№ 9. Добірка прозових мініатюр

День народження хмар

Осінні хмари були сірі та великі, мов слони. І  були ці слони такі сумні, тому що ніколи не куштували ані тортів, ані мармеладу. Але ось наближається до них на мармеладному автобусі Чарівник, схожий на клоуна, і питає:

– Гей, чому ви такі сумні?

– Тому, що ми ніколи не куштували солодкого, – зітхають хмари.

І додають:

– До речі, в нас сьогодні день народження.

Чарівник каже:

– Хіба це проблема? Я – Клоун із Солодкої країни. Я можу хоч тонну тортів дати. І подарувати вам своє мармеладне авто!

 Слони зраділи:

– Невже і справді?! Тож дай нам, будь ласка, цю тонну тортів.

– Добре – беріть. Мені не шкода.

Наїлися слони тортів, ще більш погладшали та стали такі веселі, що аж побіліли. Вони їхали на подарованому автобусі, залишаючи в небі веселкову стежинку.

Сонячний помічник

Одного разу в школі проводився цікавий конкурс. Він називався «Мій казковий Зайчик». Одна дівчинка на ім’я Марійка захотіла зробити свого зайчика з гілочок, хоча більшість її друзів робили з пластиліну. Пішла вона до саду і побачила деревце, яке яскраво сяяло. Це траплялося тому, що воно не було схоже на інші дерева. Воно так раділо сонечку, що завжди з ним віталося. Іноді по кілька разів за день. Коли починався дощ, сонечко ховалося. Потім вітер відганяв хмарку – і деревце знов говорило сонцю «Привіт!». Це деревце пригощало всіх яблуками, грушам, черешнями. Не дивуйтесь – це дерево було чарівне, тому на ньому росли усі плоди водночас.

Біля цієї рослини Марійка помітила дуже багато гілочок. Вона їх позбирала і саме з них і зробила свого зайчика. Коли вона лягла спати і вимкнула світло – по її кімнаті розлилося сяйво. Це світилася її поробка.

Вранці Зайчик дещо змарнів, але все одно був дивовижним. На виставці не було жодного зайчика, який би так сяяв! Журі було здивоване, і Марійку визнали переможцем конкурсу. Коли дівчинка про це дізналися, то помітила, що зайчик засвітився ще дужче. І це не дивно, адже він був Сонячним!

А ще, як виявилося, ця чарівна тваринка була дуже розумна. Тож коли траплялися складні контрольні роботи, то Зайчик допомагав не тільки Марійці, але й іншим учням зосередитися. Тож якщо день був сонячним, то всі – і учні, і вчителі – знали, що будуть гарні оцінки. Тому й називали цього зайчика з гілочок чарівного дерева Сонячним помічником.

Квітка сонця

На високому стеблі – велика квітка із золотими пелюстками. Вона схожа на сонце. Тому й називають квітку соняшником.

З твору Василя Сухомлинського

– Привіт, сонце! Посвіти на мене дужче, а я тобі насіннячка дам, – вітається висока квітка і нахиляє свою чималеньку пелюсткову корону.

Але сонце, яке лише визирнуло з-за обрію, каже:

– Знаєш, я ще не набралося сили, потім це зроблю.

– Добре! А коли? – запитав соняшник.

– Ну, не знаю, може через годинку…

Пройшла година, потім іще одна, а сонце все не світило на соняшник.

– Сонце, а що ти любиш? – знову почав розмову соняшник, коли вогняне коло опинилось над ним.

– Я люблю, щоб на мене дивилися. А ще обожнюю цукерки та іграшки.

– Якщо я все це тобі дам, ти на мене посвітиш? – спитав соняшник.

– Так! – коротко відповіло сонце.

– Ось, тримай усе, що ти любиш, – гучно каже соняшник, підіймаючи голову і листя вгору. – А тепер виконай свою обіцянку – світи на мене.

– Чекай, а це все справжнє?

– Так! Справжнє!

Почувши таке, сонце нарешті послало до соняшника найкращі свої промені. Воно зовсім не засмутилося, що подарунки були уявні, а не справжні. Адже квітка була така гарна і так вперто дивилася на нього, ніби слідкувала, як світило виконує свою роботу.