19. З мрії народжується майбутнє

В одній родині разом з татом і мамою жили-були донька й син.

Даринка, так звали дівчинку, була аж на три роки старшою за брата Іванка. Та такою розумничкою зростала, такою працьовитою. Мамі допоможе, з братиком погуляє, Мурчика погладить. До всіх лагідна та привітна. А ще вона дуже любила все живе в природі. Її цікавила і маленька мурашка, що поспішала до свого метушливого будиночка, і краплисте сонечко, що зненацька падало прямо в її долоньку і завмирало в теплих обіймах руки.

Даринка відразу помічала у густій траві пустотливого коника-стрибунця, неквапливу сороканіжку чи маленьке жабеня, що принишкло біля купини.

Дівчинка годинами могла спостерігати за поважною ходою жука-рогача або розглядати барвистих метеликів, які прилітали на мамину клумбу і відпочивали на ніжних пелюстках квіткового розмаїття.

І мрії у Даринки були такі ж цікаві, як і вона сама. Дуже хотілося їй побувати на далеких островах, де ростуть дивовижні рослини, мешкають екзотичні комахи, звірі, птахи.

Іншої вдачі був Івась. Сестру називав «ботанкою», насміхався над її мрією. Ніяких захоплень у нього не було. Хіба що з м’ячем погратися та на деревах погойдатися. Бувало, що й пташині гнізда чи мурашники руйнував.

Він і не хотів бути таким бешкетником, але змінити себе не міг. Гадав, як підросте, то тоді й хороші вчинки робитиме. І хто знає, чи збулися б його мрії, якби не випадок.

Одного разу, коли Іванко заліз на дерево, щоб зазирнути у сорочаче гніздо, трапилося диво… Шалений вітер підхопив розбишаку і поніс за тридев’ять земель від рідного дому. Не встиг хлопець отямитись від переляку, як опинився на острові дивовижної краси. Коли оговтався і розплющив очі, то побачив перед собою маленького чоловічка з густою сивою бородою. Що майже сягала колін. Він був зодягнений у довгу сорочку, зіткану із зелених листочків і підперезаний сухою стеблинкою якоїсь екзотичної рослини. Голову незнайомця прикрашала блакитна шапочка, схожа на великий лісовий дзвіночок. А збоку на ній сидів червоний метелик.

– Де я? – злякано прошепотів Іванко.

– Ти на казковому острові, якого немає на жодній карті світу. І ти будеш першим його гостем,- відповів чоловічок.

– А ви хто?

– А я Хранитель Природи, яку ти зовсім не любиш і не оберігаєш. Тільки знищуєш її.

– Ні, я…- спробував щось заперечити хлопець.

– Тепер острів у твоєму розпорядженні, – перебив його Хранитель. – І під твоєю опікою, – додав згодом. – А я мушу йти, у мене багато справ.

– Ні, не залишайте мене самого, мені страшно, – тремтячим голосом просив малий. Та Хранитель вже не чув його. Він зник так само швидко, як і з’явився.

Іванко озирнувся, довкола ніде нікого не видно. Лише з гущавини лісу долітали незнайомі пташині голоси. Це підбадьорило хлопця.

Він скочив на ноги і хотів було побігти до лісу. Та вмить закляк на місці. Чітко окресленим колом його оточили величезні мурахи. Хотів перескочити, але марно, бо ненароком спіткнувся і зачепив одну з них.

– Не чіпай нас, не роби нам боляче, бо ми будемо оборонятися, – дружно заволала комашня.

– Я не буду вас чіпати, відпустіть мене.

– Не віримо! Бо вдома ти руйнував оселі наших далеких родичів, не цінував їхньої праці і старань, – хвилювалося «коло».

– Обіцяю, що більше ніколи-ніколи не буду цього робити. Даю слово. Відпустіть, будь ласка.

– Гаразд. Але пам’ятай про свою обіцянку і не порушуй її, щоб потім не шкодувати.

Оглядаючись на всі боки, Іванко помчав до лісу. Швидко перетнув невеличку галявину і враз прикипів поглядом до високого дерева з плодами рожевого кольору. Він згадав, що давно нічого не їв і страшенно зголоднів. Йому хотілося скоріше дістатися до цих апетитних конусів.

Та тільки-но доторкнувся до гладенького стовбура, як тисячі колючок вп’ялися йому в руку.

– Ой, – скрикнув хлопчина. – Чого ти мене кусаєш? Я нічого поганого не зробив.

– Неправда. Ти ламав гілки дерев і кущів, влаштовував гойдалки на вітті. Нашим братам і сестрам було дуже боляче, але ти не зважав на це. Ти жорстокий губитель Природи.

На очах отетерілого Іванка раптом з’явилися сльози. Жаль стало і себе, і тих дерев та кущів, яким завдавав болю. Сором обпікав щоки. Він щиро розкаявся у своїх вчинках і, схлипуючи, пообіцяв більше ніколи нічого подібного не робити.

Змахнуло дерево своїм віттям, і до ніг хлопця посипалися плоди. І здалося колишньому бешкетнику, що на галявині стало світліше, а за кущем промайнула знайома борода.

Наївшись досхочу, Іван помандрував далі. Розглядав екзотичні дерева, гнучкі ліани, розкішні кущі, рясно вкриті привабливими соковитими ягодами. Смакота… Як можна було втриматися від спокуси? Самі просилися до рота… Сяйнула радісна думка, що рослини вже не перешкоджають йому. Напевне, пробачили.

Раптом з боку почувся тоненький писк і якесь шипіння. Іван нахилився і помітив маленьке пташеня, яке борсалося у траві. А метрів за три від нього, ховаючи та висуваючи свого роздвоєного язика, наближалася велика змія в сіро-зелених плямах.

Хлопець хутко схопив малечу і відступив назад. Втративши здобич, рептилія сховалася у хащах.

Злякане пташеня ще тремтіло в руках свого рятівника, а той очима вже шукав гніздечко, з якого воно випало. Та звідки не візьмись, прилетів великий білий птах з яскравим пір’ячком на шиї. Змахнувши крилами, сів на гілку і промовив людським голосом:

– Дякую тобі, хлопче, що врятував мого синочка. Добре серце маєш. А те, що було з тобою колись, давай забудемо.

– Мені соромно за минуле, – опустив очі Іван.

– Вірю, що тепер ніяка пташка на тебе не образиться.

– Не підведу, обіцяю, – рішуче запевнив хлопчина.

Як завжди, несподівано з’явився Хранитель Природи:

– То як справи, герою?

– О, він добрі вчинки почав робити, – втрутився в розмову білий птах і розповів про доброчинність Івана.

– Потішив, потішив старого, – задоволено посміхнувся Хранитель. – Приємно, що твої вчинки починають збуватися. Ростеш, значить.

Іван уважно слухав бороданя та все кивав головою. І так йому захотілося додому, щоб і Даринка, і тато з мамою побачили, яким він став.

-Бачу, в тебе є мрія повернутися додому, – замислено мовив Хранитель Природи.

-А звідки ви знаєте? – вихопилося у хлопця.

Та ж людина без мрії, як птаха без крил. Знаю і про мрію твоєї сестри Даринки. Я ж чарівник, а чарівники все можуть. Хочеш, я допоможу дівчинці здійснити її мрію? А ти допоможеш мені дещо зробити на острові, – запропонував Хранитель.

-Хочу, хочу. Даринка дуже зрадіє, – посміхнувся Іван.

І повів чарівник хлопця у найвіддаленіші куточки острова. Там горіхи зірвуть чи ягоди, сухі гілки зріжуть, кущик посадять та водою поллють, гніздечко закріплять, щоб вітри не здували…

За роботою і не помітив хлопчина, куди подівся маленький чоловічок. Втомившись, сів під деревом перепочити та й заснув.

Прокинувся Іван від радісних вигуків Даринки:

-Іванку, як я за тобою скучила! І тато з мамою хвилюються. Ніде не можемо знайти тебе.

– І я скучав, – погоджувався брат. – І пробач мені за всі образи. Сама побачиш, що я став іншим.

-Іванку, тут так гарно, як у казці, – захоплювалась дівчинка. – Так багато цікавого!

Брат ледве встигав за сестрою. Вона хотіла бачити все і відразу. Шукала жучків-павучків, милувалася квітами, розмовляла з метеликами, метушилася біля комах…

-Ну, Даринко, побачила те, що хотіла? – почула голос Чарівника.

-Так. Моя мрія здійснилася. Дякую вам, Хранителю. Тепер я знаю, що у майбутньому обов’язково стану біологом та й за Іванка вдячна вам, він так змінився, – привітно мовила дівчинка.

-Залишилося виконати ще одне бажання твого брата: повернути вас додому, – знову озвався маленький чоловічок.

Хранитель Природи тричі сплеснув у долоні – і Іванко з Даринкою опинилися біля ганку своєї хати, де під розлогою яблунею сиділи зажурені тато з мамою, а у квітнику грівся на сонечку Мурчик.