12. Цікавий екземпляр

Перед очима пропливали тістечка, великі шматки піци, кольорові кульки морозива, облиті шоколадом, суші, цукерки та багато ще всього неймовірно смачного та апетитного. Сашко намагався схопити хоч що-небудь, але їжа прискорювалась і нагло втікала, як тільки він наближався. Хлопчик чув, як тістечка хихотіли, а морозиво з піцою відверто реготали над незграбою.

Відчувши, що ось-ось розплачеться, Сашко зібрався з силами, рвонув вперед і… прокинувся.

Сашко Лепетиха, хлопець дев’яти років, учень четвертого класу загальноосвітньої школи селища Загоряни, лежав і чухав гладеньке черевце, згадуючи сон.

  • Пу-у-усі-і-ік! –почулося від дверей.
  •  До кімнати бадьорим кроком промарширувала бабуся.
  • Сонечко, уже прокинувся? Мій бубличок солоденький, який блідий вже

з самого ранку! І рум’янцю нема, і животик бурчить, їсточки хоче? Давай хутенько пішли снідати. Я млинців насмажила, зі сметанкою, вареннячком. Потім одягнешся, потім вмиєшся,- не вгавала стренька. – І  постіль сама застелю, бо ж треба тобі відпочивати, бо ж вихідний. Он як та школа замучила вже, ще стільки уроків задали, і все перероби, це ж який стрес для дитини! Коли ж усе встигнути?

Під бабусину розпачливу тираду “дитина” слухняно почапав на кухню.

Через годину затренькав мобільник. Сашко саме “мочив” чергового монстра в захопливій грі на комп’ютері. Мобілка продовжувала дзвеніти поміж трьох чашок з-під чаю (бо треба ж багато пити, щоб мізки працювали, -так каже бабуся).

  • Альо! Ларік? Хелоу.
  • Саньок, привіт! Погнали у футбол пограємо!
  • Нє-є-є, не хо’!
  • Та пішли, хлопці на полі чекають!
  • Ти йди, я трохи пізніше підійду.

І Сашко знову поринув у привабливий світ комп’ютерної стрілялки.

  • На! Лови, потворо! Що, з’їла? Ги-ги! Ось, ось тобі!
  • Кхм… я вибачаюсь… шановний…

Сашко не відразу зрозумів, звідки голос. Завертів головою туди-сюди, ковзнув поглядом по кімнаті. І раптом побачив прямісінько перед собою… жабу. Вона балансувала на правому верхньому кутку монітору, зухвало закинувши лапу на лапу, й тримаючи в лапці квітку, наче парасолю. Сашко очманіло витріщився на неї, у голові пронеслось щось про стріли й поцілунки.

  • Перепрошую… Вас звати Олександр? Дозвольте представитись: Агата

Ропухівна, викладач Казково-наукової академії вивчення лінивих дітей.

Сашко мовчав, дивився й зовсім не кліпав віями.

  • Ну що Ви? Скажіть хоч щось! – жабка граційно стрибнула на стіл і

квіткою торкнулася кінчика Сашкового носа.

  • А-а-апчхи! – Сашко протер очі: приверзеться ж таке? Треба, мабуть,

менше часу проводити за комп’ютером.

  • Ви ще чихнете, чи можна виходити? – з-за чашки висунулась зелена

лапка, потім ще одна, і ось знову дивне створіння з’я вилося перед хлопцем.

  • Ти хто???
  • Фі, як не ввічливо! Але, враховуючи ситуацію, давай будемо на

ти. Можеш називати мене просто Ага, а я тебе – Сашком.

  • Ти хто???
  • От лишенько! Я Ага, – кажу ж. -Завжди з цими новенькими так! Розумієш,

Cашку, ти для нашої академії дуже цікавий екземпляр. Запрошуємо для досліджень! У тобі одному є все, що нам потрібно для ретельного вивчення: І лінивий, нероба, їси забагато, спорт ігноруєш, дорослим не допомагаєш! Он бабуся ліжко твоє застеля, Кажу ж, дуже цінний кадр. Лежи собі в ліжку хоч цілісінький день, грайся на комп’ютері досхочу, ніяких обов’язків, ніяких уроків! Не треба чистити зуби, їж тільки те, що подобається. Чіпси, сухарики, газовані солодкі напої – та що завгодно!

Агата ще довго та натхненно описувала можливе Сашкове чудесне життя, хитренько глипаючи очицями. Спочатку хлопчик захоплено слухав, але поступово його охоплював сумнів.

  • Це що ж виходить? Я най — найлінивіший?
  • Ну так! – жабка сердито тупнула лапкою. – Що не зрозуміло? Я давно

спостерігаю за тобою, ти дуже цінний! Ми вивчатимемо все в комплексі! Це неперевершено! Усе в одному! Ідеально!

Не дослухавши, Сашко рвонув з кімнати.

  • Бабусю!

Бабуся на кухні щось готувала.

– Що таке, Сашунечко? Ти знову виграв? Ой, як…

  • Та почекай! Ніяких більше ігор. Знаєш, я вирішив, що буду займатися

спортом. Побіжу до хлопців! Вони зараз ганяють у футбол! Пока!

З того часу Сашка було не впізнати. Перший бабусин помічник. Звісно, хлопчик грався у комп’ютерні ігри , але не так часто, як раніше. Та інколи поглядав на правий верхній кут монітору. Чи не з’явиться знову жабка. Але вона не з’являлась. Та й зрозуміло. Навіщо те? Стрункий, рухливий, життєрадісний Сашко тепер зовсім не цікавив Казково-наукову академію.