Муті.

Розлютившись не на жарт, уже не розуміючи що робить,  Марій ударив Муті в живіт. Почалась бійка. Ніхто і не помітив, як у клас зайшов директор школи. Здивовано подивившись на хлопців, на розтрощену парту, він голосно сказав:

– Панове, що тут відбувається?

Він схопив хлопців за вуха і повів до свого кабінету.

– Ну, розповідайте, що ж трапилось?

– Вибачте, але цей баран не хотів пересідати, тому довелося застосувати силу,  – скривившись від болю відповів Муті.

Марій мовчав, тільки гнівними очима дивився на директора.

– Марію, це ти розтрощив парту?

– Так, я. Просто розлютився і не зміг проконтролювати власні сили, – зітхнувши, відповів Марій.

– Ех, вчити вас ще і вчити. Та все ж можливо щось із цього та вийде. Головне, що ми у вас не помилилися.

– Що? – в один голос сказали хлопці.

– Думаєте, я не знаю, що ви не такі, як усі? Якщо ви навчитесь правильно розподіляти сили, то зможете допомогти нашій планеті.

– І що потрібно робити? – запитав Марій.

– Вас підготує учитель, який все вам розповість.

У цей час відчинились двері, увійшов той самий учитель. Виглядав він, як старшокласник. Одягнутий по-сучасному – у білій футболці, картатому піджаку та джинсах, у вухах – навушники. У Яна, так звали вчителя, були тонкі риси обличчя, ніби виточені з мармуру, та  чорне, як смола, волосся.  Погляд його великих карих очей  здавався іронічним та серйозним водночас. Він узяв хлопців за руки і повів до класу.

Усі підлітки на той час уже зібрались, кожен з них кричав щось своє. На вчительському столі сиділа дівчинка і невідривно дивилася на однокласника. Здавалося, що вона спалить свого суперника поглядом.

– Сабіно, що ти робиш? Заспокойся негайно! – прикрикнув Ян.

– Що? Хто ти такий, щоб так зі мною розмовляти? Зараз усіх вас спалю і повернусь додому.

– Добре, давайте знайомитись. Мене звуть Ян. Всі ви і я також з галактики Андромеди. Хто вгадає, з якої я планети?

– Ти не схожий на жодного з нас, – підійшовши ближче до Яна, промовив хлопець на ім’я  Урус.

– Це означає, що ви не дуже добре вивчали астрономію. Я з планети Раху.  Ви ще знаєте її під назвою Чорне Сонце. Вона керує рухом інших зірок по небу. А ще я – радник сузір’я Андромеди.

– Тобто ти головний у нашому Всесвіті?

– Можна й так сказати. Що ще вам розповісти про себе? Я дуже люблю музику. Граю на роялі, гітарі та барабанах.  А тепер давайте познайомимося з вами. Хто розпочне?

Марій першим вийшов до дошки.

– Ну, привіт! Мене звуть Марій, і я красень номер один у школі. Сам з Червоної Планети. Моя сила – руйнівна. Мені не складно навіть одним рухом хоч всю школу знести. Так що стережіться. Я все.

– Ок. Хто наступний?

До дошки підійшов Муті.

– Привіт! Я – Муті, з найшвидшої планети в нашій галактиці Стилбон, тому і найшвидший хлопець в усьому світі. За секунду можу оббігти всю планету. А ще я хочу стати президентом школи.

Наступною вийшла тендітна дівчина з довгим дивовижним зелено-блакитним волоссям і великими очима аквамаринового кольору. Своїм виглядом вона нагадувала лісову Мавку, що радіє першому сонячному промінчику.

– Привіт! Мене звуть Венді. Я з  планети Ранкової Зорі.  Моя суперсила – це управляти підсвідомістю, здатність гіпнотизувати. А ще я розумію мову дерев, квітів, тварин. Я дуже люблю природу і хочу, щоб всі люди дбали про неї. Дякую за увагу.

Далі до дошки вилетіла Сабіна.  Це була дуже яскрава дівчина. ЇЇ неслухняне хвилясте волосся аж засліплювало, немов сонце.  У ньому поєднувалися усі відтінки жовтого: від карамельного, золотисто-рудого з мідними переливами до кольору горобини. ЇЇ очі, схожі на жовто-помаранчеві камінці бурштину, аж палали від люті.

– Хай! Мене звати Сабіна. Моя планета Дарте – найголовніша, бо всі інші обертаються навколо неї. І я найгарніша дівчина  Сан-Франциско. Також можу з легкістю тут все спалити, бо моя сила – це вогонь. А ще я хочу, щоб у всьому світі була справедливість.

– О, чудово! – усміхаючись, промовив Ян.

– Ну, а ти? – Ян підізвав дівчинку, яка тихенько сиділа на останній парті.

– Хто? Я? – зовсім зніяковівши, дівчина вийшла до дошки.

– Привіт! Мене звуть Заліра. Я з планети Окмо. Дуже люблю математику та всілякі інші науки, добре розбираюся у технологіях.  Ще я умію розмовляти на усіх мовах на цій планеті. У мене ніколи не було друзів. Я мрію, що ми з вами потоваришуємо.

Далі вийшов високий хлопець з довгим волоссям.

– Hello! Я – Юнус. Прибув з П’ятої Планети, відомої своїми штормами, блискавками та полярним сяйвом. З легкістю одним помахом руки можу підняти на цій планеті величезну бурю. Також я хочу, щоб усі були доброзичливими один до одного.

– Ти такий здоровило, а хочеш добра? Щось я взагалі тебе не розумію, – вигукнув Марій.

– Можливо, це тому, що ти думаєш тільки про себе?

–  Чому так вирішив?  Ти що мене егоїстом вважаєш? Що ти про мене знаєш? Та я тобі зараз покажу, – розлючений Марій підлетів до Юнуса і вже намірився його вдарити.

– Марію, як ти вмієш все трощити, ми вже побачили. Краще видихни і розкажи нам, про що ж ти мрієш, – посміхаючись промовив Ян. Його взагалі забавляли ці бешкетники.

Як не дивно, але слова вчителя заспокійливо подіяли на хлопця. Він вмить опанував себе і вже толерантно відповів:

– Я ненавиджу війну, яку розпочинають дурні бездарі заради власної втіхи. Адже під час неї гинуть невинні люди. Мене це дуже засмучує. Коли закінчу школу, я ще покажу всім, на що здатний.

– А я вже почав думати, що ти самозакоханий бовдур. Можливо, я помилився, – сказав Ян.

Наступним підійшов хлопчина в окулярах.

– Добрий день! Мене звуть Урус. Я з планети Целум. Моє найбільше захоплення – це художня література. Моя суперсила – створювати крижані кільця, які мають здатність будь-що розрізати. Також можу все навколо заморозити до температури 1000 градусів за Цельсієм.

Потім піднявся хлопчик з блакитними очима та довгим хвилястим  чорно-фіолетовим волоссям. Коли він йшов до дошки, то декілька разів спіткнувся й ледве не впав.

– Хай! Я – Нокі.  Мабуть, найкумедніший хлопець своєї планети Армаз. Я завжди потрапляю у різні смішні ситуації.  Моя суперсила – це вода. Моря, океани – ось моя стихія. А ще я дуже позитивний.

– Отже, я останній, – до дошки неквапливо  вийшов кремезний хлопчина. – Мене звуть Сет,  і я з Шостої Планети, створеної із силікатів та заліза. Не хочу вихвалятися та все ж скажу – я найсильніший хлопець серед вас. Моє тіло створене ніби  з титана. Можу підняти будь-що, для мене взагалі не існує такої ваги, яка б мені не піддалася.  Дуже люблю важку атлетику.

– Ось і познайомились. Ви всі по-своєму індивідуальні, але самовпевнені, – посміхаючись промовив Ян. В очах у нього аж стрибали бісики. Весь його вигляд ніби говорив, що знайомство з підлітками його добряче розважило.

– Ти не сказав нам, яка ж у тебе суперсила, – вигукнув Сет.

– Так, справді, я й зовсім забув. Моя сила – це чорне полум’я та надміцні нитки, які ніколи не рвуться.

– Нічого собі! Тобто ти, наче павук? – здивувалась Сабіна.

– Так, щось схоже. Але зараз я хотів би розповісти, чому ми тут.  Не буду вас втомлювати науковими термінами, спробую розповісти якомога простіше.

Неподалік від планети Земля, на якій ми зараз знаходимось, утворилась чорна діра. Її поява ні в кого б не викликала занепокоєння, та справа в тому, що вона дуже швидко розширюється. Коли вона стане занадто великою, то поглине планету, а можливо і всю галактику. Тому на Раді Андромеди було прийнято рішення втрутитись в перебіг подій. Проведені міжгалактичні дослідження виявили причину цього явища, – це космічні павуки, які своїми павутинами обплітають простір навколо зірок і знищують їх, збільшуючи тим самим чорну діру.  Крім того, ці так звані монстри нападають на міжгалактичні космічні кораблі. Для того, щоб врятувати усю галактику, ми обрали вас, дітей з надзвичайними здібностями.

– А як ми зможемо допомогти? Можливо, потрібно переправити землян у нашу галактику? – запитала Венді.

– Справа в тому, що єдина планета, придатна для життя земних людей, – це твоя, Заліро. Якщо так зробити, то Окмо буде перенаселена, і проблему це не вирішить. Ми не знаємо, як далі будуть розвиватись події. Можливо, допомога потім потрібна буде вже нашій галактиці, – серйозно відповів Ян.

– Я б з радістю поборовся з цими тварюками? – вигукнів Марій.

– Ніколи не думав, що скажу подібне, та я зараз повністю підтримую Марія, – промовив Муті.

– Я з вами. Давно хотів розім’яти м’язи. Друзі, не будемо зволікати! –  Сет встав і почав збирати свої речі.

– Звісно, добре було б знищити цих космічних чудовиськ та як це зробити? – промовив Урус.

– Потрібно спочатку все гарно продумати, – тихо сказала Зеліра.

– Зараз найкращі вчені працюють над цим питанням. А нам потрібно ще багато чого навчитися. На сьогодні ваших знань та вмінь, на жаль, не достатньо для врятування планети. Якщо ви не проти, то від завтра й розпочнемо.

Космічна операція

В інтенсивних тренуваннях минуло пів року. За цей час підлітки багато чому навчилися. І ось, нарешті, довгоочікуваний день настав. Вони вже неодноразово були в космосі, готуючись до завдання, та кожного разу перед польотом всі помітно нервували. На пульті керування розпочався цикл підготовки, і, нарешті, ввімкнувся електронний годинник – тепер зворотного шляху вже не було.  До цього політ ще можна скасувати, опісля – вже ні.

Щоб якось згаяти час, доки корабель летів у напрямку до чорної діри, кожен займався своїм. Марій і Венді дивилися в ілюмінатор; Сабіна і Сет спали; Зеліра весь час працювала у ноутбуці;  Урус,  як завжди, читав; Нокі та Юнус грали в шахи,  Муті складав кубик Рубика, Ян слухав музику, поглядаючи на монітори біля панелі керування.

Раптом Марій здивовано вигукнув:

– Дивіться! А що то за дивні створіння?

Усі кинулися до моніторів. Удалині виднілась космічна павутина, дуже схожа на звичайну, тільки занадто велика. ЇЇ нитки перепліталися між собою, заповнюючи космічний простір порожнечі, утворюючи тривимірну павутину. А на ній рухались дві чорні плями.

– Так, це і є ті самі павуки, – промовив Ян, збільшуючи зображення на моніторах.

По клавішам швидко зацокотіли пальці Зеліри, вираховуючи розмір чудовиськ та відстань до них.

– Справді, ці істоти дуже схожі на павуків. Мені вони нагадують бразильських мандрівних павуків, тільки більших, – сказала Венді.

– Їх розмір перевищує у декілька сот раз нашу ракету. І якщо вони нас помітять, то нам кінець. А так взагалі-то вони дуже милі створіння, – відповіла Зеліра.

– Я зовсім не про це. Якщо монстри схожі на павуків, то повинні мати  й будову, як павукоподібні. Ось виведи на великий екран їхню анатомію.

Венді почала розповідати, де у павуків знаходиться ротовий отвір, які з їхніх кінцівок озброєні рухомими кігтиками з отрутою, а які використовуються для пересування.

Потім вони ще раз обговорили план дій, внесли в нього корективи. І наблизившись до монстрів на максимально безпечну відстань, почали операцію. Всі, крім Зеліри, на аеропланах полетіли назустріч чудовиськам, а вона залишилась координувати дії членів команди.

Наблизившись до одного павука, Венді почала його гіпнотизувати. Це було дуже складно, через величезні розміри космічного монстра. Тим часом Ян випустив свої нитки, Муті заходився блискавично ними обмотувати павука, а Сет з усієї сили тримав їх, щоб чудовисько не вирвалося. Сабіна з одного боку кидала вогняні кулі в отвори, з яких з’являлася павутина, а Нокі з іншого поливав водою. Урус робив свої крижані кільця, а  Юнус метав їх, руйнуючи павутину. Тим часом Марій трощив ті кінцівки павука, які були озброєні рухомими кігтиками з отрутою.

Нарешті одне чудовисько було повністю знешкоджене. Ян підпалив його своїм чорним полум’ям, а Юнус визвав величезну бурю, і палаючий космічний монстр полетів у чорну безодню.

Відважна група рятівників Всесвіту, діючи таким же чином, узялася за другого павука. Коли знешкоджене чудовисько вже летіло у чорну діру, Юнус, Нокі та Урус охолодили її, щоб зменшити внутрішній тиск,  й безодня під дією гравітації не розширювалась.  А Марій полетів усередину, щоб перевірити, чи все там гаразд.

– Ой, тут холодно й темно, – вигукнув хлопець. Він тільки зараз, заглибившись далеко у безодню, відчув, що поранився, коли трощив кігті павука. Марію здавалося, що він падає кудись у прірву. Хлопець вже не міг поворухнутись, він здався:

– Ну ось і все. Просто зникну назавжди.

Але тут Марій зрозумів, що хтось тягне його наверх. Відкривши очі, він побачив схвильовані обличчя над собою.

– Ти чому не повертався? Чому не звав на допомогу? – кричав на нього Муті .

– Я думав, що нікому не потрібен, і в мене немає друзів, – тихо відповів Марій.

– Як не має? А ми? Ми тобі хто? Ми ж одна команда! От бовдур!  Я завжди казав, що в тебе мізки, як у барана. Просто телепень якийсь! – верещав Муті.

Марій посміхнувся. Венді перев’язувала йому рану, а Зеліра тихо плакала від щастя. Так дев’ять зовсім різних дітей, з різних кінців Всесвіту, стали справжніми друзями на планеті Земля.

Ось і закінчились наші незвичайні пригоди. Зараз ми навчаємося у тій самій школі, але тепер я маю багато друзів. Ми не просто однокласники, ми – команда. Дев’ять надзвичайних! Тепер я розумію, що краса не головне,  важливіше мати добре серце. І один, яким би сильним він не був, у полі не воїн.

Ви, звісно, можете мені не повірити, що це відбувалось насправді. Та головне – просто пам’ятайте, що десь на планеті Земля існують такі герої, які спроможні врятувати Всесвіт від неочікуваних катастроф. Дев’ять надзвичайних!