14. Сноланд

Уже п’ять тисяч років поспіль точиться кривава війна між жителями далекого королівства Сноланд – духами сну. Ці величні істоти плетуть своє павутиння у густих лісах, оповитих туманом, поміж ущелин високих скель і в долинах глибоких річок. Жоден із людей ніколи у своєму житті не бачив їх, адже не ступала так далеко нога пересічного мандрівника, а якби побачив, то, мабуть, це була б його остання мандрівка…

Колись давно, як правив Сноландом ще мудрий Бон, країна ця була безмежна, наповнена мудрості і добра. У ній жило дуже багато різних духів-чарівників, які володіли надприродними здібностями.  Країна була дуже багатою на найдивовижніші та найекзотичніші різновиди тварин і рослин. Духи сну відповідали за те, які саме сни побачать сьогодні люди: злі чи добрі, пророчі чи сповнені лише пустих балачок… Бон рідко наказував надсилати людям кошмари: таку кару могли отримати хіба що злочинці.

Аж раптом у чарівній країні все різко змінилося… Одного дня з’явився тут молодий юнак Умарджон, якому вкрай не подобалося жити у світі, де завжди панують мир та злагода. Він ходив далекими стежками та темними лісами з однією метою – знайти наймогутнішу чарівницю, яка змогла б йому допомогти втілити найпотаємніше та найстрашніше бажання. Хлопчина заходив у кожне селище і питав у перехожих:

– Гей, ви, друзі, а чи не знаєте раптом, де можна знайти наймогутнішу чарівницю Сноланду?

Та від усіх чув Умарджон лиш одну відповідь:

– Ми, на жаль, достеменно не знаємо, але чули, що вона мешкає неподалік селища Фендорів. Піди туди, запитай у місцевих мешканців, може вони щось чули…

Умарджон не втрачав надії знайти врешті-решт могутню чаклунку. Блукав він, блукав, та все ж дістався селища Фендорів за пагорбом Амелії. Жила та бабуся в старому-престарому будинку зі скрипучими вікнами та важкими дубовими дверима. Хлопець підійшов до дверей та крикнув:

– Чи не тут проживає чарівниця?

 На його подив двері відчинила сивочола бабуся, у лівій руці якої дивно булькало зеленувате зілля.

Бабуся здивовано  запитала у юнака:

– Звідки ти? Як тебе звати? Чому шукаєш мене?

Той відповів:

-Я з далекого селища Пакімган. Мене звати Умарджон. Шукаю Вас, бо ви – наймогутніша з усіх, про кого я чув. Мені потрібна ваша допомога.

Хлопчик зайшов у дім до старої чарівниці. Звати її було Сантана. Мала вона невеликий за розмірами будиночок, вщент заставлений книгами, зіллями та різноманітними магічними атрибутами. Поблизу будиночка росло безліч квітів та дерев, за якими бабуся доглядала кожного дня. Більшість із них вона насадила ще 200 років тому, коли сама була юною чародійкою.

Під час розмови хлопчик дізнався, що бабуся може допомогти гостю лише за однієї умови: потрібно принести їй кущ волошок, який росте за магічним лісом та оточений чорним болотом. За 100 років ще нікому не вдалося принести їй цього куща.

Умарджон довго розмовляв з бабусею про її зілля, чарівні книги, а також про жителів країни Сноланд. Раптом юнак запитав у Сантани:

– Як можна насилати на людей злі сни?

Бабуся здивувалася та прошепотіла:

– Для чого тобі це потрібно?

Юнак лише промовчав у відповідь.

Потім чаклунка додала:

– Якщо ти хочеш донести до них зло, то не зможеш спромогтися на це без зілля та Книги снів. Вона ж завжди лежить у мене під ключем, бо потрібна лише для того, аби записувати туди нові, ніким не бачені сни. Але я тобі її не віддам, бо тоді наша країна буде під величезною загрозою.

 Юнак обурився та пішов геть. Книга снів ніяк не виходила з його думок. Наступного дня він дочекався, коли бабуся вийшла прибирати подвір’я. Умарджон миттю проник в будинок старенької та став шукати потаємну книгу. Він вже втратив надію знайти хоча б щось, аж тут почув шелест сторінок за своєю спиною: то Книга снів прокинулася від своєї дрімоти та ліниво шаруділа сторінками, обтрушуючи з них пил. Умарджон рішуче схопив її та помчався геть.

Коли Сантана повернулася до будинку, то одразу ж побачила, що книга зникла. Чаклунка стала її шукати, але все було марно. Тоді вона зрозуміла, хто пішов на цей злочин. Всі жителі Сноланду почали шукати Умарджона: духи опускалися в найглибші підземелля та здіймалися понад хмари, але все було марно.

Тим часом Умарджон, перетворившись на чорного ворона, приніс книгу додому. Він одразу ж почав робити все можливе, аби людям снилися лише злі сни. Через 2 роки, коли книга кишіла кошмарами та жахіттями, від чого люди сходили з розуму та помирали, Умарджон знайшов собі однодумця – це був могутній та злий маг Малум, про якого у Сноланді ніхто ніколи не чув. У душі старця, такій чорній, як і його очі, вирували ще чорніші думки та бажання. Він хотів скинути короля, а згодом з допомогою снів підкорити собі увесь світ. Люди б сходили з розуму, молили про розуміння та виконували б усі забаганки мага.

Разом Умарджон та Малум почали готувати потужне зілля, яке б допомогло їм підкорити розум людей. І зрештою, через багато років, воно було готове.

Увесь цей час у бабусі Сантани жив учень Савелій, якому вона передавала свої знання та сакральну білу магію. Вона любила хлопчика, як власного сина, а той у свою чергу із великою уважністю слухав розповіді чарівниці, вивчаючи нові й нові рецепти зілля.

Пройшло рівно 20 років з того часу, як Умарджон об’єднався зі злим магом. За цей час обидва хлопці встигли добряче підрости та набратися досвіду від своїх наставників. Сантана та Малум вже почали втрачати свої здібності у керуванні снами, тому вклали усі свої сили та вміння у голови учнів. Малум зміг затягнути у свої темні пута не одну сотню духів сну, яким набридло жити мирно. Всі вони об’єдналися у табір, який керував поганими снами – табір малумів. Сантана та Савелій також не залишились без підтримки, тим паче з ними був король. Військо короля Бона – загін добрих снів – отримав назву табір бонумів.

Відтоді і почалася війна між добрим та злим таборами. За традицією кожні п’ять років між малумами та бонумами точилася запекла битва здібностей. У тій битві приймало участь по одному жителю з кожного табору. Цьогорічний поєдинок мав стати останнім і найзапеклішим, тож табір, який зможе отримати перемогу, і став би володіти Сноландом.

Представником від ворожого табору був Умарджон, у душу якого малуми вклали усю свою лють та ненависть. Його супротивником бонуми проголосили Савелія, адже лише він міг дати відсіч тій чорній та забороненій магії, до якої зверталися малуми.

Битва розпочалася вночі, коли галявину поблизу замку короля Бона залило місячне сяйво. Обидва юнаки були налаштовані на запеклу боротьбу: вижити мав тільки один. Умарджон підійшов до межі зі старовинною чарівною скрипкою. Кожен, хто чув її звучання, помирав тієї ж хвилини. Це була могутня зброя, виготовити яку малуми змогли, звернувшись до потойбічних сил. Савелій вийшов на двобій із сопілкою. На неї було накладено цілющі чари: звук сопілки відновлював усе навколо: рослини, дерева, а в деяких випадках – навіть повертав до життя тварин та людей.

Нарешті Бон оголосив про початок битви. У його очах, завжди спокійних та гордих, зараз читався відчай. Першим завданням поєдинку стало варіння чудодійного зілля росту для рослин. Обидва юнаки кинулися старанно його готувати. І хоча Савелій та Умарджон керувалися зовсім різними техніками, та обоє впоралися з однаковим результатом. На обличчі Малума простежувалася лють: він зовсім не хотів віддавати владу.

Потім юнаки змагалися у перетворенні на тварин: Умарджон перекинувся на тигра, тоді як Савелій – на лева. Юнаки накинулися один на одного у кривавому поєдинку. Удар за ударом могутні лапи заганяли пазурі в тіла один одного. Здавалося б, ще хвилина – і одного з чарівників чекатиме неминуча смерть, але час було вичерпано. Поєдинок знову закінчився нічиєю, та це було лише чергове випробування, тоді як вирішальна битва ще чекала попереду.

Так одне завдання за іншим юнаки рухалися далі і далі. Обоє впоралися з дев’ятьма завданнями без зволікань: їхні сили були рівними. Аж ось, настав час застосувати свої магічні інструменти. Саме зараз мала вирішитися доля Сноланду та його жителів. Завдання полягало в тому, щоб з допомогою своїх артефактів, які вони взяли на двобій, показати жителям, що таке справжнє щастя.

Савелій почав несміливо грати на своїй сопілці, змайстрованій власноруч із калинової гілки. Тільки-но він почав грати, всі духи, навіть злі маги, почали мимоволі посміхатися, а їхні ноги самі кинулися пританцьовувати. Пісня юнака ставала все сильнішою та сильнішою, її було чути по усьому Сноланду. Жителям сподобалась гра на чарівній сопілці, але тепер мав завдати вирішального удару Умарджон. Юнак, хитро посміхаючись, вже підняв догори смичка, зробленого із язика лютої кобри, аж раптом – струни обірвалися. Чарівник швидко замінив їх на нові і почав грати, та замість мелодії скрипка видавала різкі і дикі звуки, зовсім не схожі на музику. Зовсім нікому не сподобалася його гра на скрипці, та й не була вона ані могутньою, ані вбивчою, на що так розраховували малуми. Умарджон не міг зрозуміти, в чому справа, адже струни для його скрипки він отримав із самого пекла. Не второпав юнак лише одного, чудодійна сила сопілки подіяла і на скрипку також, адже вона була зроблена з дерева, хоч і давно вже мертвого. Виступивши першим, Савелій зміг врятувати Сноланд, а з ним і увесь світ. І лише тільки Богу відомо, що б сталося, якби не здогадалися бонуми виставити Савелія першим у поєдинку.

Після цього переможцем двобою, звісно ж, визнали Савелія, а Умарджона разом із Малумом на все життя посадили до темниці, де його не знайде ніхто. Після цього усім людям знову почали снитися тільки добрі, мудрі та лагідні сни, адже ними знову став керувати могутній Бон разом зі своїми помічниками. А малуми були вигнані з країни геть та позбавлені права роздавати людям сновидіння. Та вони нікуди не зникли з нашої планети, розселившись у темних хащах та глибоких болотах. Малуми у вигляді страшних почвар намагаються залякати людей, викликати у них марення та галюцинації. Та безсилі вони перед тими, у чиїх душах горить вогник правди, любові та надії…