1. Земля кружляє в космічному вальсі

 (оповідання)

У темному безкінечному просторі летів непримітний космічний корабель. За штурвалом цього маленького апарату сиділа незвичайна істота. Вона не була схожа на людину або якусь тварину. Дуже худа, плечей майже немає, а голова непропорційно велика. Шкіра, як найтонший шовк, аж світиться. Здається, що тільки торкнешся її – вона одразу ж порветься від легкого дотику. Обличчя у цієї істоти напрочуд дивне: без носа та губ, лише маленький стислий ротик. На обличчі жодної емоції, здається, що ніколи цей інопланетянин не усміхається і не плаче. Але його очі, великі, бездонні очі, відображали те, що так старанно він намагався приховати за холодним виразом обличчя. В очах його смуток, розчарування, туга, видніються і нотки гніву. Але ж чому? Чому такі прекрасні очі не сповнені радістю; немає в них нічого крім печалі та нудьги. Невже вони відображають стан його душі? Напевно, так, але чому душа його така сумна?

Усе це можна зрозуміти заглибившись в історію цього загадкового мандрівника. Родом він з далекої планети, що знаходиться за мільйони світлових років від нас. На тій планеті все таке похмуре, непривітне. На ній царює гнітюча атмосфера, та й така, що ми на тій планеті години не протрималися б. Одразу нас поглинули б страх, сум, тривога, розпач та всі можливі негативні емоції та ще й помножені на сто. З таким нам впоратися не під силу.

Що ж говорити про мешканців планети, вони подібні до своєї рідної землі. Всі вони однакові, як клони, від усіх ідуть тонни негативної енергії. І погляд їх крижаний. Зазирнувши в їхні великі сині очі, ти одразу відчуєш на собі всі страждання і відчай цього народу та планети і вмить розплачешся.

Ці інопланетяни в житті не бачили проміння сонця, трави чи блакитного неба. У них там все у болотяних та сірих тонах, які не викликають радості. На їх планеті наче все бездушне, мертве, та й інопланетяни теж такі самі. Якби ми знали цю планету, дали б їй назву – Планета зморених душ.

І ось летить маленький корабель, із нашим позагалактичним гостем, серед сірих і неяскравих астероїдів та відчужених блідих планеток. Вони нагадують йому рідний дім, але від цього його душа болить ще більше. Він не хотів згадувати ту паршиву, неприємну йому планету, хоч після кожного польоту мусив повертатися і продовжувати своє рутинне, похмуре життя вдома.

Чим глибше він занурювався у галактичну темряву, тим більше його думки вкривалися імлою. Усе всередині нього почорніло. Однак глибоко в далечині раптово щось блиснуло, неначе перша зірка на нічному небі. Засмучений чоловічок аж здригнувся. Він такого не очікував. І, ввімкнувши повну швидкість,  направився на маленький проблиск. Це був неначе маячок тієї довгоочікуваної надії, яка була йому так потрібна. Чим ближче він підлітав, тим яскравішим ставало світло. Інопланетянин мчав і мчав, не зупиняючись. Від блиску він затуляв очі своїми тоненькими довгими руками, адже раніше ніколи не стикався з таким світлом. Очі почали пекти, і він нарешті зупинився. А за  декілька секунд іншопланетянин просто затамував подих. Перед ним постало синьо-зелене яскраве чудо. Це чудо було надзвичайною планетою. Чоловічок ніколи такого не бачив, він навіть не уявляв, що такі планети існують. Барвиста, виняткова планета, названа Землею, відібрала дар мовлення у захопленого її красою спостерігача. Планета так граційно кружляла навколо орбіти, що інопланетянину здалося, наче вона прекрасна танцівниця, яка кружляє у вальсі на темно-синій, всипаній зірочками сцені, а він – заворожений глядач, який готовий вічно милуватися нею і стоячи аплодувати, аби тільки красуня не зупинялася. І хоча він бачив тисячі різних непримітних, посередніх планет, але вони ніщо у порівнянні з тим неповторним перформансом Землі.

Прибульцю хотілося якнайшвидше розглянути планету зблизька, але він так і не наважився. Інопланетний гість не хотів осквернити цю чисту, божественну землю своїми темними думками та потьмянілою душею. Згадавши про свій надпотужний телескоп, чоловічок встановив його біля найбільшого ілюмінатора корабля і націлився на Землю. Приближаючи погляд все ближче та ближче, він почав бачити надзвичайні речі. Спочатку йому показався синій чистий океан, у якому іншопланетянин розгледів велетенських незвичайних істот – китів; потім на прибережжі, вже у лазурній воді – коралові рифи та  різнокольорових рибок. Він був у захваті від такої кількості барв та видів різних тварин. Змінюючи ракурси свого телескопа, він бачив дивовижні речі: жовтогарячі пустелі, непролазні джунглі, могутні засніжені гори, загадкові айсберги. Від усього цього в інопланетянина перехоплювало дух, він уважно роздивлявся кожну деталь. Нарешті його очі почали світитися від щастя, і на обличчі вже не залишилося тієї крижаної, неприступної міміки – там поселилася усмішка.

Він зупинив свій погляд на неймовірно гарних пейзажах. Густі ліси колихалися від вітру, неначе витанцьовуючи, плавно текла річка у долині, і  вона не була схожа на ті бурхливі та розлогі океани. Вона була тендітна та спокійна. Поруч із розкішною природою розташувалося невелике селище. Воно дуже зацікавило інопланетянина. Поміж хатками метушилися якісь незрозумілі істоти. З виду вони були дивними, але чоловічку вони здалися симпатичними. Він пильно розглядав їх. Його здивувало те, що незважаючи на клопіт, істоти виглядали щасливими та радісними. Пройшовшись поглядом по будиночках, він зазирнув в одне з вікон. За столом невеликої кімнати сиділа гарна дівчинка і щось писала. Дівчина здавалася такою зануреною у свою роботу, а її очі випромінювали щастя, якого так бракувало інопланетянину і його народові. Він заворожено спостерігав за нею, на підсвідомому рівні йому здалося, що він розуміє думки цієї землянки. Чоловічок хотів прочитати текст, написаний рукою дівчини, але, на жаль, та мова була йому невідома.

Ще трохи помилувавшись краєвидами, іншопланетянин зітхнув, склав свій телескоп і сів за панель керування. Він був увесь у глибоких роздумах. Несподівано з його ока потекла кришталева сльоза, але це були сльози щастя. Тепер його розум і душа очистилися. У нього з’явилася надія. З усмішкою на обличчі космічний гість узяв курс у невідомість.

Дивно про це говорити, але коли я була захоплена написанням твору, то відчула чийсь пильний погляд, а за деякий час у мене потекли сльози. Я була збентежена, бо не було причин для такого сплеску емоцій, проте серцем я відчувала – це сльози щастя.