№ 57. Дві казки

Мандрівник  з морських глибин

Жив собі Морський Зайчик. Він був блискуче-білий і не дуже слухняний. Він з дитинства мріяв побувати у лісі, але не мав такої можливості. Одного разу його матуся – Морська Зайчиха зібралася та поїхала у відпустку. Вона наказала синові сидіти вдома. Але малому  хотілося втекти та  відправиться на зустріч своїй мрії. Коли чайка злітала з хвилі – Морський Зайчик ухопився за її лапку. Міцно тримався, щоб дістатися до лісу.

Перед ним постала надзвичайна картина. Були навкруги великі могучі дерева, по яких стрибали білочки. У траві ховалися червоні ягоди, а під лапами сосен – гриби. Наш мандрівник дуже радів – роздивлявся усе навкруги, аж раптом з-за ялини на нього поглянули недобрі очі. Це був вовк. Зайчик, хоча нічого не чув про хижаків, злякався і почав тікати. І він, звісно ж, заблукав. Став мешканець моря звати на допомогу. Це почув згори Сонячний Зайчик. Він спустився і каже:

– Йди за мною – я знаю дорогу до твого дому.

– Звідки ти знаєш, де мій дім? – недовірливо спитав Морський Зайчик.

– Я все бачу, тому що мій дім – Сонце. А воно завжди високо.

Погодився мандрівник та пішов по тій доріжці, що висвітлював йому новий друг. Але ввечері, коли Сонце ховалося за обрій, Морський Зайчик змушений був ховатися у дуплах білок. Так він йшов п’ять днів. А у той час його мама повернулася додому і дуже здивувалася, що сина немає. Вона шукала його скрізь, але марно. Мама-Зайчиха плакала та раптом почула, що хтось постукав у двері. То повернувся її неслухняний син. Мама, звісно, спочатку зраділа, а потім насварила Зайчика. Але його розповіді про ліс були дуже цікавими, і вона таємно пишалася вчинком свого малечі.

З тих пір Морський та Сонячний зайчики потоваришували. Друзі разом вивчали підводний світ, адже Сонячні зайчики люблять пірнати.

Вчена Кішка

У нашому дворі усі кішки та коти дуже розумні. Чому – спитаєте ви. Я як раз збираюся розповісти вам про це.

Йшла якось Кішка по доріжці  і побачила Олівець. Тваринка зробила вигляд, що не помічає його і крокувала собі далі. Олівець образився, що його не помічають – наздогнав Кішку і стрибнув на її спину, каже:

– Я річ корисна!

Кішка не слухає його і хоче скинути зі своєї спини. Олівець тримається міцно і продовжує:

– Я можу навчити тебе писати або малювати! Хіба ти не хочеш бути грамотною? Або стати художником?

Кішка змирилася і відповідає:

– Добре, я хочу навчитися писати.

– Гаразд, – зрадів Олівець. – Буду тебе вчити!

Кішка виявилася дуже старанною ученицею. Дуже скоро вона стала грамотною і навіть навчала інших котиків. Тому і не дивно, що у нашому дворі мешкають тільки вчені коти.