№ 8. Кастик-кактус. Як у лелеки з’явилися червоні чобітки

Кастик-кактус

Жило собі біля лісу маленьке створіння. Воно було кругленьке, як м’ячик, зелене і дуже колюче. Звали це «чудо природи» Кастик.  Хоча  зовні Кастик  був досить страхітливо-незвичайним, але душу мав дуже добру і щиру. Понад усе він мріяв  знайти справжнього друга, який його любитиме.

Тому одного сонячного ранку Кастик, набравшись хоробрості,  викотився зі свого кубельця  і пішов шукати собі товариша. На небі світило яскраве сонечко, дзвінко й весело щебетали птахи , а колюче створіннячко, повне своїх світлих мрій, дріботіло по стежині.

Раптом згори йому на голову впав горішок. Кастик озирнувся, але нікого не побачивши, рушив далі. Плюсь …. і знову горішок, впав біля нього. Кастик поглянув угору і помітив руденьку білочку, яка сиділа на гілці і хитро озиралась навколо.

– Мабуть, вона теж шукає товариша, – подумав колючий клубочок і сміливо вигукнув, – Привіт! Давай дружити!

Білочка стрепенулася і горішки покотилися по стежині. Кастик було кинувся їх збирати, але руденька сердито вигукнула:

– Не торкайся! Вони мої!

– Та я ж тільки хотів тобі допомогти, – тихенько обізвався зелений клубочок.

– Не потрібно! – пробурмотала  білка.

– Але ж друзі….

– Ти мені не друг, – обірвала його і, надувши щічки, додала: Фффффііііі… Ти такий зелений і колючий! Ти мені зовсім не подобаєшся! Не хочу з тобою спілкуватися!

І , махнувши пухнастим хвостиком, зникла у кущах.

В очах у Кастика заблистіли сльози , проте він, змахнувши їх лапкою, попрямував далі.

По дорозі він зустрів чимало звірів, але ніхто не захотів із ним дружити. Усі лише кепкували і називали його потворним та колючим.

Кастик гірко плакав і брів стежиною , аж поки не  спіткнувся об великий камінь.

Піднявши мокрі від сліз очі, він побачив великий будинок. Кастик притулився до дверей і заплакав ще дужче.

– Краще б мене взагалі не було… – схлипуючи, бурмотів він собі під ніс.

Ридав Кастик , аж поки не заснув. Вранці сонечко торкнулося його своїм золотим промінчиком і тихенько постукало в шибку. Із віконечка визирнула дівчинка Маринка, помахала сонечку рукою і дзвінко засміялася. Раптом біля дверей вона побачила дивовижну колючу рослинку  у глиняному горщику.

– Яка краса! Ти будеш жити у мене на підвіконні, а назову тебе кактусиком! – весело вигукнула дівчинка.

Кастик не міг повірити своєму щастю. Нарешті після стількох поневірянь він знайшов собі друга.

Маринка поселила колючого клубочка на підвіконні і постійно дарувала йому свої тепло і ласку.  На радощах зелений кактус розцвів величезними рожевими квітами. Перехожі не могли намилуватися його красою, але він знав : найбільше щастя – справжні друзі!

Як у лелеки з’явилися червоні чобітки

На старій похилій хаті  намостила собі гніздечко самотня лелека. Це була чорно-біла, непримітна птаха, яка  завжди голосно клекотала ,  лякаючи інших мешканців густого садка, що  ріс навколо будинку. Особливо це галасливе сусідство не подобалося горобцям.

– Скільки можна шуміти?! Ви , шановна, розлякаєте нам усіх комах!  – сердито цвірінькав старий сірий горобець.

– А у нас апетит від цього клекоту пропав! Навіть зерняток клювати не хочемо! – підхоплювала його молодь.

Стара лелечиха лише сумно опускала голову і летіла на замулене болото ловили жаб для своїх дітлахів. Одного разу під час саме такого полювання птаха поранила лапку.  Вона  повернулася  до свого гнізда , тихенько зняла  старі поношені сірі чобітки і , поставивши їх на димареві,  примостилася біля лелечат  та болісно заклекотала. Малеча , залишившись без вечері , теж жалібно пищала.

Зрозумів старий горобець, що пташина сім’я не виживе без їжі і звернувся до своїх родичів:

– Друзі, хоча лелеки нам  постійно заважали своїм шумом, але вони добрі і працьовиті птахи.  Ми не можемо залишити їх у біді!

Сіренькі горобці дружньо закивали голівками і миттю полетіли до густого куща червоної калини. Зриваючи соковиті ягоди, вони несли  їх до лелечого гнізда і складали у чобітки. Лелечиха із вдячністю брала їжу і годувала лелечат.  Так тривало кілька тижнів. Від густого соку чобітки і дзьоб у птахи стали червоного кольору. Золоте сонечко своїми теплими промінцями  присушували фарбу і робили її ще яскравішою.

Тож, коли лелека одужала і змогла  вирушити на полювання, то помітила , що навіть вода не змогла змити червоно кольору із її дзьобика і чобітків. Від тоді птаха гордо  красується цією яскравою барвою, яка нагадує про друзів, котрі врятували лелекам  життя.

А горобці за цей час настільки потоваришували  з чорногузами, що потихеньку переселилися під їхнє просторе гніздо. Дружба між ними триває і до тепер.